Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

П'ять історій про луцьких кликунів

18:14 08.12.2016
1287

Луцький кликун для нас нинішніх – давній і, почасти, загадковий символ міста. А поміж тим, міська минувшина має чимало цікавих історій із життєписів цих міських слуг.

П’ятірку маловідомих оповідок про життєві будні, службу на благо поспільства луцького, зарплатню і взаємини з міською аристократією пропонує увазі читачів матеріал видання «Хроніки Любарта».

ІСТОРІЯ ПЕРША. ЗВІДКИ ВЗЯВСЯ ОБРАЗ КЛИКУНА?

У старій частині Луцька 1948 року розбирали напівзруйнований будинок. Серед купи цегли й будівельного сміття один із робітників звернув увагу на уламок кахлі з незвичним зображенням: голова чоловіка в ковпаку й верхня частина сокири. Знахідкою зацікавились історики та крає­знавці.

Установили, що на кахлі, яку датували XV століттям, був зображений міський стражник із пожежною алебардою в руці. Розкритий рот свідчить, що він, окрім того, був кликуном, або міським сторожем. Мав «кликати» (оголошувати) на вулицях і площах накази короля, розпорядження магістрату – міського уряду, сповіщати городян про збір податків і важливі події чи новини.

ІСТОРІЯ ДРУГА. ВІРШОВАНА

У середньовічному Луцьку, як і в інших тодішніх містах із переважно дерев’яною забудовою, кликуни й інші міські стражники мали ще одне завдання: пильнувати, щоб не сталася де пожежа. Бо бувало, що через недогляд від запаленої свічки в міщанському домі вигорали цілі квартали.

Від вогню не раз страждала й ратуша, де засідав маґістрат, тож писарі часто-густо тримали ділову документацію вдома. А міська сторожа стежила, аби міщани не засиджувалися при свічках. У середньовічному Ґданську, приміром, кликуни за 2 години до півночі починали вигукувати:

Вже десята на дзиґа'рі,
Гасіть світло, господа'рі,
Вогню пильнуйтесь і злоді'я,
Хваліть Бога-доброді'я.

ІСТОРІЯ ТРЕТЯ. ПРО ЗАРПЛАТНЮ Й ОБОВ’ЯЗКИ

Кликуна магістрат наймав на службу на певний термін і виплачував йому кошти з міської скарбниці. ­Наприклад, у Любліні, з яким жителі Луцька мали тісні торгові контакти, кликунові щотижня платили 12 грошів, іноді 15. Крім того, він отримував від міста житло і щороку ­кошти на купівлю взуття, шапки або кожуха. Також разом з іншими міськими слугами мав на свята подарунки.

Кликун мав «кликати» по вулицях передусім на вимогу урядників, які засідали в ратуші. Тільки вони могли надати цього слугу для оприлюднення якогось розпорядження чи звістки. Не завжди про це було легко домовитися. Приміром, 28 січня 1564 року єврей-орендар Давид Маркович поскаржився до суду на луцького лентвійта Василя Костю.

Той відмовився надати кликуна для оголошення міщанам наказу, щоб мито від привозного товару на ринок здавали Марковичу. ­Орендар нарікав, що міщани новий товар продавали як старий, за який нібито все сплатили. У такий спосіб уникали його декларування й обкладання податком, що його на користь держави брав митник. Він отримував відсоток від стягнених сум, тому пильнував, аби ніхто не ухилявся від мита.

Митник прийшов до будинку лентвійта і почав казати, щоб той «з уряду войтовского слугу містского кликуна придал, которий би кликати міл, штоби всі крамарі речі продажниє крамарскиє йому, яко митнику пописовати дали». Тобто вимагав повної декларації товарів та сплати реальних податків. Але побачив, що лентвійт теж порушує закон. Василь Костя скупив перед тим велику партію житнього та пшеничного борошна і на момент появи митника в будинку зсипав його в комори – не сплативши податку.

Лентвійт заявив орендареві, що «листи господарські» – тобто королівські – він «поштиво приймає», а збитки Давида Марковича від недобору мита його не обходять. І додав, як занотував писар: «Вам на то кликуна не дам». Лентвійт діяв за наказом війта, тож уникнув покарання.

ІСТОРІЯ ЧЕТВЕРТА. КЛИКУНІВ ЧАСТО БИЛИ

Кликун, бувало, ставав заручником конфліктів поміж ­війтом і райцями – міськими урядниками, яких очо­лював бурмістр. На початку листопада 1602 року луцький війт Марко Жоравницький, виборовши на сеймику собі право бути збирачем податків у Волинському воєводстві, вирішив заявити про це на весь голос у місті.

Урядники не визнавали війта як «поборцю» – збирача – і відмовлялися віддавати йому гроші. Зазвичай ці ретельно прописані усталені на сеймах суми збирали з міщан самі райці (члени магістрату, міського уряду), а потім їх забирав «поборця» воєводства – державний урядник, або його слуга. По отриманню грошей райці давали міщанам «квит» – розписку. 1602-го таким «поборцею» був Лаврин Древинський, а його слугою у Луцьку – Ярош Рогозинський. Їм міщани незадовго до того випадку передали зібрані гроші. Виходить, війт хотів стягнути податок іще раз.

Жоравницький прийшов до ратуші та вимагав у бурмистра Семена Федоровича надати йому кликуна для оголошення цієї новини в місті. Але виявилося, що війт мав багато боргів. І ніяк не міг вирішити фінансових проблем, хоч здавав в оренду і свій уряд, і маєток із доходами. Тобто фактично він не був війтом. Коли закінчувався термін оренди його посади однією особою, здавав іншій. Зрештою, за посередництвом єврея-орендаря Зелковича Жоравницький зважився покращити свій добробут коштом луцьких міщан.

Міські урядники йому відмовили. Однак він знову прийшов до ратуші й наказав кликунові на ім'я Андрій Куля ходити вулицями Луцька із Зелковичем і «кликати», щоб міщани не віддавали нікому іншому шосовий – податок від нерухомості – й чоповий збори, а тільки Зелковичу. Кликун не схотів. Жоравницький наказав слугам привести його до війтівського будинку. Андрій знову відмовився без відома бурмистра оголошувати волю війта міщанам. Тоді Марко Жоравницький звелів побити його киями. Андрій Куля мусив скоритися.

ІСТОРІЯ П’ЯТА. ЗАМКОВІ КЛИКУНИ ПОДАВАЛИ ЗВУКОВІ СИГНАЛИ

У найбільших містах Волині, Поділля, Київщини та Брацлавщини у ХV–ХVІІ століття, окрім міських кликунів, були ще й замкові. Вони вночі стояли на варті біля замку, пильнували за безпекою на вежах, мали постійно перегукуватися між собою, а в разі пожежі чи наступу ворога бити на сполох. Окрім зброї, носили при собі сурми та тріщалки. На їх утримання стягували спеціальні податки з населення – «сторожовщину» або «кликовщину».

Луцькі замкові сторожі та кликуни постійно вартували на замку, а міські й нічні сторожі забезпечували порядок і спокій городян у місті. У ревізії Луцького замку 1552 року зазначено, що замкову сторожу забезпечували жителі села Радомишля – виділяли по двоє людей для охорони замкових воріт і зброї: «Тиє сторожі вночі у ворот лежать з бронями, а вдень в замку послугають старості і подстаростєму єго».

***

Цікавий і небезпечний був уряд кликунів. Але важливий. Нині в Луцьку є скульптурки п’яти стилізованих маленьких кликунців.

Локації їхні не тяжко розпізнати: Центр туристичної інформації та послуг, Братський міст, зоопарк, залізничний вокзал, замок Любарта.

За матеріалами Наталії БІЛОУС

Коментарі
23 вересня
Вчора
21.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин