Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Костянтин Васін (ліворуч)
Костянтин Васін (ліворуч)

Лучанин піввіку не зізнавався про своє німецьке коріння

11:16 27.03.2017
1037

Депутат двох скликань Луцької міськради, полковник запасу, юрист мерії та спортсмен-борець і штангіст Костянтин Васін майже 50 літ писав у партійних і службових анкетах: «За кордоном не перебував», «За національністю – росіянин».

Лучанин, якому 11 березня сповнилося 70, народжений у повоєнній Німеччині. А його матір – німкеня з поселенців у Нідерландах. Із цією таємницею чоловік прожив піввіку, щоб не потрапити під ковпак всюдисущого Комітету держбезпеки СРСР. Про це йдеться на сторінках тижневика «Сім’я і дім».

НІМКЕНЮ РЕЙМЕР ЗАПИСАЛИ РОСІЯНКОЮ ІВАНОВОЮ

Далекого 1944 року батько лучанина – 21-річний росіянин Костянтин Васін – у лавах Другого Білоруського фронту визволяв окуповану Польщу. Якось узяли штурмом залізничну станцію. Повідкривали засуви вагонів ешелону – а там сотні етнічних німців-колоністів, яких нацисти вивезли зі Ставропольського краю Росії. Обідрані, замерзлі та голодні. Молодий фронтовик прихистив кількох, чим розчулив 18-літню поселенку-німкеню Хелену Реймер. Дівчина теж припала до душі фронтовику. Відтоді молодята не розлучалися, а згодом побралися.

– Щоб уникнути переслідувань НКВС, батько потайки оформив мамі документи на ім’я Олени Іванової. Оскільки та жила на Поволжі й добре знала мову, то записав уродженкою Росії, – розповів Костянтин Васін.

Фронтовик прилаштував дружину до санітарної частини. Разом визволяли Європу, штурмували столицю Рейха. Нагороджені медаллю «За взяття Берліна». Наприкінці 1945-го в місті Магдебург у подружжя народилася донька Люба, далі син Костянтин – нинішній лучанин. Після війни спецслужба розкрила обман. Однак, зважаючи на бойові заслуги, сім’ю залишили у спокої. Родина переїхала на Дніпропетровщину, а згодом до тогочасного райцентру Теремно під Луцьком.


ЯК ДІЗНАВСЯ, ЩО НІМЕЦЬ, – ЛЕДЬ НЕ ПОДАВИВСЯ ТОРТОМ

Батьки приховували від дітей – доньки Люби і сина Кості – родинні зв’язки з німцями. Адже після війни братів і сестер Олени Реймер депортували до Казахстану. Зізнаватися в належності до ворожої нації було безпечно. Та якось до Васіних приїхали родичі. Привезли велетенський торт, пригостили малих. Затим дорослі до півночі шепотілися на кухні. 15-літній Костя вийшов зі спальні за шматком торта. Як повертався, краєм вуха почув розмову.

– Отоді я дізнався, що гості – наші родичі-німці, яких вивезли в Казахстан. І що моя мама – теж німкеня. Це був шок, я ледь не подавився тортом, – пригадує Костянтин Костянтинович.

Батькам нікуди було діватися – повідали доньці та синові правду. Відтоді їм довелося жити з цією таємницею.

– Ніде не афішували про своє коріння. Якби зізнався, що нащадок німців і маю родичів за кордоном, то cвітило б щонайбільше місце двірника чи вантажника, – усміхається пенсіонер.

Натомість спортсмен-чемпіон, який сягнув висот іще й у важкій атлетиці, вступив до Луцького педінституту на фізкультурника. Працював старшим тренером облспорткомітету, був суддею республіканської категорії змагань штангістів. Здоров’я не бракувало, тож постійно здавав донорську кров. У 1987 році став першим в області Почесним донором Товариства Червоного Хреста УРСР – отримавши посвідчення №1 та нагрудний донорський знак.

ГОРОДЯНИ КЛИКАЛИ «ЮРИСТОМ ІЗ СЕРЦЕМ»

Певний час Костянтин Васін служив офіцером у війську на Закарпатті. Тепер, на пенсії, має звання полковника у відставці. Після армії пішов у міліцію в заступники командира дивізіону. Маючи диплом фізрука-тренера, чоловік здобув другу вищу освіту, закінчивши історичний факультет Луцького педінституту.

– Але жадав суто юридичних знань, тому вступив до Гродненського держуніверситету в Білорусі, – каже 70-літній ювіляр. – Як отримав диплом, покинув міліцію і перейшов на роботу в юридичний відділ Луцького міськвиконкому, який згодом очолив.

Завдяки юридичній практиці в міськраді, Костянтина Васіна знає півміста. Його чиновницька служба припала на буремні 1990-ті. Тоді, за часів бандитизму та корупції, практично єдиною доступною інстанцією для простих лучан зоставався юридичний відділ міськради. Люди йшли до чоловіка натовпом. І Костянтин кожному допомагав: чи то із квартирним питанням, чи з нюансами спадкового права. Від «подяк» у пакетах, а тим більше грошей категорично відмовлявся. Тому городяни нарекли чиновника «юристом із серцем». Не дивно, що лучани двічі обирали його депутатом міськради.

– Не криюся: багатьом юридично допоміг отримати квартири, переоформити гаражі, одержати дачні ділянки… Але, як кажуть, справжній чоботар – без чобіт. Тулюся в однокімнатній квартирі, хоча мав шанси отримати щонайменше трикімнатну. Cовість не дозволяла, – каже пенсіонер.

Дружина не сприйняла благі наміри чоловіка. Мовляв, інші все в хату несуть, а ти чужим віддаєш. Розлучилися.

– Сумно, що травмував синів тим розлученням, – зітхає чоловік. – Але горджуся відважними синами Костею та Сашком.

Молодший син Костянтин – військовий-десантник. Коли на сході спалахнула війна, в 2015-му пішов добровольцем у славетну 95-ту бригаду.

– Де він тільки не був – ­практично в усіх гарячих точках. Нині чекає призначення на подальшу службу за контрактом, – розповів батько героя.

Старший син Олександр теж воював. Поблизу Маріуполя його поранило під час обстрілу. З госпіталю повернувся на фронт, але згодом пережив інфаркт. Бійця доправили на лікування до Мелітополя, де мешкає його матір. Не встиг повернутися назад у стрій – наприкінці лютого повторний інфаркт буквально розірвав його серце. Мужнього воїна поховали з почестями на Алеї Героїв у Мелітополі Запорізької області.

Родина сумує за втратою Олександра. Але життя триває – виховують дітей та онуків.

– Сімейні традиції – то святе, – каже патріарх родини. – Уже третє покоління постіль називаємо синів Костянтинами та Олександрами. Мій батько був Костянтином, я теж. І молодшого сина я нарік Костею на честь діда. А вже він дав своєму синочку ім’я Олександр, як і ймення його старшого брата.

Загалом у Костянтина Костянтиновича Васіна нині зростає троє онуків і двоє правнуків. Має ще чимало інших родичів. Приміром, лише в тітки Марії – материної сестри, яка живе в казахському Актюбінську, семеро дітей. Інші родичі виїхали до Німеччини як етнічні представники народності. Кличуть луцького дядька-діда до себе. Але той чемно відмовляється.

– Пізно звикати до нових людей, менталітету. Маю німецьке коріння, але я українець, волинянин. Тут зріс і трудився – тут житиму до скону. Недарма кажуть: де прижився – там і пригодився, – резюмує волинський німець Костянтин Васін.

Роман ЖИЖАРА

Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Район.Луцьк» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу телефонуйте +38 066 413 29 28 або пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

Коментарі
22 вересня
Вчора
20.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин