Від вовченяти до мужнього воїна: загиблий Андрій Снітко вчив полонених сепаратистів співати Гімн України

Для сироти Андрія Снітка доля завжди підносила різного роду випробування. Однак ця дитина  не втрачала оптимізму й не падала духом. І навіть більше – своїми жартами Андрій піднімав настрій оточуючим.

Андрій Снітко народився 25 січня 1996 року у селі Гораймівка Маневицького району. Мама виховувала хлопчика одна. Коли Андрійкові було 11 років, вона померла, а хлопчик залишився круглою сиротою, якого мали відправити в дитячий будинок.

Проте, як кажуть, світ  не без добрих людей. Тоді доля зробила йому подарунок, а саме познайомила його з Раїсою Миколаївною Халик – жінкою, яка візьме його у свою прийомну сім’ю, яку він назве мамою, а незадовго до трагічної смерті врешті-решт зізнається їй, що любить.

ВОВЧЕНЯ

Пані Раїса Халик, яка на той час мала вже двох біологічних дітей і двох прийомних, згадує, що їй подзвонили з соціальної служби і сказали, що є хлопчик-сирота й спитали, чи не хотіла б вона подивитись на нього. Жінка не знала, що їй робити й довго думала, адже це мала бути п’ята дитина.

Тоді до малого Андрійка часто їздили різні дядьки і тітки «подивитися», однак ніхто не забирав. Коли Раїса Халик зайшла в школу в селі Гораймівка, де й навчався хлопець, то серед усіх дітей вона одразу зрозуміла, де цей хлопчик. Та й Андрійко, який за цей час звик вже до таких «оглядин», зрозумів, що це прийшли до нього.

Потім була дорога в смт. Маневичі і гостина на декілька днів в прийомній сім’ї. Маленькому хлопчику було дивно, що його не сварять, не кричать, а в домі панує спокій і пахне смачною їжею. Тоді він сказав пані Раїсі, що йому тут дуже сподобалось.

Пізніше, після оформлення відповідних документів, Андрійко знову приїхав в Маневичі й розпочав життя в новій сім’ї.

Раїса Халик згадує, що він усього боявся і був дуже закритою дитиною, яка не давала до себе «достукатись».

«Для мене він був таким вовченям, яке до всіх відносилось насторожено і навіть відлюдкувато, я довго не могла достукатись до нього, а він постійно замикався в собі й відсторонювався від усіх», – згадує Раїса Халик.

Проте хлопчик ріс дуже енергійним та допитливим. Особлива любов у нього була до спорту, що і спонукнуло його пізніше вступити в Інститут фізичної культури та здоров’я Східноєвропейського Національного університету.

Раїса Михайлівна згадує: не встигне ще сніг розтанути як слід, як Андрій одягне шорти, футболку і йде грати у футбол. Влітку неподалік дому, де жив, він власноруч зробив собі боксерську грушу, чи то пак повісив на гілку дерева мішок з тирсою, який частенько боксував.

 «Він не ходив, а літав», – згадує прийомна мама Андрія.

«ЛЮДИНА, ЯКА ЗАВЖДИ ШУКАЄ ПРИГОД»

Потім розпочались студентські роки. Саме в університеті Андрій і познайомився з другом, а потім і бойовим побратимом Сергієм «Сократом». Тоді ніхто й подумати не міг, що мине трохи часу і Андрій, прикривши своїм тілом гранату, яку кинуть сепаратисти, врятує життя Сергієві.

В університеті хлопці жили повноцінним студентським життям: проживали в гуртожитку, ходили на пари, на побачення з дівчатами, грали у футбол, інколи й прогулювали заняття. Одногрупник Сергій згадує, що Андрій був жвавим парубком, який любив по-дружньому пожартувати з кожного, але ніхто на його жарти ніколи не ображався. Навпаки – сміялися від душі.

Пізніше в країні розпочались буремні події Революції Гідності, і двоє друзів вирішили не стояти осторонь, а діяти. Вже після Київського Євромайдану, повернувшись у Луцьк, вони вирішили їхати на Схід добровольцями і боронити країну від російського агресора.

Тоді юнаки записалися добровольцями у батальйон «Азов» і поїхали в Київ, де мали пройти підготовку перед тим, як їх відправлять на Схід.

Джерело volynnews.com

«Я з Луцька поїхав в Київ, а він з Маневич. Тоді він своїй мамі не зізнався, куди він їде», – розповідає «Сократ».

Проте Раїсі Халик вже тоді здалося дивним те, що її син похапцем збирав велику кількість речей, більшість з яких навряд чи пригодилися б юнаку у Луцьку, тим більше, що через два тижні він мав приїхати з навчання назад додому.

Бійці батальйону «Азов» Сергій «Моцарт» та Сергій «Чек» познайомились з Андрієм Снітком в революційний період. Разом з Андрієм та іншими добровольцями з Волині теж поїхали в Київ.

«Нам тоді майже всім було по 18, а кому й 20 років. Найстарший серед нас був «Хорват», йому на той момент було 23 роки», – розповів Сергій «Чек».

Ще тоді, в травні 2014 року, юнакам, які тренувались на київській базі, не терпілось якомога швидше поїхати на Схід, адже думали, що  можуть не встигнути, і поки будуть на базі, цей конфлікт швидко завершиться. Так само думав і Андрій, який на той час взяв собі псевдо «Хома», яке вичитав в одному з українських літературних творів. Хлопець дуже любив читати книжки, особливо українську літературу. Коли бійці «Азову» приїхали в Маріуполь, він був здивований, чому в місті так мало бібліотек, і чому в тих бібліотеках, які є, так мало літератури українською мовою.

Саме в Маріуполі хлопці здійснили своє перше бойове завдання – разом з нацгвардійцями та бійцями батальйону «Дніпро-1» звільнили місто від проросійських терористів. Тоді їм вдалося взяти в полон 47 сепаратистів, яких разом з іншими побратимами під конвоєм супроводжував «Хома».

Через місяць хлопці поїхали в Маріїнку, а потім на них чекала битва за Іловайськ, яка стала фатальною для «Хоми». З кожним прожитим в оточенні постійної небезпеки днем «Хома» дорослішав та мужнів на очах. Від вчорашнього вовченяти та студента-першокурсника майже нічого не залишилось, хіба почуття гумору, яке завжди було при ньому. «Хома» вже був іншим – він був мужнім воїном, достойним бійцем батальйону «Азов».

«Хома на початку революції перевищував свої темпи дорослішання, а на війні його світогляд став ще дорослішим», – зазначив Сергій «Чек».

Зміни відчула і матір Андрія, якій він наважився зізнатись про своє місце перебування лише через тиждень. Саме тоді Раїса Халик відчула, що він нарешті відкрився їй і став довіряти.

«Він змінився, коли пішов на Схід, це була його стихія, він жив «Азовом», – пригадує Раїса Халик.

Тоді вона всіляко вмовляла сина повернутись додому, плакала, і навіть вдавалась до шантажу. Жінка придумувала різні варіанти й ситуації, аби тільки переконати «Хому» повернутись додому. Одного разу навіть сказала, що якщо він не повернеться додому, то її посадять у в’язницю через те, що не вберегла, як опікун, дитину і відпустила на Схід.

«Тоді я, як приїду, напишу заяву на вихід із сім’ї, щоб у вас не було проблем», – відповів «Хома». Тоді пані Раїса зрозуміла, що жодні аргументи не переконають Андрія повернутись додому.

Бойові побратими «Хоми» з усмішкою згадують період, коли вони жили в Бердянську. Тоді юний «Хома» постійно жартував та смішим своїм гумором всіх навколо.

«Я, «Хома та «Хорват» жили в будиночку, від якого ми з «Хорватом» постійно забували лишати ключ «Хомі», коли кудись йшли. Проте, для нього не було перешкодою потрапити всередину – він спритно вистрибував на паркан, а з нього у вікно, головне аби воно завжди було відчиненим», – згадує «Чек».

Любив «Хома» вчити полонених сепаратистів співати Гімн України. Бувало підійде до полоненого й питає: «Знаєш Гімн України?». Той йому: «Нет, не знаю». Тоді «Хома» здивовано: «Як то ти не знаєш? Тоді будемо вчити».

Сергій «Чек» пригадує, що одного полоненого «Хома» за п’ять днів так натренував співати Гімн, що той потім вчив новоприбулого полоненого, як треба співати український гімн.

Андрій був першим у всьому – і якщо йти на штурм, і десь провинитись, і подуркувати.

«Азовці» згадують, коли Андрій і був в чомусь винен, то ніколи цього не заперечував і завжди визнавав свою провину. Це була людина, яка відповідала за свої слова і вчинки.

Загалом трійка друзів «Хома», «Аксьон» і «Сократ» кругом були першими. Коли велися бойові дії, ця трійка завжди першою потрапляла на барикади. Командири були впевнені в трьох таких юних, але відважних бійцях.

«Я ВАС ЛЮБЛЮ»

Раїса Халик згадує, що він ніколи не жалівся, що йому важко на Сході. Один єдиний раз він сказав мамі: «Я так хочу спати. Коли я приїду додому то зачинюсь в кімнаті і буду спати до тих пір, поки не висплюсь». Коли ж мама спитала, чи він втомився, і чи йому важко там, він одразу перевів розмову в інше русло.

Ніколи не забуде пані Раїса одну з останніх розмов, слова якої глибоко закарбувалися в її серці. Тоді «Хома» подзвонив мамі й попросив вибачення за те, що одразу не сказав куди поїхав і промовив «Я вас люблю!». «Сократ», який в той момент був поряд, розповів, що перед цим вони потрапили під обстріл і побачили на власні очі, як гинули люди:

«Андрій тоді сидів біля мене і я побачив в його очах тривогу, і те, що він був дуже наляканий від того, що побачив. Тоді в той вечір він подзвонив до своєї мами і сказав, що любить її».

На Сході «Хома» зрозумів, що рідніше мами Раїси у нього немає нікого. Перед Іловайськом він пообіцяв мамі, що приїде додому і знову ж таки за декілька тижнів відправив подарунки своїм зведеним сестрам, а разом з ними всі свої документи, що дуже здивувало пані Раїсу. Адже навіщо син відправив ці подарунки, якщо незабаром пообіцяв приїхати і міг привезти їх власноруч.

БІЙ ЗА ІЛОВАЙСЬК

«Чек» з «Моцартом» пригадують, що часто зі своїми бойовими побратимами любили моделювати різного роду ситуації на полі бою. Тоді кожен розповідав свій варіант, як би він вчинив у тій чи іншій ситуації. В один з таких вечорів хтось з «азовців» спитав : «А щоб ви робили, якби неподалік вас впала граната?». Хома з впевненістю сказав: «Я б накрив її своїм тілом». Бійці не надали цим словам належного значення.

Пізніше «Хома» в складі своєї роти поїхав в Іловайськ, де вони поселились в будиночку прокурора. «Чек», «Моцарт» та інші «азовці» приїхали трохи пізніше. Вони побачили «Хому», який стояв з автоматом в руках, накинувши замість футболки лише бронежилет. Друзі стали спілкуватись, питали один в одного як справи. Аж через десять хвилин надійшла команда їхати.

Як завжди трійка друзів «Хома», «Аксьон» та «Сократ» були одними з перших. Тоді їхня рота рухалась вулицею через двори, перестрибуючи паркани. Хлопці побачили за парканом одного з дворів вершечки касок, однак не відразу зорієнтувались чи це «свої».

На жаль, це були сепаратисти, які й кинули ту злощасну гранату в двір. Тоді «Хома», щоб вберегти від смерті своїх друзів, пожертвував життям й накрив цю гранату своїм тілом. Однак пізніше в двір прилетіла ще одна граната, осколок від якої потрапив «Аксьонові» в око. Поранення були не сумісні з життям і юнак помер дорогою в лікарню. З трійки вірних друзів живим лишився «Сократ», якому його найкращий друг «Хома» подарував друге життя.

«НАЙКРАЩА НАГОРОДА ДЛЯ МАТЕРІ ТЕ, ЩО ЇЇ СИНА НЕ ЗАБУВАЮТЬ»

Раїса Халик довго не хотіла вірити в те, що Андрія більше немає, після отриманої жахливої звістки вона тільки повторювала «Він живий» Він живий! Він живий!...».

Раїса Миколаївна переконана – час не гоїть душевні рани, а люди просто звикають жити з цим болем.

25 січня 2015 року у смт. Маневичі  відкрили меморіальну дошку на школі, в якій навчався Андрійко.

Для матері «Хоми» найкраща нагорода в тому, що її сина не забувають. Часто до неї в дім приїжджають бойові побратими і згадують Андрійка, як веселого й позитивного хлопця, який в усьому був перший.

Жінка переконана, доки Андрія пам’ятатимуть, до тих пір він і житиме.

Нещодавно Андрієва шкільна вчителька знайшла його зошит за дев’ятий клас, в якому він написав твір. Дитячим почерком у зошиті записані слова: «Ми – українці і ми не повинні забувати якого ми роду. Ми діти своїх дідів й пращурів. Якщо ми почнемо забувати хто наші предки – доля зіграє з нами злий жарт».

Влада ВАСИЛЕВСЬКА

Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Район.Луцьк» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу телефонуйте +38 066 413 29 28 або пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]