«Це щонайменше весело і нас не накриє вдома»: як поранені ветерани грають у волейбол сидячи

На паркет обласної ДЮСШ у Луцьку поволі сходяться чоловіки. Хтось накульгує, хтось іде на милицях чи обережно ступає протезом.

Між ними пурхає тренерка, готують амуніцію адміністратори. Волейбольну сітку приспускають, приносять тацю з м’ячами, пластикові фішки та воду. Інший бік зали закритий кулісою, там також триває тренування – м'ячі гучно б'ють по паркету.

Хлопці, готуємося, я ще передзвоню кільком вашим колегам, запитаю, чи їх чекати сьогодні, – дзвінко мовить тренерка.

За кілька хвилин Анна Галицька збирає своїх підопічних у коло. Пояснює: 

Почнемо з розминки, потім працюємо у парах і граємо матч.

Волейбол - це її світ і любов на все життя. Анна – колись успішна професійна волейболістка, майстер спорту, на майданчику грала у нападі. Після великого спорту опанувала фах психолога і тепер, крім тренерської праці, допомагає з реабілітацією ветеранів.

Про гру у волейбол сидячи дізналася у Києві. В Україні цей вид реабілітації робить перші кроки, поки сформували дев’ять команд. Анна запропонувала почати тренування і в Луцьку. Знайшла підтримку та розуміння, а допомагають їй тренери обласної спортшколи.

Ветерани залишають милиці на лаві, знімають протези та розсідаються колом у центрі майданчика. 

Хоча зала залита квітневим сонцем і це вже друге тренування, спочатку хлопці трішки скуті. Усмішки та емоції з’являються, коли долоні відчули м’ячі.

Тренерка їх підхвалює. Анна працює у парі з Сергієм. Після прильотів FPV у нього сильна контузія. Чоловік не може розмовляти, але чує і розуміє усе довкола. Старається неймовірно.

Випадкове влучання м'ячем у голову партнеру, подача навиліт чи крутий прийом – і зала поступово повниться сміхом. Хлопці часом реально котяться від сміху по паркету – благо у їхньому волейболі приземлятися недалеко.

Дмитро Ціхоцький втратив ногу 8 січня 2024 року на Харківщині – підірвався на міні. Спробував себе на відновленні у Луцьку спочатку у футболі для ампутованих, але там занадто сильне навантаження на коліно, бігати на милицях йому поки заважко. Йому планують вживлювати імплант в кістку - вона закоротка для протезування. Тому чоловік прийшов на волейбол сидячи.

Я у школі грав у волейбол. Трохи незвично, що майданчик менший. Але нічого звикнемо. Аню я знаю, вона психолог у “Ветеран Хабі”. Створимо команду і будемо їздити на змагання.

Волейбол сидячи – паралімпійський вид спорту. Майданчик для нього удвічі менший стандартного 10 на 6 метрів. Висотка сітки - 1,15 м. Решта правил – традиційні, хоча тут поки у залі хлопцям дозволяється усе – якщо вдалося, то і ногою, і головою відбити м'яча. Уже наприкінці першого сету азарту та емоцій на паркеті побільшало.

Волейбол сидячи – паралімпійський вид спорту

А це те, що нам і потрібно, – пояснює тренерка. - Звичайно, це передусім реабілітація, а не очки, перемоги та кубки. Хоча коли ми розминаємося, потягуємося, то фізична активність покращує і ментальне здоров’я.

Того дня на тренування прийшло семеро ветеранів. Анна Галицька задоволена, бо у Києві інколи займаються з трьома сміливцями. 

Між другим і третім сетом підходжу до херсонця Влада Троцюка. У Великій Новосілці підірвався на міні, евакуаційний потяг привіз його до Луцька. 

Як мінімум волейбол сидячи - це весело. Це найважливіше у психологічній реабілітації: підняти воїна з ліжка відправити його на спорт, в лісі, у гори. До людей, собак, коней. Щоб він не лежав на ліжку і не сумував. Якщо ми зайняті, нас не “накриє” вдома.

Турніри Анна планує для ветеранів вже у травні. Поїздки – це завжди емоції, мандрівки й знайомства. А це також реабілітація. 

Тому її нова справа - це справді не про очки й кубки. Її підопічні перемагають, вже коли виходить з чотирьох стін. Але їх там має хтось зустріти.

Анна Галицька спробувала зібрати ветеранів з пораненнями на волейбольні тренування