Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Богдана Стельмах
Богдана Стельмах

Інтерв’ю з Богданою Стельмах про феміністичний активізм у журналістиці

15:49 03.04.2020
1171

Богдана Стельмах – організаторка заходів за проєктом «ПУЛ жінок» (політичне українське лобі) (2016–2018). Тренерка програми «Альянс рівноправного партнерства жінок і чоловіків» (MALE). Керівниця таких проєктів з гендерної тематики, як «Гендерна абетка для волинських медіа», «Гендерний простір сучасної журналістики: від теорії до практики», «Гендерно-чутливий простір сучасної журналістики».

Координаторка Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA у Волинській області.Про гендерний напрямок у діяльності Волинського пресклубу, феміністичний активізм, успіхи феміністичного руху

Про гендерний напрямок у діяльності Волинського пресклубу, феміністичний активізм, успіхи феміністичного руху, про фестиваль документального кіно Docudays UA читайте в інтерв'ю з Богданою Стельмах, яке опублікували на сайті «Гендер в деталях».

Для початку розкажіть, будь ласка, свою історію залучення до феміністичного активізму. Що вас спонукало займатися гендерною тематикою?

– Я часто думаю, коли це все почалося, і розумію, що немає якоїсь чіткої точки, від якої можна вести відлік. Загалом питання справедливості мене турбувало із самого дитинства, десь років із шести. У мені завжди жив внутрішній протест проти неправди й приниження. Пізніше, вже в підлітковому віці, коли я розповіла подругам, що хотіла б працювати в міліції, щоб будувати справедливий світ, мене відмовляли, кажучи, що це чоловіча робота. І тоді я вперше глибоко задумалася, чому так. Я досі пам’ятаю ту розмову і розумію, наскільки суспільство впливає на твій вибір.

Ще більше почала помічати певні незрозумілі для мене речі в студентські роки. Тоді я не знала таких понять, як «упереджене ставлення», «дискримінація за ознакою статі», – це тепер я можу проаналізувати й оцінити. Хоча я особисто не відчувала дискримінації, бо філфак – факультет переважно «дівчачий», та і вчитися я дуже любила, і спеціальність подобалася. А проте бували моменти, які давали зрозуміти, що жінок сприймають по-іншому. Наприклад, керівник твоєї курсової запрошує до себе в кабінет, пропонує каву, щось жартує, проводить рукою по плечі... Або інший викладач ставить відмінні оцінки лише хлопцям, бо дівчата для нього – це щось несерйозне.

Коли я через два роки після народження дитини вирішила шукати роботу, бо «дитячих коштів» вистачало на 12 памперсів, зіткнулася з упередженням роботодавців: «У вас є діти? Ага, зрозуміло. А чи є кому доглядати? Ви знаєте, у вас чудовий матеріал і дуже грамотно написаний, але ми поки що не плануємо збільшувати кількість працівників...» Орієнтовно така, іноді дужче завуальована розмова відбулася з кількома редакторами волинських медіа. Ну, але хай там що відбувається – все на краще.

Коли я зайнялася пресклубівською діяльністю, почала організовувати заходи на актуальні для суспільства теми, стала більше дізнаватися і про дискримінацію за ознакою статі, і про домашнє насильство, і про сексизм на різних рівнях. Саме тоді я познайомилася з Оксаною Ярош, яка очолювала і нині очолює ГО «Гендерний центр Волинської області».

Я зрозуміла, що ця тематика мені дуже близька. Усвідомила, що з певними моментами, дискримінаційними щодо статі, я стикалася й раніше, просто не так чітко це відрізняла. І відтоді почалося моє занурення в тему гендерної рівності й фемінізму. Своїми знаннями великою мірою завдячую фейсбук-спільноті Фемінізм УА, яку створила і модерує Марія Дмитрієва.

Як би ви охарактеризували ситуацію з феміністичним активізмом і приверненням уваги до гендерної тематики в певній історичній ретроспективі, зокрема у вашій рідній Волинській області?

– На той час (друга половина 1990-х – початок 2000-х) я була знайома з небагатьма активними жінками, серед них Оксана Ярош, про яку я вже згадувала, Ніна Пахом’юк – голова ГО «Жіночі перспективи», волинські «союзянки». Вони не завжди позиціонували себе як гендерні експертки, але їхню діяльність було спрямовано на підвищення ролі жінки в суспільстві, допомогу жінкам, розвиток жіночого лідерства.

У процесі мого розуміння гендерних проблематик виокремився один із напрямів діяльності пресклубу – правоосвітній, спрямований на утвердження прав людини і прав жінок зокрема.

Із 2009 року пресклуб є регіональним партнером Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays, а я його координаторка. На Волині фестиваль щороку відбувається восени, починаючи з 20-х чисел листопада і до 10 грудня – Міжнародного дня прав людини. На цей період припадає міжнародна кампанія «16 днів проти гендерного насильства», тож за можливості обов’язково до неї долучаємося.

Ще один важливий напрям діяльності пресклубу – підвищення рівня професійності журналістики. Чим наповнено інформаційний простір? Великою мірою тим, як подають інформацію медіа. Тому питання їх гендерної обізнаності й гендерної чутливості теж стало одним із ключових у діяльності пресклубу. Те, наскільки журналістика буде чутливою до дискримінації, впливає на те, наскільки чутливим буде суспільство. Активна робота в цьому напрямі розпочалася ще 2013 року: спільно з Гендерним центром Волині ми провели низку тренінгів і неформальних зустрічей (вигадали тоді й апробували новий формат, який виявився дуже цікавим, – гендерні медіакав’ярні). Підтримала нас тоді міжнародна організація Internews.

Із 2017 року почали поширювати свій досвід по всій Україні: зустрічалися, розмовляли, дискутували з журналістами з різних регіонів. Тому що можна довго говорити про те, що ти чогось не знаєш, неправильно пишеш, не такою повинна бути інформація, критикувати, але це можна робити вже після того, коли спершу ти даєш інформацію, намагаєшся зрозуміти причини і пропонуєш рішення.

Ви організовували в журналістському середовищі конкурси матеріалів на гендерну тематику, це приклад методу «пряника» (на противагу методу «батога»). Що ви думаєте про таке привернення уваги до позитивних прикладів?

– Це якраз про те, що потрібно створювати умови для позитивних змін. Тому що ці конкурси показали, що є багато класних журналістів і журналісток, які насправді давно цікавляться гендерною тематикою. Можливо, вони ще не глибоко в ній розуміються, у багатьох ще не структурувалася інформація. Однак є принаймні бажання в цьому розібратися.

Мене дуже вразила колись робота однієї журналістки, котра поділилася своїм досвідом наркозалежної жінки і досвідом подолання цієї залежності. Часто вражають відеоматеріали журналісток про жінок, які беруть участь у воєнних діях на сході України, займаються волонтерством. Дедалі частіше пишуть про гендерно-зумовлене насильство і розповідають про жінок-лідерок. Це дає можливість не лише проговорювати непрості теми, а й відкривати нові імена.

Якщо продовжувати тему роботи з журналістським середовищем, як ставляться журналісти й журналістки до фемінізму?

– Це така цікава історія, яку можна довго розповідати. Та якщо не конкретизувати, то донедавна це було радше несприйняття. Як і в цілому суспільстві. Не раз чула нарікання, мовляв, через феміністок чоловіки не поступаються місцем у транспорті і не можуть подати руку. Є такі журналістки, які вважають, що вони в жодному разі не феміністки і що жінки повинні використовувати чоловіків для досягнення своєї мети. Ну, добре, кажу, ти не феміністка, але освіту ти здобула? Здобула. У джинсах ходиш? Ходиш. Ти можеш сама поїхати подорожувати, працювати в журналістиці, ходити на каву, з ким захочеш? І при цьому, користуючись здобутками інших жінок, ти кажеш, що не феміністка. Ти категорично відкидаєш фемінізм як щось дуже небезпечне. Для початку треба розібратися.

На щастя, сьогодні набагато більше людей, зокрема журналістів і журналісток, які вже не лякаються слова «фемінізм», починають розбиратися, думати й аналізувати, а дехто відверто називають себе феміністками. Зміни дуже помітні.

– На ваш погляд, як ще варто працювати з журналістами й журналістками, щоб тема фемінізму більше сприймалася?

– Думаю, потрібні якісь неформальні цікаві методи. Про один із них – гендерні медіакав’ярні – я вже казала. Обговорювати серйозні проблеми за кавою буває куди результативніше, тому що пресконференція, «круглий стіл» — це офіціоз, і часто такі дражливі теми відштовхують. Та якщо це презентація книжки, зустріч з авторкою чи автором, візуальне мистецтво (наприклад, виставка, кіно), то тема сприймається набагато краще.

– Ви особисто де здобували знання, інформацію про фемінізм?

– По-перше, зі спілкування з громадськими активістками, з експертками, з людьми, вже обізнаними в цій тематиці. По-друге, я багато читаю. Сайти «Повага», «Гендер в деталях», «50 %» та ін. Я багаторічна учасниця фейсбук-спільноти Фемінізм УА, яку започаткувала Марія Дмитрієва. Насправді інформацію є звідки черпати, треба лише хотіти її отримати.

А яка, з журналістського погляду і з вашого фахового погляду, подача інформації найдоцільніша, щоб її сприймав широкий загал?

– Я виділила б візуалізацію. Не величезні тексти, хоча вони теж потрібні, але для привернення уваги загалу повинні бути короткі меседжі, відеоролики, картинки (ідеально, якщо це комікси), бо тепер такий величезний потік інформації, що людина просто не встигає все охопити і прочитати, а от погортати – так.

Будь ласка, розкажіть про ініціативи, які ви заснували в Луцьку, щоб привернути увагу до становища жінок у суспільстві?

– Одна з дуже важливих, як ми вважали і вважаємо досі, ініціатив – створення Жіночого клубу. Це був десь 2015–2016 рік. Ми отримали тоді 150 заявок. Звісно, після першої зустрічі чимало жінок відсіялося, напевне, їхні очікування не збіглися з нашими цілями. А вони полягають у тому, щоб підтримувати жінок у їхній діяльності, ділитися успішними історіями особистісного і професійного розвитку, допомогти розвиватися. А ще шукати ідеї і реалізовувати спільні ініціативи. Об’єднати тих, хто не може всидіти на місці й хоче щось змінювати, а таких багато, тільки вони можуть не знати одна про одну.

Цей клуб діяв у нас два роки. Ми проводили зустрічі з активними підприємицями, громадськими активістками, жінками з політичної сфери, акторками. Намагалися охопити різні сфери та показати жінкам, що все можливо. Незважаючи на безліч перешкод. І для цього у них є підтримка — ми всі.

Ще одна ініціатива, яку я започаткувала в партнерстві з пані Оксаною Ярош, – розвиток гендерної чутливості журналістики. Починали ми, звісно, з волинських медіа, а з 2017 року працюємо по всій Україні. І дуже тішимося з тих змін, які відбуваються буквально на очах.

– На вашу думку, які найбільші успіхи феміністичного руху в Україні?

– У феміністок ще багато невирішених завдань. Серед успіхів слід назвати, зокрема, запровадження гендерної квоти у виборчих списках, скорочення переліку заборонених професій для жінок. Феміністки привертають увагу суспільства до сексизму в рекламі, до питань гендерно-зумовленого насильства (на жаль, ратифікувати Стамбульську конвенцію досі не вдалося, але зміни до Кримінального кодексу щодо згоди на секс внесено). Сьогодні дедалі частіше порушують питання про жіночу сексуальність, право жінок на природні пологи, рівної з чоловіками оплати праці, права жінки самій розпоряджатися своїм життям. І цей дискурс підхоплюють більше й більше жінок і чоловіків.

– Із якими викликами стикається феміністичний рух в Україні?

– Сьогодні бути гендерною активісткою, феміністкою і відкрито про це говорити набагато безпечніше, ніж раніше. Проте виклики стоять серйозні. Один із найбільших, на мою думку, – дискредитація феміністичного руху. Це заперечення і знецінення досягнень жінок різних часів, які боролися за свободу для нас, сучасних. Це пропаганда «традиційних сімейних цінностей» на рівні і Верховної Ради, і нижчих ланок, і церков... Хоча прогресивні священики говорять на те, що жінка і чоловік – рівноправні партнери.

Феміністичний рух має справу і з діями праворадикалів, починаючи із зірваних лекцій і закінчуючи побиттям феміністок. На превеликий жаль, існує нетерпимість до іншої думки, до інших людей, небажання чути. І, безперечно, є величезний вплив «руского міра». Це ще один серйозний виклик, із яким ми повинні працювати.

– Ви багато їздите по Україні, чи спостерегли ви останні тенденції в географії феміністичних ініціатив? У яких містах чи регіонах активніші або менш активні? Які ініціативи ви відзначили б?

– Мені дуже імпонує діяльність громадських активісток у Харкові, які продовжують розвивати єдиний у Східній Європі Гендерний музей. Чудова ініціатива – Феміністична майстерня у Львові. Також нещодавно створено Асоціацію юристок «ЮрФем», керівниця якої зі Львова, але діяльність організації охоплює всю Україну. Львівська громадська організація «Жіночі перспективи» вже не перший рік організовує «Феміністичний інтенсив». У Вінниці пані Світлана Дубина організовує Феменкемп для дівчат, а в Дніпрі Ольга Полякова відкрила курси самооборони для жінок «Бийся, як дівчинка». Це, безперечно, не всі ініціативи, і їх кількість далі зростає.

Загалом хочу відзначити, що там, де діють громадські організації, активістки, які займаються гендерними питаннями, там рівень гендерної обізнаности людей набагато вищий. Зокрема, у журналістів і журналісток.

– Ви координуєте показ фільмів про права людини, чи висвітлюється там тематика прав жінок? Якщо так, то якою мірою, які є тенденції?

– Звичайно, щороку є фільми, які порушують питання прав жінок. Це стрічки про право жінок на самовираження, про трудове рабство, жінок на війні, про ветеранок. Загалом тема жінок і війни дуже актуальна, тому що це характерно тепер не тільки для України, а для багатьох країн світу, які зачепила війна. На фестивалі 2018 року був дуже потужний фільм про жінок, яких використовують як інструмент у боротьбі проти повстанців у Сирії. Ще були чудові фільми, які розповідали про ув’язнених, ромок, про жінок, які стикаються з різною дискримінацією при виборі професії, тощо. Фестиваль намагається показувати різні аспекти, і через візуалізацію набагато результативніше донести проблематику до глядачів.

– Активізм передбачає постійне вигорання, втому, брак натхнення. Як у таких ситуаціях ви відновлюєте сили?

– Я дуже люблю подорожувати. Світ прекрасний, особливо природа. Звичайно, бувають ситуації, коли розумієш, що нічого кардинально не зміниться. Іноді доводиться це приймати, але не миритися. Крім того, ще надихають зміни, які відбуваються з людьми, і розуміння своє маленької причетності до цього.

Люблю читати. До того ж я людина, яка сама собі не дозволяє надто розслаблятися. Тобто я сама собі кажу, що моменти минуть, а я ж не зможу просто так нічого не робити, коли у світі досі існує несправедливість.

Розмовляла Олександра ТРОЦЮК

Фото Олени АНГЕЛОВОЇ

Підписуйся на наш канал у Telegram: https://t.me/lutsk0

Коментарі

журналіст

09:46 05.04.2020

А чому ця «організаторка» порожнечі (виїденого яйця) не розповіла про свою сім’ю, про те, куди вона її поділа? Ще в молодості вона влізла в чоловічі штаняки, бо в спідниці незручно і некомфортно, і… присвятила своє безглузде життя безпрецедентному приниженню сім’ї і чоловіків. Приниженню без всякої статистики на так зване сімейне «насилля», а замість статистики – міфотворчість і методична «література» західних збоченців. Тобто, розмивання системи сімейних цінностей відбувається з допомогою зовнішньої інформаційної експансії (USAID, Сорос і поросят, іншого сміття світового масштабу). Саме з допомогою цих «міжнародних організацій», які вже впродовж багатьох років при сприянні «зеленого» бабла «зміцнюють» сімейну демократію, в інформаційному просторі світу створюється негативний образ основи основ будь-якого суспільства - сім’ї. В тому числі й української. Вже посивіла, а розумнішою не стала. Розум не завжди приходить зі старістю, старість нерідко приходить сама. Вдивіться в цей хитрий, злий і підступний погляд місцевої анаконди, вдивіться в риси обличчя. І слова тут зайві…

юрист

08:46 09.04.2020

їх здобуття - гендерної квоти у виборчих списках. Це не здобуття, а повний провал, на який повелися народні депутати. 40 процентів у списках має бути іншої статі. Тобто розумна достойна людина (неважливо якої статі) може не пройти оскільки змушена буде віддати квоту особі іншої статі. це що за підхід такий? Ми відбираємо людей по розуму чи по статі?

Дядько Клим

08:40 15.04.2020

Сьогодні, щоб зберегти сім’ю, таких жінок треба бити валянком з піском по голові і по ребрах хоч би два рази на тиждень . Або намоченою, з вузликами мотузкою по сідницях. Якщо чоловік покаже бабі, що вміє прати пелюшки чи прасувати білизну, варити суп і смажити картоплю, прибирати житло і ходити з сумкою на ринок, то він буде прати, варити, ходити, прибирати і смажити до тризни – з трусами жінки на носі. При найменшій непокорі вона буде лякати, що "викине з квартири або піде до своєї мами". Кожен свірчок повинен знати свій шесток – цього прислів’я ще ніхто не відмінив. Феномен такої «загадки природи», як жінка, ще до кінця не вивчений, а тому поки що жінка повинна тремтіти в страху лише від одного погляду чоловіка. І ще одне: на ніч чоловік повинен прочитати дружині казку Алєксандра Пушкіна «Сказка о рибаке і рибке». Це казка не для дітей, а для дорослих. Про те, як жадібність руйнує людину (жінку). Щоб вона завжди пам’ятала про розбите корито. В Хемінгуея є золоті слова: Дайте людині необхідне, і вона захоче зручностей. Забезпечте її зручностями – і вона буде прагнути до розкоші. Осипте її розкішшю ї вона почне мріяти за вишуканим. Дозвольте її отримати вишукане, і вона зажадає безумства. Одаріть її усім, що вона зажадає – і вона буде скаржитись, що її обманули і що вона отримала зовсім не те, що хотіла. Ці золоті слова жінок стосуються ОСОБЛИВО!!! Тримайтеся, чоловіки!!!

29 травня
Вчора
27.05.2020
26.05.2020