Стримане місто для життя. Візія Луцька Юрія Моклиці

Передвиборча кампанія вийшла на фінішну пряму. Кандидати відчутно притомилися і все важче знаходять час і сили на спілкування з пресою: в пріоритеті безпосередня комунікація з виборцями. 

У цей напружений період «виловлюємо» кандидата від «Європейської Солідарності», 38-річного Юрія Моклицю. Він знайомий лучанам у багатьох іпостасях: як велоактивіст, як актор, як заступник мера Луцька, а останнім часом і як політик, адже уже був кандидатом у народні депутати на парламентських виборах 2019 року. 

При зустрічі виявляється, що записувати інтерв'ю їдемо в село Одеради Заборольської ОТГ, яку недавно приєднали до складу Луцької міської об'єднаної територіально громади. По дорозі Юрій пояснює свій вибір локації для «Прогулянки з кандидатом»: 

«Я взагалі хлопець городський – народився і виріс у Луцьку. Але з селом мене багато історій пов’язує. Про Одеради маю дитячі спогади: з братом і сусідом їздили на риболовлю. І той шлях до Одерад мені видавався нескінченно далеким. Ми вставали о третій ночі, збиралися, змазували й підкачували велосипеди, якими добиралися туди аж вранці.

То була для мене справжня експедиція. Але коли виростаєш, все стає набагато меншим, компактнішим і ближчим. От сьогодні хочу оцінити ту близькість вже з точки зору дорослого, адже приєднані села – це тепер наша відповідальність».

Під’їжджаємо на берег сільського ставка: пасуться гуси, дзижчать комарі, а Моклиця дістає з автомобіля шезлонги, розкладний столик і навіть виноград. Раз: і панство на дозвіллі!

Нагадаємо, спецпроєкт від Район.Луцьк  «Прогулянка з кандидатом» – це серія візіонерських інтерв’ю з охочими стати мером Луцька. Кандидат отримує від редакції завдання підібрати локацію й обґрунтувати цей вибір.

– Я люблю створювати комфорт всюди, де я є. От дивіться. Не витратив багато часу: заїхав до одного товариша, до другого, позичив по шезлонгу. Дрібничка, але вже приємніше буде спілкуватися, бо ми трішки змінили простір, удосконаливши його для себе. Так можемо міняти й міський простір. Люблю коли часом перекривають центральні вулиці: виходиш вранці та потрапляєш у незвичний антураж.

Пригадую, як у місті вперше проводили півмарафон і перекрили дороги, які асоціюються тільки з нескінченним потоком машин, а тут раптом все інше. Я біг і оглядався!

Такі заходи дуже важливі, щоб люди могли побачити місто з іншого боку. Я взагалі захоплююся урбаністикою. Мене дуже спокушають такі речі, коли, скажімо, у несподіваних місцях появляються якісь столики…

Наприклад, урбаністи роблять захід: беруть в оренду паркувальне місце. Стелять зелені килимки, ставлять столики й кавують. Ідея у тому, щоб створити острівок природи, де його давно нема.

– Юрію, але будьмо відверті: де Луцьк, а де урбанізм...

– Розумію ваш скептицизм. Але в моєму розумінні урбанізм – це світогляд. А конкретно – побудова комфортного простору. Радянський підхід був який? Люди живуть, працюють і відпочивають у розрізнених зонах. А в європейських містах добре скрізь: вийшов з будинку і потрапляєш у зелений мікрорайон, де є все необхідне.

Моя візія Луцька – це комфортне місто. Не промисловий гігант, не логістичний вузол, а стримане спокійне місто для життя.

Читайте також: Ідея-фікс – заможний Луцьк. Візія міста Богдана Шиби

– Наведіть приклад, як можна змінити луцький простір?

– Наприклад, перекрити від автомобілів вулицю Кривий Вал. Можливо, спочатку тільки на вихідні. Завдяки такому кроку ми отримаємо круту площу, що можна проводити заходи й отримали б ще шматочок міста без машин. Адже Кривий Вал перерізає пішохідну вулицю Лесі Українки, і тому ламається концепція «пішохідності».

– Вам не здається, що концепцію пішохідності на Лесі Українки ламають велосипедисти?

– Та хто там тільки не ламає! Коли я ще працював заступником Луцького міського голови Миколи Романюка, то в дискусіях щодо велосипедних доріжок був противником їх облаштування на Лесі Українки, бо це просто небезпечно.

Бо умови треба створювати тим, кому найважче. Велосипедист може об’їхати цю вулицю, а пішоходу треба йти кудись далеко. І тому дуже нарікаю на той тротуар, що зробили на вулиці Глушець, тому що саме там мала бути велосипедна доріжка, яка б давала можливість велосипедистам об’їжджати вулицю Лесі Українки.

Читайте також: «У Луцьку ключове – пристосуйся! А я не згоден». Візія міста Віктора Грисюка

– Яку еволюцію пройшов розвиток велоруху у Луцьку, за вашими спостереженнями?

– Велосипедна інфраструктура – це не просто зробити скрізь велодоріжки. Це у першу чергу безпека. Жорстко скажу: це шанс велосипедистам вижити. Із 2008 до 2014 року я дуже активно цим питанням займався.

Але централізована система управління тоді була настільки непродумана, що навіть юридичної можливості збудувати велосипедну доріжку не було, не кажучи вже про фінансову. Ті дотації з центру дуже зарегульовані. Тобто якщо тобі дають гроші на дорожнє полотно, то ти не можеш зробити за ці гроші тротуар. Тож проблема стояла по всій Україні.

У 2015 році розпочалася децентралізація, і її фішка у тому, що не просто гроші у місцевих бюджетах з’явилися, а громади почали самостійно вирішувати на що їх витрачати.

Зверніть увагу, саме у 2015 році збудували перші велодоріжки у Луцьку: на проспектах Соборності та Молоді. Оце результат активності нашої велоспільноти.
Та поки був діалог і жив Микола Ярославович, то цей напрямок розвивався, і мав можливість рухати це питання. Мали вже готовий проєкт доріжки від площі Возз'єднання аж до заводу «Кромберг енд Шуберт».

Та як він помер, то питання заглухнуло, бо я потрапив у немилість до нової більшості, яку тоді сформував УКРОП та розпочалося протистояння команди Романюка і команди Палиці. Тоді я вже зрозумів, що треба готуватися до виборів, аби мати якийсь вплив, а не ходити й доводити, як воно має бути.

– Як проявилася тодішня політична боротьба?

– Проєкти, які розпочинала ще команда Миколи Романюка, більшість у міськраді просто ігнорувала. Так, під килим потрапили не тільки велодоріжки, а й реорганізація комунальних підприємств у комунальні заклади. Зате зараз деякі наші проєкти видають за свої.

– Які саме?

– Та хоча б алея Голованя у Центральному парку. Насправді вона з’явилася ще у 2016 році. Почалося все з допису у фейсбуці луцького історика Сергія Лиса, мого однокласника. Він повідомив, що у парку валяються і пропадають скульптури Миколи Голованя.

Я це побачив, поговорив з Миколою Романюком і ми почали реанімацію, при чому не витрачаючи ні копійки з бюджету.

Знайшли через забудовників маніпулятор, з яким по всьому парку їздили, витягували з болота, чистили. Я теж працював після роботи й суботами. Головань особисто їх реставрував, компонував, лишилося тільки доріжку зробити. Але тоді її не завершили, бо ж чий проєкт?

А тепер бруківочку поклали, підсвітку провели, при чому вже коштом міста: «Вау! Круто!» Досягнення таке собі, як на мене.

– А що ви мали на увазі із реорганізацією комунальних підприємств? Що з ними не так?

– КаПе – це класичні рудименти Радянського Союзу. Комунальні підприємства зазвичай збиткові, але прикриваються соціальною роботою, бо щось роблять для міста. При чому та соціальна робота повністю провалена. Ця подвійність функцій – зло. Або ви соціальний заклад і ви виконуєте певне завдання за бюджетні гроші, або ви заробляєте гроші.

– Наприклад?

– От наш центральний басейн, який займається дітьми й вихованням, але з іншого боку басейн – комерційна структура. Або «Парки й сквери», які виграють великі замовлення міста на доброустрій, бо нібито мають достатньо потужностей.

Але по факту вони неефективно працюють, бо до обіду на об’єкті, а після їдуть на приватні замовлення. Гроші за послуги беруть в обхід бухгалтерії, а засоби – пальне, транспорт, працю людей – фінансує місто. І ці зловживання чітко не поміряєш: але те, що це є, я переконався на власні очі.

Тому я збирався перетворити такі підприємства на комунальні заклади, які не заробляють кошти, а виконують соціальне замовлення. А всі нескінченні косіння газонів, обрізання дерев, роздати підприємцям дрібнішими тендерами – по мільйону-два.

КП мені тоді рахували вартість косіння сотки трави в районі 100 гривень, а приватний підприємець робив це за 30. Яка логіка? За мінімальні гроші треба максимум роботи!

Це саме через діяльність «Парків і скверів» місто втратило величезну земельну ділянку під теплицями на Рівненській. Те приміщення було заарештоване за борги попередньої юрособи – «Зеленого господарства».

Більше читайте Усе буде «Бригантина»: як родичі й друзі депутатів відхопили два гектари луцької землі. РОЗСЛІДУВАННЯ

Так звані зеленбуди, які дісталися містам у спадок від Союзу, традиційно лишалися з боргами, а місто створювало нові підприємства, на які забирали майно. От для Луцька такий борговий «висяк» виліз у вигляді земельної ділянки.

Мені шкода, що я не встиг «протягти» ліквідацію цих КП, бо теперішня влада прийняла програму підтримки комунальних підприємств. Це означає, що малий бізнес і далі не буде мати доступу до муніципальних фінансових ресурсів.

– А чому те політичне протистояння у Луцьку припинилося?

– А скільки ж можна з вітряками боротися? Саме тому моя діяльність перейшла з громадської більше у політичну площину – я займався президентськими виборами, став членом партії «Європейська Солідарність», почав займатися міським осередком. Пізніше розпочалася парламентська виборча кампанія.

З власного досвіду знаю: те, що я можу зробити як громадський діяч, це відсотків п’ять від того, що можна зробити у владі. Тому краще я попрацюю рік-другий на те, щоби отримати більше впливу. Коли я був у громсекторі, то мені було дуже боляче це сприймати: бігаєш, витрачаєш купу свого часу, а ефект такий собі.

– Чому, на вашу думку, третій сектор у Луцьку невпливовий?

– Я думаю, це вина політичної еліти, яка мала б створювати можливість для громадськості впливати. Не чекати, що активісти самі прийдуть з грошима і щось зроблять. Я це добре знаю, бо ж екологічна організація, скільки я тих смітників поприбирав з 18 років. Всім дуже зручно, коли приходить ГО з грошима і щось робить, а чиновники собі у звітах ставлять плюси.

А громадський сектор – це ж живі люди, вони теж мають за щось жити. Без ресурсу активізм буде вічним хобі. Треба давати громадським організаціям гроші на виконання соціального замовлення, а не далі плодити комунальні заклади й підприємства, які сидять без мотивації, виконують незрозумілі функції й просто отримують за це зарплати.

От коли розпочиналася реформа децентралізації, то говорили, що села не впораються з ресурсами! А по факту що вийшло? Дали людям гроші – села зацвіли й запахли. Особливо ті, що об’єдналися ще у 2015 році. Грошей стало удосталь, не встигали тратити, клали на депозити. Так само і з громадськими організаціями – дайте їм ресурси, залучіть до процесів і вони впораються.

Натомість у нас зараз що не сесія, то ручний розподіл бюджету: перекидають кошти з одної статті на іншу. Це неправильно. Треба нарешті визначити пріоритетні напрямки й вести їх.

– Ви згадували реформу децентралізації. Не так давно і Луцьк перетворився в ОТГ. Ви розумієте, чому саме так провели об’єднання сіл навколо Луцька?

– Ніхто не розуміє тих рішень, бо ніхто не формує бачення. Сказали – приєднуйтеся! А що з цим робити? «Європейська Солідарність» і Петро Порошенко робили акцент на тому, що об’єднання має бути добровільним. Коли починалася ця тема, то я в глибині душі теж вважав, що села не знають, як об’єднуватися, їм треба пояснити й об’єднати.

Але в процесі зрозумів: люди на місцях краще відчувають, як і куди їм треба рухатися. Хоч у добровільному об’єднанні й було багато дискусій, а часом навіть саботажу, то це нормально, то є демократичний процес. Хоч довше це, та природніше. І правильніше стратегічно.

І оце, що відбулося зараз за рішенням Кабміну і Верховної Ради, доведеться просто розрулювати на місцях. Під опікою Луцька тапер майже 30 тисяч мешканців району, і тому проблеми будуть серйозні.

Це так само, як примусово укрупнюють райони, у які зараз теж будуть вибори депутатського корпусу.

– А які функції у районних рад? Які повноваження будуть в райадміністрацій?

– У розумінні нашої політсили «Європейська Солідарність», районів у процесі децентралізації не мало б бути: це зайва посередницька ланка між громадами й центральною владою. Адже перехід на міжбюджетні відносини уже відбувся, всі необ’єднані сільради примусово приєднали. Тому в існуванні районів я бачу загрозу.

Якщо «ЗЕлені» зараз програють, а так виглядає, що вони навіть хочуть програти, то вони почнуть відкатувати назад децентралізацію. Зеленський це вже відкрито говорить: дороги має робити центральна влада, а міські голови – то сепаратисти. Це класична узурпаторська модель управління.

Вони прагнуть мати фінансовий важіль впливу на місцях. От для цього вони й залишають районні адміністрації.

– Яке ваше бачення розвитку Луцької міської ОТГ?

– Треба забезпечити базові комунікації: дороги та інтернет, щоб фізично і морально інтегрувати у Луцьк. Тобто це має бути повністю оновлена система громадського транспорту, щоб якісно забезпечити жителів віддалених населених пунктів можливістю комфортно, швидко і доступно добрати до Луцька. Навіть якщо на початку це буде повністю дотаційний проєкт.

Також я прихильник підходу, щоб інвестувати у великі школи з інфраструктурою, а школи на 2-3 класи закрити. Я розумію сентименти, але в малесеньких школах діти не мають майбутнього.

Натомість у кожному селі має бути заклад культури: чи клуб чи інше місце, де люди можуть збиратися. Це важливо для комунікації, бо люди мають спілкуватися, мають генерувати якісь ідеї, процес, і для цього треба місце.

А ще у стратегії розвитку Луцька і цілої області провалений напрям транспортної інфраструктури.

 – Що маєте на увазі?

– Нам дуже бракує ще одного шматка об’їзної, і тому потерпають вулиці Львівська, Володимирська і Ковельська, бо це міжнародна траса, яка проходить через Луцьк. На Львівській п’ятиповерхівки дрижать, коли там фури їдуть.

Цим питанням ніхто не займався раніше, бо ми тут собі у Луцьку, а села – область, де постійна ротація кадрів і нема кому фізично підтримувати стратегічні напрямки. Тому питання зависло, тільки з’явившись.

Але зараз нема куди діватися від розв'язання проблеми, бо все це територія, якою опікується Луцька міська рада. Луцька. То проєкт на десятиліття, він точно не вирішиться за рік-два, за каденцію. Тому треба цим активно займатися.

А об’їзна має бути, і то може бути тою економічною ниткою, що підтягне громаду: дорога завжди притягує гроші. Поряд з трасою стає дорожчою земля, а люди ж тут переважно власники землі.

Кажуть, ходить байка, що землю позабирають, але то все маніпуляції. Люди є власниками землі, навіть якщо вони неоформлені у приватну власність. Важливо мати хоч якесь рішення сільради, що їм ту землю виділити.

– А які ще є страхи у людей перед об’єднанням з Луцьком?

– Бояться, що звертатися треба буде у Луцьку, коли зараз їх обслуговує сільська рада. На місцях залишать старосту з чисто формальними повноваженнями, але на скільки він буде мати вплив, якщо бюджет ділить міська рада?

Це в принципі обґрунтований страх, тому що у нас навіть периферія міста забута. Я от живу на периферії біля другої автостанції, і я знаю, як рідко туди добирається фінансова рука нашої влади. А що тут буде робитися, то я навіть не уявляю.

Тому треба шукати механізми впливу і по-нормальному віддавати на розвиток сіл ті податки, що зібрані на їх території. Треба давати можливість самим вирішувати, куди витрачати свої гроші. Це додасть людям впевненості, що вони можуть впливати, а не тільки чекати.

– А лучани якось повинні відчути, що тепер у міста є ще й свої села?

– Це кепсько, якби відчули, бо то означатиме, що села стали тягарем. Хотілося, щоб лучани відчули тільки користь. Мені дуже хотілося б також, щоб функціонували тимчасові продуктові ринки. Що людям з міста треба від людей з села? Продукти!

А ще взаємодію міста і навколишніх сіл може підсилити рекреація. Ось подивіться на Одеради! Як тут легко дихати, їхати недовго. Я часто катаюся на велосипеді в околицях. А ще сюди можна бігати: якщо навпростець, то це 15 кілометрів. Я знаю, бо пробігаю часом тут, то моя комфортна дистанція.

То ж в умовах об’єднання Луцька зі стількома селами життя вже не буде таким, як раніше: і нам, і їм доведеться перелаштовуватися.

Наталія ПАХАЙЧУК

Фото Ірини КАБАНОВОЇ