Міс Катя: на Волині іноземка навчилася ліпити вареники та почала носити вишиванку

04 Березня 2017, 11:05
4643

Так – на український манір і з американською поштивістю – називають у Воютині Луцького району волонтерку Корпусу Миру Кейті Фіцджеральд.

У волинське село 28-річна дівчина приїхала з містечка Менло-Парк, що у штаті Каліфорнія, аби два роки жити й працювати в Україні. Її місія була перервана у лютому 2014-го – тоді всіх посланців Корпусу евакуювали з України. Згодом, коли діяльність організації відновилася, Кейті повернулася у Воютин – найменший населений пункт, де працюють американські волонтери. 

У місцевій школі нею не натішаться. Кейті, або ж міс Катя, тут не просто допомагає дітям вивчати англійську на уроках – вона організувала для них гурток гри у фрізбі та допомогла заснувати школі справжню – друковану – шкільну газету, що зветься «Воютинський Facebook». Міс Катя грає на кількох музичних інструментах та готує з учнями спільні концертні номери для оглядів художньої самодіяльності. Від неї школярі вчаться бути активними й відповідальними. «Катя за все береться, у неї очі горять», – нахваляють дівчину педагоги. 

1

Незамінною помічницею міс Катя стала для вчительки англійської Руслани Приймак. Саме з її ініціативи американська волонтерка опинилася в їхній школі – Руслана Андріївна хотіла, щоб учні мали можливість вивчати іноземну з носієм мови, тому подала заявку, потрібну для того, щоб Корпус направив до них волонтера. Вони стали не лише колегами, а й подругами: навідуються одна до одної в гості, навзаєм частують домашніми стравами. За рецептом Кейті воютинські господині тепер печуть особливий хліб – банановий. «Міс Катя – це наш скарб», – каже про американку Руслана Андріївна. На уроках у міс Каті завжди весело: загадки, ігри, пісні. Діти залюбки діляться зі своєю молодою вчителькою своїми історіями і, навіть зустрівши міс Кейті на вулиці, спиняються погомоніти. 

Саме в Руслани Андріївни та міс Кейті виникла ідея заснувати у навчальному закладі друковану газету, у якій учні самі були б журналістами, писали б про свої шкільні будні та могли розміщувати свої проби пера. Щоб зреалізувати цей задум, написали грант – і агентство США з міжнародного розвитку USAID підтримало їхній почин, профінансувавши витрати на обладнання та друк. Тож тепер у кожну сільську родину, яка виховує школярів, регулярно надходить свіжий «Воютинський Facebook»: з описами шкільних подій, віршами, конкурсами та – обов’язково – з англійським куточком. 

За півтора роки Кейті стала своєю – і в школі, і в селі, і загалом в Україні. Навіть тоді, коли Корпус Миру відкликав усіх волонтерів із нашої країни і місія не працювала до кінця грудня 2015 року, Катя прилітала сюди зі Штатів, бо хотіла бачити своїх уже друзів. А в Америці читала лекції про українську культуру та влаштовувала майстер-класи з ліплення вареників.

А вперше, восени 2013 року, дівчина приземлилася в аеропорту в країні, про яку доти чула лише з газетних заголовків: колишній Радянський Союз, Помаранчева революція. Та й тоді їй не було лячно: Кейті виросла у багатокультурному середовищі, її завжди манило незвідане. Вона звикла, що світ відкритий, а бар’єри – умовні. 

– Я з дитинства спілкувалася з японцями і китайцями, румунами й росіянами – у нашому містечку проживало багато іноземців. Пригадую, для мене не було нічого цікавішого, як слухати, яких традицій дотримуються ці люди, у що вони вірять, що вони люблять їсти, – розповідає Кейті-Катя. 

Волонтерство теж змалку цікавило дівчину: ще в школі вони з однодумцями втілювали проекти, які допомагали зробити їхню школу демократичнішою, займалися благодійністю. В університеті Кейті вивчала когнітивні науки, а здобувши освіту, працювала вчителькою іспанської мови. Коли дівчина подавала заявку на волонтерство, очікувала, з огляду на мовні знання, потрапити в якусь із країн Південної Америки. За правилами, учасники не можуть самостійно обирати місця призначення – принаймні можуть відмовитися, якщо запропоноване не до вподоби, і нікуди не поїхати. Кейті ж про таке й не думала – вона була готова працювати у будь-якому куточку земної кулі. 

– Кожне завдання, яке готує тобі доля, – це виклик, упоравшись із яким, стаєш сильнішим, – міркує американка. 

По приїзді в нашу країну дівчина три місяці вивчала українську мову разом з іншими волонтерами у селищі Козелець на Чернігівщині. А затим помандрувала на Волинь. Пригадує, коли автобус віз її до Воютина, вона подумки повторювала вивчені українські слова – тренувалася перед розмовою з сім’єю, у якій належало жити. 

Якщо спершу й виникали труднощі у спілкуванні зі своєю host-family – сім’єю, в якої Катя замешкала у Воютині, то вони швидко зникли. Тепер дівчина розуміє все, що говорить її «українська мама» Галина Мозолюк та її ненька – 85-річна бабця Ліда. Особливо американка любить слухати історії, які бабуся розповідає про своє минуле: у XX столітті жінка пережила стільки, що роман можна писати. Коли Кейті її слухає, то думає: «Так само, як баба Ліда розповідає про свою молодість, я колись зможу розповісти своїм онукам про перебування в Україні». 

А розказати буде що: Катя навчилася ліпити вареники, познайомилася з поезією Сергія Жадана, почала носити вишиванку та вивчила такі питомо українські слова, як «маршрутка» та «передача». 

– Мене вражає, як українці вміють обходитися наявними ресурсами. Тутешні люди можуть бути на диво вигадливими. Наприклад, коли просять передати водія автобуса якісь речі: все побудоване на довірі, на взаємодії, – зауважує дівчина. – Я й сама відчуваю, що стала за цей час трохи українкою. 

1

 


Ярослава ТИМОЩУК

Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Район.Луцьк» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу телефонуйте +38 066 413 29 28 або пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024
27.03.2024
20:39