Подорож лучанина до «центру Землі»

Андрій Пилипюк із Луцька став першим волинянином, який спустився у найглибшу печеру світу – Воронячу-Крубера.

Своє нинішнє досягнення Андрій здійснив у складі експедиції під егідою Української спелеологічної асоціації, у якій брали участь 15 спелеологів з України, США, Ірану, Ізраїлю та Криму, пише «Волинь-нова».

Як відомо, печера Вороняча-Крубера – найглибша природна карстова порожнина світу. Знаходиться в долині Орто-Балаган Гагрського масиву Західного Кавказу, в Республіці Абхазія. Глибина від входу до найглибшої точки печери (сифону Два Капітани) по вертикалі становить 2196 метрів. У 1986 році красноярські спелеологи обстежили її до глибини 210 метрів. Із 1982 року печерою зацікавилися українські дослідники й розпочали її вивчення, котре триває й до сьогодні.

Про свою подорож « у центр Землі» Андрій Пилипюк розповів у інтерв’ю.

– Андрію, як у тебе виникла ідея піти на такий небезпечний крок?

– Поверхня нашої планети цілком досліджена: найвищі гірські системи підкорені, відкриті всі континенти. Ми почали вивчати космос. У той же час надра нашої планети лишаються непізнаними та містять у собі так багато непройдених шляхів. Саме тут можна зробити нові географічні відкриття, а Колумби майбутнього все частіше ходитимуть під землю. Печер стосується і моє дисертаційне дослідження (Андрій – аспірант КНУ ім. Тараса Шевченка. – Авт.).

– Чому саме печера Вороняча-Крубера?

– Кожен альпініст прагне підкорити Еверест, бо це найвища вершина нашої планети. Кожен спелеолог прагне спуститися у Воронячу-Крубера, бо це найбільша печера у світі.

– Страшно спускатися в чорну безодню?

– Страх – це лише продукт вашої уяви. Ми самі малюємо образи страху в голові та бачимо його таким, як цього хоче наша свідомість. Насправді ж людина боїться не темряви, а невідомості, яка ховається у ній. Мій колега Йозеф, спелеолог з Ірану, якось сказав, що коли експедицію спіткають неприємності на вершині Евересту, то по дослідників може прилетіти вертоліт, щодо печери, то тут навряд чи хтось узагалі знатиме, де ти і що з тобою трапилося. Важка печера – хороша печера, проста печера – для туристів.

– Якими були перші відчуття під землею?

– Розпочавши спуск у безодню, максимум уваги концентруєш на контролі власної безпеки: чи правильно зав’язаний вузол, чи всі карабіни застебнуті на самостраховці тощо. Спустившись на глибину 500 м та вийшовши із меандру (протяжного ходу в печері. – Авт.), ми підняли голови й не повірили власним очам. Мені часто доводилося бувати під землею, багато речей уже бачив, але не міг уявити собі таких грандіозних об’ємів простору в надрах Землі. Перед нами відкрився справжній підземний світ – не такий, як на поверхні, світ зі своїми правилами і законами. Спускаючись на мотузці вглиб колодязя, у якийсь момент зрозумів, що тут є лише я і мотузка. Три дуже потужні дайверські ліхтарі не могли висвітити темряви навколо. Тут могло б спокійно розміститися ціле місто. Потужне ехо створює враження, ніби печера розмовляє з тобою, адже можна почути відлуння не лише слова, а й цілої фрази, яка блукатиме безоднею. Тут уся мережа підземних річок із крижаною водою, обводнених ділянок, які потрібно пронирювати, обривів та спусків, куди ще ніхто не спускався.

– Що ви робили на глибині понад півтора кілометра?

– Спуск у печеру тривав три дні. Весь подальший час ми працювали. Нашим завданням було обійти сифон – обводнену ділянку печери на глибині 1700 м. У цьому місці щілина ходу дуже вузька, пронирнути туди ми не могли. Довелося організовувати інженерно-вибухові роботи, щоб розширити меандр. Зазвичай такі непрохідні вузькості мало цікавлять спелеологів, якби не одне «але». Саме тут кудись дівається вся вода з дуже потужного каскаду водопадів. Отже, є перспектива знайти продовження. За час роботи ми не змогли прорватися в нову частину печери, не вистачало людських ресурсів, робочої сили. Хлопці працювали в забої до останнього розрядженого акумулятора, інколи до втрати свідомості. І це – стоячи в кращому випадку по пояс у холодній воді (+3–40С) та під постійним струменем підземних водопадів. Відпочинок також був напруженим. Так, намет третього підземного базового табору стояв на розтягнутих мотузках над 8-метровим колодязем – кращого місця не знайшли.

– Чи існує життя під землею?

– Без відкриттів не залишилися. Навіть глибоко в надрах нашої планети є живі організми. Цього разу ми знайшли одного скорпіона та молюска, подібного до п’явки, із двома головами на різних кінцях тіла. Що це за створіння, поки не знаємо – можливо, новий вид, наразі досліджуємо в лабораторії.

– А небезпечні моменти були?

– Так, печерну суворість ми відчули сповна. Найгірше, коли той, хто підіймається на мотузці над тобою, збиває кам’яну брилу і вона зі струменем води летить донизу, набираючи щораз більшої швидкості. А ти не чуєш цього страшного звуку через шум водоспадів. Тож доводилося бути уважним і вчасно ухилятися. А справжня неприємність сталася вже на підйомі з печери. На глибині 1100 метрів у мене лопнула мотузка – педаль жумара (зажим, з допомогою якого підіймаєшся вгору по мотузці). Довелося швидко думати й приймати рішення самостійно. Доки іранці, що вже дісталися на поверхню, дійдуть до табору й побачать, що мене немає, та знову розпочнуть спуск – це буде довго, а підйом наступної групи знизу – через 24 години, тож в обох випадках настане переохолодження, перш ніж мене знайдуть. На щастя, за 40 метрів над собою я побачив петлю, яка звисала з основної траси мотузки й не використовувалася. За допомогою інших резервних зажимів я піднявся вгору і зробив із неї нову педаль. Далі знову підіймався за графіком.

– Пробувши два тижні під землею серед каміння та холодних водоспадів, приємно було знову опинитися на поверхні?

– Підіймаючись, кожен рахував секунди й подумки перебирав пройдені метри, меандри, колодязі… Води майже не було, навіть у тих місцях, де в перші дні нас заливало, стало досить сухо, а це означало, що зверху хороша погода. Хоча після всього пережитого дрібний кавказький дощик нас би точно не налякав. Виходячи на поверхню, хотілося побачити сонце, але зіркам я зрадів не менше.

Заодно, пропонуємо відеозвіт-чорновик фільму «Зов Земли» про подорож Андрія до найглибшої печери світу: