«Траурний» коровай та особливі дні для вінчання: як колись на Волині гуляли весілля

Раніше перед гулянням не обходилися без допомоги коровайниць, а наречені та гості мали дотримуватися особливих передвесільних та весільних традицій.

Нині все більше українських весіль стараються святкувати у так званому «європейському» стилі, з пафосом і невластивими українцям традиціями. Рідко тепер навіть у селах, які споконвік берегли старовинні звичаї, влаштовують свято «по-старому». Натомість для гулянки обирають найближчі кафе та, звісно ж, не готують весільні страви удома.

Тим не менше, весілля в традиційному українському стилі теж не пасуть задніх. Проте більшість обрядів тепер видозмінені, або ж зовсім втрачають свою необхідність.

Щоб пригадати, як колись на Волині відзначали найбільше свято двох закоханих, Район.Луцьк зібрав цікаві весільні традиції волинян, про які розповіли жительки кількох сіл Луцького району.

***

Приготування до весілля починали зі сватання. У хаті молодої збиралися найближчі родичі. На сватанні хлопець просив у батьків руки їхньої дочки і тоді ж домовлялися про заручини.

Обов’язковим у переддень весілля було випікання короваю. Перед обрядом молода із дружками ходила до батьків нареченого просити благословення. Важливими були також взаємні подарунки між молодою та майбутніми свекрухою і свекром. При цьому дівчина примовляла:  «Дарую батькові сорочку, візьміть мене за дочку, дарую матері хустину, щоб прийняли за дитину».

Весільний хліб пекли як у родині нареченої, так і в нареченого. У цей день в домівках молодих збиралися жінки з усього села. Обов’язковою вимогою до жінок-коровайниць було їхнє щасливе у шлюбі життя.

1

У родині Марії Добродій із Садова випікають коровай

1

Коли місили коровай, шукали нежонатих хлопців та обмазували їх тістом. Воду, у якій мили руки при замішуванні короваю, по завершенню випікання, виливали до подвір’їв, де є неодружені дівчата чи хлопці, аби вони швидше одружилися.

Перед тим, як у день весілля до хати молодої мав приїхати наречений, вона уже мала бути одягнута у весільну сукню, проте не мала головного убору. Фату нареченій приносив жених, її викупляли і лише тоді доповнювали весільний образ незамінним атрибутом.

Після весілля молода, якщо пішла за невістку, мала право покидати дім молодого тільки через тиждень. Аналогічна традиція стосувалася й молодого, якщо він ішов за зятя.

Добродій Марія Миколаївна, корінна жителька села Садів Луцького району

1

***

Коли молода просила на весілля, збирала дружок і заходила у кожну хату майбутніх гостей. Наречена та її товаришки вбиралися у святковий одяг та вдягали віночки зі стрічками. Коли зустрічали перехожого, молода обов’язково кланялася.

Хату перед весіллям вбирали гіллям берези. Якщо святкували взимку, то достатньо було побілити стіни та прикрасити їх ряднами.

Після того, як наречену викупляли, дружба виводив її з-за столу і запрошував сісти на те місце молодого. Натомість молодій готували подушку. Після благословення матері та одягання фати, наречена покидала своє місце. У той час дружки наввипередки старалися сісти на подушку, адже це означало, що вони невдовзі одружаться.

Вінчатися дозволяли лише у три дні тижня: неділю, середу і п’ятницю.

На весіллі обов’язково поминали померлих родичів нареченої та нареченого. При цьому грали похоронний марш, а коровай накривали чорною хусткою. Потому цей весільний хліб виносили запорожцям – незапрошеним гостям.

Сніцар Віра Олександрівна, корінна жителька села Чаруків Луцького району

1

***

Коли ішли на сватання, несли хліб, горілку, ковбасу. Якщо хлопець дівчині подобався, вона виносила рушники, а ні – гарбуза.

Весілля починалося з випічки короваю. В домівки молодих коровайниці несли продукти з дому: молоко, сметану, яйця, борошно – хто що мав. До молодої сходилися дівчата, а молодий приходив увечері на коровай.

Коли уже ділили весільний хліб, треба було вшановувати померлих батьків та близьких родичів наречених. Той, хто обділяв короваєм казав: «Шановні гості, прошу встати померлим шану віддати. На нашому весіллі мали гуляти…» і перелічував померлих родичів.

Як відправляли невістку жити до свекрухи, примовляли: «Заламай мати роги, виймай образ Божий та давайте всім в руки, бо іде до свекрухи». Мати у придане давала дочці з собою різні речі: подушки, покривала, складала це у клунки, які скидали на фіру і везли до нової хати дівчини.

Коли ж зять приїжджав до тещі, вона приспівувала: «Не дам, зятю, перини. Як хочеш на перині спати, мусиш мені догоджати».

Чумак Надія Андріївна, корінна жителька села Романів Луцького району

***

Колись батьки майбутніх наречених влаштовували змовини. При тому діти могли зовсім не знати один одного. Здебільшого про весілля домовлялися на ярмарку, куди сходилися чи не усі селяни.

Коли починалося весілля, співали: «За городечком гілля, в городечку зілля, в цьому домі починається весілля».

Як їхав весільний поїзд молодого, треба було, щоб кількість фур була непарною. Хто був багатший, мав 5-7 фур, бідніші – три.

Після вінчання молодята їхали до жениха. Тоді приспівували: «Виходь, мати, з хати, діточок вітати. Вчора було єдноє, а зараз вже двоє».

Ващеня Ганна Кузьмівна, корінна жителька села Смолигів Луцького району

1

Традиції збирала Оксана ВЛАСЮК

Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Район.Луцьк» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу телефонуйте +38 066 413 29 28 або пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]