Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

«Люди у Луганську живуть одним днем», - вимушена переселенка Олена Черенкова

09:00 19.10.2015
1017

Покинути домівку, втратити друзів та рідних, залишити все нажите майно, перегорнути сторінку і втекти – втекти від війни, від брехні, ненависті, невідомості, нерозуміння, від милих серцю краєвидів, знайомих запахів і теплих спогадів. І бігти – тікати до чужих країв, де поки що у тебе немає нічого і нікого, взявши з собою лише надію та віру.

Цей алгоритм дій – лише частинка айсбергу на ім’я «вимушено переміщена особа». За ці півтора року російської військової агресії так вчинили тисячі людей з Криму та Донбасу. Це те, з чого починалося їхнє нове життя у статусі переселенця. Яким воно стало тут, на заході України, і чи знайшли спокій українці зі східних областей у Луцьку? Про це ми запитали у голови громадської організації «Переселенці Криму та Донбасу» Олени Черенкової.

Як ви зважилися на такий непростий крок, як переїзд до незнайомого міста?

– За першою освітою я історик-викладач, за другою – журналіст. Останні 10 років свого життя працювала радіожурналістом у Луганській обласній телерадіокомпанії. Тоді вона була, як казали, рупором Партії регіонів, її очолював Мірошник. Він у свій час був «спікрайтером» для Януковича, писав йому промови. Коли він очолив телерадіокомпанію, багато людей звідти пішло, в тому числі і я. Стала фрілансером, копірайтером. Взагалі то я не збиралася нікуди переїздити із Луганська. Я жила там з неповнолітньою донькою, зі старою матір’ю. У мене була велика квартира у центрі міста…

До речі, а що тепер трапилося із вашим майном?

– Нещодавно моя знайома їздила до Луганська продавати своє житло, тому я її попросила зайти і до моєї квартири. Вона мені зателефонувала і сказала, що ніби все всередині нормально, однак одне зовнішнє вікно розбите. Головне, щоб не було відразу очевидно, що квартира пустує. Її вікна виходять на облдержадміністрацію – це самісінький центр міста з красивим видом на театр, на площу, на клумби з квітами.

Якщо я не помиляюсь, то саме на цій площі у червні минулого року пролунало декілька вибухів?

– Так. Снаряд влучив в облдержадміністрацію. Його і мій дім розділяли лише декілька метрів. В цей час ми всі були вдома, почувалися спокійно. Я пам’ятаю, ми їли полуницю і раптом здригнувся весь дім, затрусилася підлога. Був такий сильний звук. Моя старенька мама страшенно злякалася і вона відразу визначила: «Це бомблять!» На що я відповіла, що можливо перевернулося авто чи ще щось. Проте вона категорично заперечила і пригадала, як фашисти бомбили її рідну Станицю Луганську, коли їй було 5 років. «Я не думала, що коли-небудь ще раз почую цей звук», - сказала тоді мені мама і заплакала. Саме тоді я зрозуміла, що почалася справжня війна і треба тікати з міста. Я взяла дочку, маму та поїхала до Києва.

Коли саме ви покинули Луганськ?

– Відразу, у червні минулого року. Вже більше року пройшло. По приїзді до столиці я подзвонила на гарячу лінію для переселенців. Мені сказали, що наразі приймає Луцьк і там пропонують безкоштовне житло на місяць, навіть з талончиками у їдальню. Я погодилася – іншого виходу тоді у мене просто не було.

Зустріла нас, до речі, Юлія Вусенко. Пізно ввечері вона з чоловіком приїхали по нас, після чого відвезли до студентського гуртожитку. Я їм дуже вдячна за турботу і допомогу.

Це був ваш перший візит до Луцька?

– Так, я ніколи раніше тут не бувала. У мене у Луцьку не було ні родичів, ні друзів, ні колег – нікого. Я раніше подорожувала Карпатами, їздила до Львова, до більш туристичних місць. Тому знаю, що нормальні люди є скрізь.

А як ви долучилися до громадської організації?

– Я прожила місяць у гуртожитку. Тоді ще всі були впевнені, що два-три місяці – і все скінчиться. Я точно знала, що до вересня ми повернемося у Луганськ. Однак літо закінчувалося, до гуртожитку мали повертатися студенти, а конфлікт не вщухав. Я почала шукати квартиру та роботу у Луцьку. І зрозуміла, що потрібно виживати самій, бо держава як тоді, так і зараз особливо не допомагає. Крім мізерних соцвиплат – пенсіонерам 880 гривень, а працюючим дорослим 440 гривень – більше жодної підтримки.

У мене, наприклад, не вистачає грошей знімати цілу квартиру, то я у 2-кімнатній винаймаю лише одну кімнату. А у іншій кімнаті живе також сім’я переселенців із Донецька. Оскільки я журналіст і знала багато інформації, то до мене почали звертатися інші вимушено переміщені особи. Тому й виникла думка створити організацію, щоб якось чіплятися одне за одного і виживати разом.

Які проблеми найбільш болючіші для переселенців?

– Житло. Мені кожного дня дзвонять і кажуть: «нам нема, де жити», «у нас немає більше грошей, щоб платити за квартиру», або господар піднімає квартплату, або комунальні послуги дорожчають. Просто жахлива ситуація із житлом. Люди живуть у гуртожитках, куди їх пустили на декілька місяців, а вони вже понад рік там мешкають. Їх постійно намагаються висилити, але вони нікуди не йдуть, бо просто не мають куди. Це життя у постійному стресі. Живуть у кризових центрах, у будинках пристарілих, у кімнатках при церквах, повсякчас виникають конфлікти. Я приїжджаю туди, намагаюся їх якось владнати.

Яке, на ваш погляд, може бути вирішення цієї проблеми?

– У Луцьку є багато пустуючих будівель. Я не кажу про приватну власність. Наприклад, ось тут на Винниченка, 30 є студентський гуртожиток. Там знаходиться санаторій-профілакторій, він закрився. На другому та третьому поверсі вільно, там кімнати чисті, красиві, з меблями. На 3-му поверсі зробили центр реабілітації для воїнів АТО, а другий пустував. Я ходила, просила, добивалася, дайте для жінок з маленькими дітьми. Але зрештою вирішили ці приміщення віддати під лабораторію для біофакультету СНУ.

Чи є реальна можливість зараз продати свою нерухомість там, на Донбасі?

– Держава не передбачила жодного механізму відшкодування. Якщо ваше помешкання було повністю зруйнованим, то, можливо, через суд можна якось відшкодувати збитки. Так нам пояснював юрист. Але, якщо така ситуація, як у мене – покинута квартира, то практично нічого не вдієш. Адже з точки зору закону – це офіційно українська територія, я можу туди поїхати і жити.

А як щодо того, щоб самостійно продати?

– Це можливо, але ціни впали в рази. Моя подруга квартиру вартістю у 50 тисяч доларів продала за 10 тисяч доларів. І їй сказали, що це добре, бо сусіди продавали вже за 8.

Хто купує цю нерухомість?

– Росіяни з Ростовської області. Як то кажуть, про всяк випадок: для дітей, для себе, для когось із рідних.

Яка кількість переселенців у Луцьку, щоб розуміти масштаб проблеми?

– Наразі зареєструвалося в обласному центрі 1400 дорослих, це без дітей, адже їх записують у картки до батьків. Треба також розуміти, що це лише ті, які прийшли й зареєструвалися у міському Департаменті соцзахисту населення. До нашої організації входить близько 200 членів. Загалом на Волині – 4 500 вимушено переміщених осіб.

Як можна приєднатися до вашої громадської ініціативи?

– Кожної суботи о 16:00 ми збираємося на Винниченка, 30а, бібліотека університету, аудиторія 102 Нас можна знайти у соціальних мережах Facebook та Вконтакте. На суботніх зустрічах ми обговорюємо проблемні питання, консультуємося з юристами, організовуємо безкоштовні курси хенд-мейду, копірайтингу та англійської мови.

Чи продовжують люди й досі приїздити із зони конфлікту?

– Їдуть і їдуть. Буквально нещодавно приїхало дві сім’ї з Горлівки. Також їдуть з Донецька, Станиці Луганської, Луганська. Кажуть, що там немає чого робити. До речі, з Криму потік практично припинився.

– В контексті майбутніх виборів до місцевих рад не можу не запитати, що ви думаєте про те, що фактично переселенці позбавлені брати участь у волевиявленні?

– Я вважаю, що це абсурд. Бо це суперечить нашій Конституції, згідно з якою у кожного є право обирати і бути обраним. Коли мені кажуть, що можуть голосувати лише ті, хто має місцеву прописку, то я обурююся, адже у нас немає в країні інституту прописки. До речі, цю проблему можна вирішити на регіональному рівні. Наприклад, обласна рада Іванофранківщини своїм рішенням допустила всіх переселенців до участі у місцевих виборах. Чому цього не робить Волинь, я не розумію. Я підіймала це питання перед головою ОДА Володимиром Гунчиком. Тоді прозвучала обіцянка розібратися, але бачимо, що й досі немає ніякого результату.

Ви продовжуєте спілкуватися з друзями, знайомими, які залишилися у Луганську? Що там зараз відбувається?

