Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Німі свідки минулого: хто похований у центрі Луцька

12:06 26.11.2016
1658

Приблизно рік минув з того часу, як на кладовищі біля собору в центрі Луцька демонтували давні парканчики біля могил кінця ХІХ – початку ХХ століть. Хоч це було неприємною новиною, але виглядало послідовним в процесі «творчого переосмислення» протягом останніх років історичної важливості самого собору і того, що навколо нього.

Клубок пов’язаних із цим проблем може здатися ще більшим, коли ми подивимося на тих, хто там похований, і скульпторів-творців самих пам’ятників. Ті й інші зробили значний вклад в історію і культуру краю, – ідеться у матеріалі видання «Хроніки Любарта».

НІМІ ГЛЯДАЧІ ДЕКОНСТРУКЦІЇ МИНУЛОГО

Ситуація з кладовищем біля собору (а йдеться і про парканчики, і про скандальну «альтанку», і про періодичні земельні роботи, і про будівництво кіосків) нічим не відрізняється від подібних випадків у сфері спадщини минулого. І ця ситуація означається дуже просто: суспільство мовчки спостерігає за діями розпорядників (орендарів, власників, зберігачів...) об’єктів минулого. Це забудовник, який зводить високу споруду біля меморіалу і розбирає пам’ятник, бо він заважає влаштувати парковку, власник приватизованої історично цінної споруди, який утеплює її і фарбує в персиковий колір, орендар культової споруди який замальовує фрески XVII століття, бо це «від чужої конфесії».

Що можна вдіяти? Безумовно, можна апелювати до того, що свобода закінчується там, де починається свобода іншого. Можна вказувати, що право на минуле Луцька і його матеріальне вираження в сучасності мають всі лучани і це не може бути об'єктом необмеженої свободи когось одного. Свобода, як відомо, є джерелом зла. А тим більше, в присвоєному вигляді. Це все так, але у схемі ефективної дії є скоріше теорією. Практика полягає в тому, що ви не можете просто так взяти і вплинути на спосіб поведінки розпорядника. Не працює законодавчий механізм впливу, бо за дотриманням закону у цій сфері в Україні ніхто не стежить, тож треба вигадувати щось своє: шуміти в пресі, лягати під трактор, лобіювати в депутатів, створювати комісії. Або далі спостерігати.

Є, звичайно, «рятівні» випадки. Уявімо, є музей, який опікується старовинною книгою, що вже розсипається. Це бідний музей. І нікому більше до того немає діла. Або так: валиться дім, а користувач має щось робити негайно. Тоді «свобода всіх» звужується до відповідальності одного і вже від його можливостей і рівня світогляду залежить, що і як буде врятовано. Суспільство, яке з якихось причин не оберігає артефакти минулого, задовольняється цим вимушеним механізмом. Ситуація в Луцьку давно переросла в суцільний «рятівний» випадок.

І тоді в деталях виринають три дияволи:

Диявол перший. МОЖЛИВІСТЬ. Залишені державою напризволяще національні пам’ятки ремонтуються розпорядниками. Кожен із них має різні фінансові можливості. «Робимо, що можемо, відчепіться від нас». Перший диявол розводить руками.

Диявол другий. СВІТОГЛЯД. Нерідко користувачі саме національної спадщини мають немалі ресурси, але не мають відповідної освіти і розуміння цінності реставрації пам’яток. Те саме стосується пам’яток місцевого значення, які часто потребують менших вкладень. «Ми вважаємо, що має бути так, дайте спокій». Другий диявол показує усім дулю.

Диявол третій. СТАТУС ПАМ’ЯТКИ. Цілий ряд фонової забудови, якій не пощастило потрапити в розряд офіційних пам’яток, страждає. Але це питання зовсім не з юридичної площини (все одно на ті статуси усім наплювати), а з моральної. Відсутність юридичного статусу пам'яток минулого жодною мірою не нівелюють їхньої цінності, а скоріше вказують на хиби нашого часу – бо не вміємо цінувати, не знаємо. Документ у наш час можна купити. Примітно, правда, що ніхто не купує документів, які б носили охоронну функцію. Зазвичай документами прикриваються, коли хочуть щось збудувати. Тому документи – ніщо. Значення має тільки моральність, совість, освіта і можливість. Третій диявол з усіх сміється.

Повернемося до поховань біля собору. Це були невеличкі металеві парканчики кінця ХІХ століття, нерідко з фігурними кованими елементами, інколи з іменною абревіатурою чи якось іншою родинною символікою, як уроборос чи гербовий щит. Це був елемент єдиного більш-менш комплексного кладовища, який яскраво «розповідав» про цікавий російський період в історії Луцька. Адже поховані там переважно ключові особи того часу.

Тут є момент, який треба проговорити. Спілкуючись про історичну цінність пам’яток того періоду, аргументи про «російську імперську спадщину» ми взагалі не повинні розглядати, оскільки це риторика нижче пояса. Бо: будь-яке ідеологічне ставлення до минулого мобілізує агресивні почуття і рано чи пізно призводить до розрядки емоцій на сучасному. Це заплутує людину, суспільство і на великому масштабі замість вирішення насущних проблем, вона (воно) займається вирішенням проблем минулого, які вже давно неактуальні.

Наприклад, у ширшому масштабі, замість вирішення проблеми з поганим водостоком вулиці Лесі Українки Луцьк вирішував, чи герой Степан Бойко і чи треба зносити пам'ятник. Пам'ятник знесли, групи людей пересварилися, а вода після сильного дощу досі стоїть над водостоком калюжею. Публічний інтелектуал (він сам себе так називає) Ярослав Грицак звертає увагу на тонку різницю між історичною пам'яттю та історією. Історія – це загроза для пам'яті, бо вона має справу з фактами, а пам'ять – з емоцією, навіть якщо хочете, з колективним міфом. Біда у тому, що пам’яттю маніпулюють, коли хочуть відвести погляди від важливих актуальних проблем. Грицак звертає увагу на те, що коли суспільство починає пробуксовувати з реформами, воно звертається до історичної пам’яті, щоб це компенсувати.

Про це ще довго можна писати, але ми вже підійшли до найважливішого. Це покоління і їхні цінності. Якщо є дві групи людей з цінностями А і Б, які мало перетинаються, то переконання групою А групи Б у своїх цінностях і навпаки є безплідним. Розробник теорії модернізації Рональд Інґлегарт пише, що для нашого часу процес модернізації характеризується принциповим моментом зміни цінностей. Це глобальний світовий процес, в тому числі дуже властивий Україні. Зміна відбувається від групи А, яку він назвав цінностями виживання (націоналізм, повага до влади, авторитаризм, недовіра, фізична безпека, егоїзм, гендерний детермінізм, матеріальні блага), до групи Б, яку Інґлегарт і ко назвали цінностями самовираження (толерантність, довіра, громадська активність, освіта, особиста незалежність, екологія, творчість). Цілком зрозуміло, що цінність культурної спадщини це випадок групи Б і аж ніяк не в фаворі першої групи.

ХТО ПОХОВАНИЙ У ЦЕНТРІ ЛУЦЬКА

Коли ми питаємо, хто похований у центрі Луцька, з огляду лише на наявні пам'ятники, то тим самим одразу звужуємо питання в разів десять, ніж воно того заслуговує. Чому? По-перше, ми наближаємося до проблеми поховання коня Андрія Боголюбського ХІІ століття. Так, це щось одиничне, але значне, з огляду на легендарність самого факту і становища особи.

По-друге, підіймаємо проблему зниклого кургану Романсівка, отже, поховань ще руського періоду історії. Вперше його розкопувала Катерина Мельник-Антонович у 1898 році.

По-третє, зачіпаємо тему давнього луцького католицького кладовища, частиною якого була бернардинська ділянка з похованнями членів ордену. Саме вони і збудували костел, який в ході історії перетворився на православний собор.

По-четверте, власне православні поховання з другої половини ХІХ століття. Тож пам'ятники, які є зараз, це лише маленька частина, яка навіть не завжди територіально співпадає з усіма типами поховань, які відбувалися біля храму.

Зараз біля собору є 14 могил, у яких поховано 17 людей. Із них 3 священики, 6 військовиків, 2 чиновники, гімназист і 5 інших (2 дружини генералів, 3 невідомі особи). Не про всіх вдалося знайти достатньо інформації. Найбільше відомо саме про похованих військовиків. Вони свого часу займали високі посади в різних луцьких військових частинах, тож ними в подальшому цікавилися російські історики, які складали спеціальні книги і списки генералів, пажів, офіцерів тощо. Так ця інформація і дійшла до нашого часу. Є кілька людей, про яких не вдалося знайти нічого.

Перш ніж ми перейдемо до опису похованих, чиї прізвища самі за себе скажуть, хочеться окрему увагу звернути на авторів самих пам’ятників. На жаль, не всі з них відомі. Проте уважне око на кількох надгробках знайде прізвище Генріха Олешкевича з Житомира. То був відомий майстер, який виготовляв також і громадські пам’ятники. Генріх був шляхтичем (тоді – дворянином), нащадком литовського художника Юзефа Олешкевича і сестри Кароліни відомого ботаніка і мемуариста Антонія Анджейовського.

Олешкевич є автором пам’ятника Пушкіну в Житомирі. Не дивно, що майстру замовляли роботи багаті люди, які намагалися зробити щось більше, ніж просто черговий надгробок. У Луцьку прізвище Олешкевича – на похованнях генералітету, духовенства, представників вищого чиновництва.

Пам’ятник подружжю Гадонів (де був парканчик з уроборосом) підписаний прізвищем Долгін. Вказується місто – Санкт-Петербург. Здається неймовірним, що пам’ятник везли звідти аж в Луцьк, та мабуть, така була воля родини. У той час в Пітері працювало 2 майстрів з виготовлення пам’ятників з прізвищем Долгін.

На похованні Трегубових стоїть підпис майстра Яросинського з Луцька. Про нього не вдалося знайти інформацію. Як і про А. Прушинську, яка скоріше всього також працювала у Житомирі.

Пам’ятники на цвинтарі не є типовими, вони мають історичну і скульптурну цінність. Вказані прізвища авторів пам’ятників – це тільки частина історії навколо самих витворів. Інший елемент – ковані огорожі. Такі парканчики виготовлялися на замовлення у кожному випадку. Не дивно, що їх прикрашали цікавими елементами. Так, деякі парканчики виконані в готичному стилі. Інші мають гарний кований візерунок. На одному з парканчиків, які чудом вбереглися, знайдемо кований людський кулачок (він мініатюрний, фото є нижче), який підтримує дверцята. На інших – бачимо родові герби, або інші символи, які з тих чи інших причин помістили автори парканів. На жаль, їхні прізвища поки невідомі.

Усе це вказує на виключну (нетипову, рідкісну, нестандартну, ту, яку треба берегти) історичну і культурну цінність цвинтаря біля собору і всіх його складових – від витворів ковальського мистецтва у вигляді мініатюрних кулачків-болтів до ансамблетворчого образу території поховань в цілому.

ПОХОВАНІ ОСОБИ В АЛФАВІТНОМУ ПОРЯДКУ

Баєр Олена Іванівна, померла 1914 року. Невідома особа

Бродович Ананій Петрович (1828-1903). Настоятель собору, протоієрей.






Гадон Сергій Станіславович (1824-1886). Флігель-ад’ютант, генерал-майор, командир 2 бригади Гренадерської дивізії, учасник битви під Плевною. Також командир 2 бригади у Російсько-Турецькій війні 1877-1878 років.

Гадон Софія Сергіївна (1830-1884). Дружина Сергія Гадона.



Десницький Іван Степанович (1838-1888). Голова Луцького окружного суду, статський радник, батько Катерини Десницької, яка стала сіамською принцесою На Пхітсанулок.




Ільницький Ян. Працівник Луцького окружного суду.


Каменоградський Павло Олександрович (1838-1902). Генерал-лейтенант, командир 2 бригади у складі 11 піхотної дивізії, яка базувалася в Луцьку.



Коленко Володимир Володимирович (1892-1919). Командир кінної батареї.


Панютін Всеволод Федорович (1833—1895). Генерал-лейтенант, герой Російсько-турецької війни 1877-1878 років, георгіївський кавалер. Командир 11 піхотної дивізії, яка базувалася в Луцьку. Голова Луцького братства, ініціював виготовлення для Луцька копії чудотворної ікони Іверської Богородиці.

Панютіна Софія Олексіївна (1847-1890) – дружина Всеволода Панютіна.


Подчашинський Федір Федорович (1889-1905). Вихованець луцької прогімназії.



Рижковський Григорій Миколайович (186?-1920). Член Луцького братства і священик собору.

Трегубова Лідія Костянтинівна. Невідома особа.

Трегубова Тася. Невідома особа.


Стародубцев Петро Іпполітович (1843-1893). Командир 33 драгунського Ізюмського полку, який базувався в Луцьку.



Фофанов Тимофій Олександрович (1814-1886). Генерал-лейтенант, георгіївський кавалер, командир 1 бригади 12 піхотної дивізії, 11 піхотної дивізії, яка базувалася в Луцьку. За останньою посадою – колега Панютіна.




Яків (1931-2004). Митрополит Луцький і Волинський УПЦ КП.


Усе це вказує на виключну (нетипову, рідкісну, нестандартну, ту, яку треба берегти) історичну і культурну цінність цвинтаря біля собору і всіх його складових – від витворів ковальського мистецтва у вигляді мініатюрних кулачків-болтів до ансамблетворчого образу території поховань в цілому.

Олександр КОТИС

Коментарі

подолянка

14:32 26.11.2016

кладовище біля сучасного Свято-Троїцького собору закладене лише після переведення латинського комплексу оо. бернардинів до православного управління в другій половині 19 віку. Правом сили переведене. До того часу тут поховань не було. Коняку суздальського князя Боголюбського, який штурмував місто у 1150 році, зарито імовірно десь біля зруйнованого кургану Романсівка, ще недавно в кургані був "витрезвеватель" Поховання вірних римського костелу Чесного Хреста, попередника бернардинів, були десь в районі Романсівки, або нацбанку. А може і під фундаментами ВПДА.
Оті фото надгробків то є те над чим можна і треба жалітися. І тільки. Достойна для Луцька людина з корінних там тільки Бродович. Решта ... достойники з тимчасових "окупантів"

23 вересня
Вчора
21.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин