Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Фото Юлії Тарадюк
Фото Юлії Тарадюк

«Скоробагацький ренесанс» у культурному центрі: письменник Микола Рябчук про Луцьк

16:00 11.10.2020
1853

Лучанин за місцем народження, письменник, журналіст, політолог, почесний президент українського ПЕН-клубу Микола Рябчук зараз живе у Києві, викладає у Варшавському університеті, їздить в тури Канадою та США. Проте він із теплом говорить про Луцьк, переймається його розвитком та навіть відвідує знакові події. Так і цьогоріч, коли його запросили організатори фестивалю «Фронтера», Микола Рябчук не зміг відмовити.

Тож журналістці Район.Луцьк вдалося між заходами на фестивалі поговорити з відомим в Україні лучанином про місто, національну ідентичність та значення локальної історії.

– У Луцьку ви народилися, провели дитинство і приїжджали на канікули. Яке місце в вашому житті займає це місто?

– Один Луцьк для мене – це власне Луцьк дитинства над річкою Стир, в якій можна було купатися в ті часи, рибу вудити, Луцьк моїх канікул, бо я їх тут проводив, приїжджаючи до дідуся з бабусею. Другий Луцьк – це той, який я відкривав пізніше вже раціональним шляхом, де в мене з'явилися друзі, з якими я бачився, вони приїжджали до Львова, я до Луцька, ми контактували, обмінювалися враженнями.

Насамперед це Микола Кумановський, блискучий, видатний художник, один із найкращих, мабуть, в Україні. Також його середовище, його друзі. Можна тільки жалкувати, що ці контакти якось поступово ослабли. Це пов'язано з багатьма чинниками, і вік якось обмежує рухливість, і якісь інші обов'язки накладаються. Але мені завжди було цікаво, що тут діється.

– Як часто ви зараз навідуєтеся до Луцька?

– Не так часто, як би мені хотілося. Навіть не кожного року. Але завжди, коли є можливість, я звичайно радо відгукуюся. Коли мені запропонували приїхати сюди, я не вагався, а відразу погодився.

– Як ви думаєте, наскільки важливо асоціювати себе з місцем свого народження в контексті національного самоусвідомлення? Наскільки важливо вважати себе спочатку лучанином чи лучанкою, наприклад, а вже потім українкою чи українцем?

– Я вважаю, що це дуже важливо, адже це те, з чого людина починається, це та мала батьківщина, яка дає перші враження, точку відліку на землі. У цьому сенсі мені б треба було аналізувати не тільки свідомість власну, а й підсвідомість, тому що якраз ті перші враження функціонують на такому більш емоційному рівні, нераціональному.

Тому, хтозна, може саме це середовище формувало мене як письменника, а не львівські інтелектуали, чи київські, чи американські. Тому що десь тут починалися ці всі перші враження, поштовхи. Я страшенно ціную весь цей досвід, ці повернення. Навіть коли вже закінчилися канікули, я перестав бути школярем, то все одно намагався приїжджати вже як студент, провідувати родичів, поки вони були.

– Луцьк, мабуть, змінився з того часу, а чи відчуваєте ви зараз таку прив'язаність?

Ця прив'язаність існує, вона буде існувати, тому я радий, що Луцьк так ожив саме як культурний центр. Мені взагалі подобається в українських містах, що вони в останнє десятиліття почали проявляти своє «я», свою сутність, спадщину, шукати свою індивідуальність. І це прекрасно. Я абсолютно переконаний, що культурне життя не повинно зосереджуватися в одному місті. Досвід всіх розвинених країн показує, що культурне життя має бути поліцентричним.

Луцьк змінився і тепер виглядає, звичайно, цікавішим. Я пригадую, що за часів моєї молодості місто було сірим. Зараз воно все-таки жвавіше, хоча йому бракує продуманої архітектурної забудови, воно досить еклектичне. Я це називаю «скоробагацький ренесанс», коли будують всілякі вежечки, арочки, переважно це брак смаку. Але це проблема тільки Луцька й не лише українських міст.

Це перехідний етап, усі проходять через щось схоже. Якийсь розумний науковець зауважив, що архітектура – це той вид мистецтва, який найповніше відбиває смаки владних і бізнесових еліт. Ну от ми й маємо сьогодні саме такі еліти. Але мене це не надто розчаровує, бо місто сьогодні живіше, тут уже немає совєцької сірості, є пішохідна зона, де працюють кав'ярні, люди відпочивають, це вже зовсім інший стиль життя. Я пам'ятаю, як це було за совка, це справді було дуже щось понуре, стандартне, застібнуте і запилюжене. Так що з тривалої дистанції всі зміни врешті працюють на поліпшення, на вдосконалення якогось загального клімату.

Читайте також:«Гармидер», мости і віршопаті на «Фронтері»: як минув перший день фестивалю. ФОТО

– А для загальноукраїнського розвитку важливо розвивати культуру на такому гіперлокальному рівні, проводити фестивалі, заходи не тільки в містах, а й на рівні громад?

– Я насправді не маю в цьому досвіду, мені важко сказати. Тут, мабуть, залежить від креативності, наскільки громада здатна продати культурний продукт на загальнонаціональному, реґіональному чи світовому рівні, зрештою. Сьогодні є ширші можливості в тому сенсі, що існують новочасні засоби промоції, той же інтернет. Тут важливо знайти свою особливість, родзинку. Луцьк має цю родзинку.

Всі знають, що це край Лесі Українки, але ж не тільки. Тут є добрих дві дюжини видатних людей, принаймні я знаю дві дюжини, які походять з Луцька, чи пов'язані з ним.

– У рамках «Фронтери» виходять відеоролики про таких видатних людей. Виявляється, що й місцеві не знають про своїх відомих земляків.

– Ну це нормально, це в усіх реґіонах місцеві останні довідуються про своїх геніїв (сміється, – авт.). Але, крім того, Луцьк має замок, це теж родзинка. Я вірю, що з часом це буде дуже висококласний об'єкт з чудово продуманими експозиціями. Поки що я скрізь помічаю чимало кітчу.

Луцьк має потенціал. Я надіюся, що в майбутньому у якихось проєктах обіграють цю річку, бо вона поки що не функціонує в масштабах міста, хоча річка цікава і могла б заіснувати саме як міський об'єкт, наразі вона ще не не стала частиною урбаністичного простору.

Тут насправді є над чим подумати, куди розвиватися. Я бачу, що в Луцьку є люди, які хочуть це робити, є ентузіасти, які справді щиро віддаються своєму місту, своїй громаді, і це прекрасно. Як мені казав один професор ще в першу мою поїздку до Штатів, гроші завжди біжать за доброю ідеєю. Якщо є добра ідея, тобто те, що ми тепер називаємо проєктами, вона завжди знайде своє фінансування.

– Ви якийсь час вивчали питання націєтворення. Мені цікаво, наскільки важливо в процесі становлення нації знати й відроджувати історію місцеву, щоб осягнути історію загальну?

– Я б сказав так, що нація – це категорія абстрактна. Вона не існує, доки не асоціюється з якимись конкретними речами. У кожної людини це якісь інші речі. Але в сумі це дає певний набір речей, який є основою. Тому я собі погано уявляю, як може бути національна ідентичність без локальної, без прив'язки до конкретних речей і місць, до тих, які досконало знаємо і які асоціюються з чимось дуже особистим.

Добре, що ці всі речі актуалізуються, адже вони справді сприяють закоріненню, розбудові, розширенню національної ідентичності, вона набуває різних барв, стає багатовимірною. Вона перестає бути просто записом у паспорті чи слуханням гімну. Символи, безумовно, важливі, але мають бути також конкретні речі, особисті спогади. Нація сильна тоді, коли асоціюється з чимось дуже конкретним, особисто важливим.

– Ви також певний час працювали в Америці. Чи можна якийсь їхній досвід, у культурній сфері, застосувати у нас, зокрема на локальному рівні?

– Безумовно, локальність для них важлива. Я думаю, що це почасти пов'язано з тим, що це молода нація, яка не має великого культурного багажу і для них усе важливо, навіть якийсь там будиночок початку 20 століття це для них глибока історія і вони вішають табличку на ньому, докладно пояснюють, що там було. Кожен школяр знає, що це була, наприклад перша школа в місті.

Ця увага до локальності мені, безумовно, впадала в око, причому не тільки в Америці. У Франції, наприклад, кожна вуличка має пояснення, чому вона так названа. Часто навіть зазначено, що такий-то був не просто філософ чи композитор, а неодмінно – «філософ і громадянин». Оцей додаток – «громадянин» – надзвичайно зворушливий, він підкреслює, що людина має заслуги не лише через професійні якості.

Також дуже важливим досвідом для мене була можливість побачити себе очима іншого, з певної віддалі, оцінити українські проблеми з точки зору пересічного американця, для якого наша країна – одна з сотні чи двох сотень інших. Тут мимохіть починаєш задумуватись, а чим, власне, ми такі особливі, чим відрізняємося інших, чим можемо того чи того чужинця зацікавити?

− І що ж?

– Треба знайти щось таке, щоб сказати «Україна – це ...». Нині ми можемо згадати, принаймні, Майдан. Але були часи, коли доводилося пояснювати, що Ukraine is not Russia. Це змушувало шукати аргументи, деталі, промовисті факти, якими можна було б похвалитися, – від борщу й «Carols of the bell» до, скажімо, Оксани Баюл та Андрія Шевченка.

У Франції була ситуація, коли мені довелося пояснювати, що Україна – це там, де була Помаранчева революція. Моя співрозмовниця слухала, слухала, а тоді вигукнула: «О, так, розумію! Україна – це помаранчева Росія!» Мені було трохи смішно, але я не став сперечатися – навпаки, сказав, що Україна – це справді «майже Росія», але з помаранчевим відтінком. І це відтінок робить її кардинально іншою: ми маємо почуття гідності і свободи, ми ненавидимо диктатуру, ми готові боротись і навіть гинути за наші цінності. І це зовсім не російські, а європейські, демократичні цінності.

Читайте також: Новий роман Андрія Любки та польське ЛГБТ: як минув другий день на «Фронтері»

– Тобто, зараз Україна за кордоном в основному асоціюється з революціями. А що іще, крім революцій, вам пригадується, коли треба якось охарактеризувати Україну?

– Це дуже контекстуальне питання, дуже залежить від ситуації. В одній може бути скіфське золото, в іншій – Чорнобиль, ще в іншій – найбільший на світі вантажний літак. Як політолог я завжди наголошую, що в нас інша, як у Росії, політична культура. В нас не просто закінчується Європа, в нас закінчується також суто європейське розуміння контрактних взаємин між володарями і підданими, між владою і народом; закінчується усвідомлення того, що всяка влада має бути обмежена й контрольована, вона не може абсолютною.

Ми успадкували таке розуміння від Русі, від козаччини, від Речі Посполитої. Його не було далі на схід – ні в Російській імперії, ні в Османській. Зрештою, всі наші революції спрямовані насамперед проти спроб запровадити в нас саме таку – російсько-орієнтальну, неконтрольовану й необмежену систему влади.

– А які у вас аргументи для українців?

– Політичні аргументи ті самі. Культурні – мають певні нюанси. Мені важко, наприклад, покликатись перед іноземцями на поезію, хоч вона у нас фантастично чудова, одна з найкращих на світі. Але це якраз той жанр, який весь у мові, його майже неможливо перекласти. Це можна помітити, зіставляючи українську з російською (яку поки що всі у нас знають, тож можуть легко зіставити).

Українська літературна традиція досить розвинена, а все ж не настільки, щоб занадто залітературити мову, як це бачимо у більш «книжній» російській. Російська, мені здається, настільки просякнута літературними сенсами, що важко добутися до первісних значень слів. Вони настільки покриті асоціаціями, що втратили первісний міфологічний сенс. Певно, тому у нас поетичні слова автентичніші, їхня енергетика значно сильніша.

Російська поезія має своєрідну «красивость», але ця «красивость» – мертвотна, глянцева. В кожнім разі, ліпше покликатися на поезію, на футбол чи на Майдан, ніж казати, що ми нащадки аріїв і нам 10 тисяч років. Цінність нації не вимірюється тривалістю її існування.

– Якщо повернутися до Луцька, то як би ви позначили це місто для людини, яка тут ніколи не була? Чим воно вирізняється серед інших міст?

– Добре запитання! Мені задля об’єктивності треба було б відшарувати особистий досвід, пов'язаний із Рованцями, річкою Стир, мостом і гарнізоном, на терени якого ми залазили за аґрусом та ожиною. Надто багато особистого досвіду, якого не передати у двох словах, хіба що у віршах або есеї.

Мабуть, сказав би, що в Луцьку є чудовий замок, чи не найдавніший в Україні (принаймні серед збережених). І є симпатична стара частина, є гарна пішохідна зона, де можна зустріти друзів, попити кави. Є гарні люди, прекрасні художники, цікаві митці. Сподіваюся, з'явиться музей Миколи Кумановського, куди можна буде водити туристів. Місто, в якому варто провести принаймні два повних дні, для початку.

Читайте також: Про новий роман Андруховича та жінок в літературі: у Луцьку завершився фестиваль «Фронтера»

– Розкажіть іще про ПЕН-клуб і вашу роботу в ньому.

– ПЕН-клуб у совєцькі часи був неможливий, бо це міжнародна правозахисна організація, зі штаб-квартирою в Лондоні. Український ПЕН-центр – автономна організація, асоційована з Міжнародним ПЕН, ми маємо подібний статут, спільні цінності. Міжнародний ПЕН існує вже майже сто років, але наш був створений допіру наприкінці «перестройки», коли вже можна було щось таке робити більш-менш легально.

Спочатку він, на превеликий жаль, не функціонував, тому що був створений на основі Спілки письменників і успадкував всі тамтешні традиції. Туди кинулися всі записуватися, бо думали, що це буде як Спілка письменників – із державними дотаціями, поїздками за кордон і перекладами на всі мови світу. А з’ясувалося, що ніякого дармового сиру там не дають, навпаки, треба ще й самим платити внески. Радянські письменники до такого не звикли.

Тож організація фактично померла, ледь народившись. Їх ледь не вигнали з Міжнародного ПЕН за несплату внесків і бездіяльність. На щастя, Євген Сверстюк (літературний критик та есеїст, політв’язень совєтських концтаборів, в останні роки життя президент українського ПЕН-клубу – прим. ред.) порятував український ПЕН-центр особистим авторитетом.

Переломним, гадаю, був 2010 рік, коли до влади прийшов Віктор Янукович і ми зрозуміли, що треба щось робити. Тут ми й згадали, що маємо організацію, якій сам бог чи принаймні статут велів захищати свободу слова. І ми з друзями фактично реанімували цю організацію – під патронатом Євгена Сверстюка та новообраного президента Мирослава Мариновича, теж дисидента і політв’язня совєтських часів.

Ми з Андрієм Курковим стали віцепрезидентами, а у 2014 році мене обрали президентом на два терміни по два роки. Більше, на щастя, не дозволяє Статут, – і це справді добре, бо всяка робота, якщо її робити сумлінно, вимотує і виснажує, не лишає часу на будь-що інше. А громадська робота – особливо, бо ж там немає жодної «норми», жодних обмежених обсягів. Робиш скільки подужаєш.

− І що ж вам довелося робити?

– Це велика історія. Вона почасти відбита на нашому веб-сайті. Якщо коротко – ми перетворили маргінальну, напівживу громадську організацію в одну з найактивніших, найавторитетніших не лише в Україні, а й за кордоном. Найбільшим своїм здобутком на чолі ПЕН-центру я вважаю організацію 83-го Конгресу Міжнародного ПЕН у Львові у вересні 2017-го.

Передусім ми мусили вибороти собі це право, бо охочих прийняти у себе Конґрес майже так само багато, як і прийняти у себе Олімпійські ігри. Мені тут дуже допоміг Андрій Курков із його міжнародними зв’язками та репутацією. А потім треба було роздобути чималі кошти, із різних джерел, на його проведення, написати десятки ґрантових подань (а потім – докладних звітів), і забезпечити колосальну логістику для двохсот гостей зі ста країн світу – квитки, готелі, візову підтримку, культурну програму, переклад конґресу трьома офіційними мовами, тощо.

Тут, слід віддати належне, ми отримали максимальну підтримку від міста Львова та його мера, – їм, на відміну від київських можновладців, не треба було пояснювати, що це таке і навіщо, – вони реагували на всі наші прохання і пропозиції майже миттєво. То був дуже складний проєкт, але він увінчався величезним успіхом, утвердивши репутацію Українського ПЕН як в Україні, так і на міжнародній арені.

Скажу чесно, чимало делегатів Конґресу нічого не знали про Україну (і то ще добре, бо декотрі знали з російських джерел), тож їхали до нас головно з політичної доцільності – засвідчити свою солідарність, зокрема у зв’язку з обраною нами темою Конґресу – «Відстоювання правди в добу пропаганди». Але з’ясувалося, що ця поїздка може бути не лише політично коректною, а й приємною – під усіма оглядами. Гості Конґресу не могли повірити, що все це зробила маленька організація без жодного штатного працівника, лише з бухгалтером на пів ставки.

Звісно, працювати постійно в такому екстремальному режимі ми не могли, тож відразу після Конґресу зайнялися тим, що бюрократичною мовою називається «зміцненням інституційної спроможності», тобто пошуком коштів принаймні для однієї повноцінної штатної одиниці – виконавчого директора (проєктного менеджера), а відтак і коштів на розширення проектної діяльності. Гадаю, Конґрес дуже нам допоміг у створенні позитивного іміджу, у зміцненні авторитету, адже з ґрантодавцями набагато легше розмовляти, коли в послужному списку вже є певні здобутки, коли твої проєкти не просто цікаві, а й підтверджені попереднім позитивним досвідом їх виконання.

Сьогодні ПЕН має понад сто членів і десятки більших і менших проєктів, які реалізує під керівництвом нового (від 2018 року) президента Андрія Куркова та програмної менеджерки Тетяни Терен. Усі члени ПЕН тою чи тою мірою беруть участь у цих проєктах.

– А чим ви займаєтеся тепер, відійшовши від керівництва ПЕН-клубом?

– Ну, я не зовсім відійшов, оскільки колеґи присвоїли мені титул почесного президента, це функція радше символічна, але передбачає участь в обговоренні більшості справ, а також комунікацію, зокрема міжнародну, формальну і неформальну, оскільки я маю тут певен досвід і відповідні контакти. А поза тим – сиджу в добровільній самоізоляції. Намагаюся знайти позитив у тій негативній ситуації, до якої ми всі потрапили. Переконую себе, що все на краще. Карантин, звісно, має свої недоліки. Довелося скасувати чимало планів, поїздок. Ось навіть не знаю, чи полечу за тиждень до Вроцлава на вручення міжнародної нагороди «Анґелус», де я голова журі.

А все ж намагаюся обернути навіть мінуси на плюси, потрохи закінчую все, до чого раніш не доходили руки. Склав ось дві книжки есеїв, які давно обіцяв своїм видавцям. Це було ніби й не важко, бо ж тексти давно написані, треба лиш їх перебрати й допасувати одне до одного. Контракти уже підписані, книжки здані, тож, сподіваюсь, вони незабаром вийдуть. Одна – українською, у Видавництві Старого Лева, під дещо іронічною назвою «Лексикон націоналіста». Друга – англійською, в ibidem Verlag, теж з іронічною, ба саркастичною назвою «За огорожею Меттерніхового саду». Два століття тому, подейкують, канцлер Меттерніх полюбляв жартувати, буцімто за огорожею його саду (на південно-східній околиці Відня) починається Азія. Я перетворюю той його «сад» у метафору Шенґенської зони, за огорожу якої нас не впускають. Такий собі погляд на Європу з-під східноєвропейського паркану.

Наступний проєкт – англомовна книжка про посткомуністичні трансформації у Східній Європі, складена на основі моїх щорічних лекцій у Варшавському університеті. Власне, вже майже її закінчив, планую підготувати тепер українську версію, із надією, що знадобиться так само й нашим студентам.

Читайте також: Фронтерівські флешбеки: як минув цьогорічний літературний фест

Оксана КАШТАЛЯН

Коментарі
25 жовтня
Вчора
23.10.2020
22.10.2020