– Ситуація в головах у місцевих жителів жахлива. Що можна взяти з людей, у яких з травня 2014 року не працює українське телебачення, радіо, немає українських газет? Все тільки російське. Люди середнього та похилого віку мало користуються інтернетом. Вони включають телевізор і сліпо вірять всьому, що там кажуть.

Перші 5 місяців після мого приїзду до Луцька, я намагалася пояснювати, сперечатися і дискутувати з тими, хто залишився у Луганську. Мені казали: «Лена, ну что ж вы туда поехали, ну там же фашисты, вас же там убьют?». На що я відповідала, що моя дочка навчається у російській школі, але мені не вірили, думали, що мене змушують таке говорити.

Тобто ви хочете сказати, що не відбулося жодних змін у сприйняті ситуації?

– Люди зрозуміли, що не сталося того, чого вони так всі чекали – Росії вони не потрібні. Навколо все тільки погіршується. У Луганську немає трамваїв, бо порізали рейки та здали на металолом. Вивозять цілі заводи, підприємства, тобто все, до чого росіяни можуть дотягнутись. Але ті люди, з якими я розмовляла, незважаючи на цю розруху, кажуть мені: «Зато мы не поддались фашистам и мы не поддадимся никогда». Вони й далі дивлять програму «Время» і вірять у те, що там показують. Всі, хто хоч якось критично ставився до ситуації, давно поїхали звідти. Залишилися або паралізовані, немічні, або ті, хто хотів, щоб Донбас був російським.

А що вони кажуть про майбутнє, свої перспективи?

– Люди живуть одним днем. Маршрутні таксі працюють у Луганську лише до обіду, десь о четвертій-п’ятій все у місті пустіє: вулиці, площі, їздять лише військові машини, а вночі перестрілки, мародерство. Луганськ повністю живе за законами військового часу. Про перспективи говорити важко за таких умов, морально все непросто…

– До речі, психологічний стан вимушених переселенців, які тепер живуть поза зоною конфлікту також складний. Як ваша громадська організація допомагає адаптуватися до нових умов життя?

– Найбільше від переїзду, звичайно, страждають діти. Хоча вони менше це демонструють. Але діти всі під стресом, бо чули або вибухи, або розмови дорослих, або бачили їхні сльози та істерики. Дітки починають частіше хворіти. Тому ми вирішили організувати арт-терапію зі спеціалістом Зариною Дацик. Вона аналізувала малюнки дітей, робила певні висновки та давала поради батькам. Також ми проводимо семінари з подолання стресу для дорослих.

– А щоб ви порадили від себе особисто, як людина, яка пережила таке емоційне потрясіння?

– Я відповім фразою, яка належить Уїнстону Черчелю. Він дає відповідь на запитання, що таке успіх. «Це йти від невдачі до невдачі без втрати ентузіазму!» Тому моя порада: йти, незважаючи ні на що, сподіватися на краще, триматися за свою сім’ю. Я спостерігаю за тими, хто виїхав цілою родиною чи хоча б з кимось із рідних, і бачу, що їм легше гуртом це все подолати. Одиноким раджу приходити до нас на зустрічі, там ви зможете себе відчути не покинутим напризволяще.

Чи плануєте ви залишитись у Луцьку назавжди?

– Я не можу дати вам однозначної відповіді. Те, що я найближчим часом не зможу повернутися до Луганська, це очевидно.

– Але у вас є внутрішнє бажання поїхати назад?

– Ні, немає. Я була дуже налякана цим вибухом і надто сильно вражена тими подіями, які відбувались за декілька місяців до мого від’їзду з Луганська. В якийсь момент відчула, що все моє життя, яке я там прожила розчавлюють, спотворюю та розривають ці люди з георгіївськими стрічками. А замість нього пропонують мені якийсь бруд.

– А що відчуваєте тут і тепер, у Луцьку?

– Влада нас не чує, звісно. Але лучани – це неймовірні та чудові люди. Вони спокійні, щирі, привітні. Нам дуже багато допомагають різні громадські організації та релігійні громади. Навіть на побутовому рівні трапляються дива. На цю Пасху моя мама дуже захворіла і потрапила до лікарні, тому я не встигла спекти пасочку вчасно, вирішила купити у магазині. Прийшла, а продавець каже: «Немає, вже все розібрали». Я вже зібралася розчарована виходити, але вона раптом дістає з-під прилавку випічку: «Візьміть мою, - каже мені. – Бо мені дали дві». Я навіть тоді розплакалася, так мене розчулила ця проста людська доброта.

Розмовляла Ірина НОВОСАД

Коментарі
25 вересня
Сьогодні
Вчора
23.09.2018
22.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин