Секретні групи та «безвихідні» ситуації: інтерв‘ю з авторкою проєкту «Мами видихають» Анастасією Верлінською

Станом на вересень в Україні нараховується близько 7 мільйонів внутрішньо переміщених осіб, більшість з яких – жінки з дітьми, які проживають у західних регіонах України. Після травматичного досвіду життя на окупованих територіях та бомбардувань прифронтових міст, на них чекає нове коло труднощів пов’язаних з адаптацією на новому місці. В такій ситуації і мама, і дитина потребують особливої психологічної підтримки. До того ж кожній мамі критично необхідним є час коли вона може сфокусуватися на власних потребах, замість того, щоби доглядати дитину.

У грудні в Луцьку відбувся проєкт «Мами видихають» за ініціативи анімаційного фестивалю LINOLEUM, мета якого — розважити дітей та дати, нарешті, мамам трішки відпочити. Фінансування проєкту здійснюється зі Стабілізаційного фонду культури та освіти 2022 Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut.  

Журналістка Район.Луцьк поспілкувалася з авторкою проєкту Анастасією Верлінською та дізналася про всі секрети створення «Мами видихають». 

Як виникла ідея створити подібний проєкт? 

«Я займаюсь організацією фестивалю LINOLEUM з 2016 року і коли прийшла в анімацію та почала просувати її на всю Україну, то зрозуміла, що у нас про незалежну анімацію знають доволі мало людей. До того ж це й жанр є доволі нішевим. Тому з того часу і до сьогодні ми намагаємося створювати різного роду проєкти, які перш за все будуть освітні й дозволятимуть популяризувати мистецтво анімації в маси», – ділиться Анастасія.

Створити «Мами видихають» мене надихнув дворічний син та інші мами. Я знаю, яке це пекло коли у тебе немає змоги мати час для себе, особливо коли ти є внутрішньо переміщеною особою. Я є частиною «секретної» (закритої) групи у Facebook у якій матусі «ниють», чесним, інколи не дуже добрим словом розповідають про свій досвід материнства і тому подібне. І дуже багато із цих мам виїхали за кордон після повномасштабного вторгнення. Саме після цього подібні пости стали дедалі частіше з‘являтися, адже неймовірно складно бути з дитиною як закордоном, так і всередині країни. Якщо ти виїхала поспішно, ти нічого не маєш, але потрібен час на адаптацію, знайти роботу, змиритися, що чоловік воює, відповідно тоді виникає здавалося б безвихідна ситуація. 

«Давно замислювалася над створенням проєкту, завдяки якому мами могли б залишити дітей і декілька годин займатися власними справами, не переживаючи, що з дитиною щось трапиться або вона займатиметься чимось поганим», – каже жінка. 

Що було найважчим під час реалізації проєкту?

Направду, спочатку ми хотіли реалізовувати «Мами видихають» закордоном, проте наша громадська організація знаходиться в Україні й ми через воєнний стан не можемо оплачувати будь-які послуги у закордонній валюті. Тобто навіть, якби ми там знайшли людей, які готові це зробити, то ми б елементарно не змогли б це оплатити, а грант мала отримати саме українська компанія. Відповідно ми цей проєкт «перенесли» всередину країни, поки на західні регіони. 

Звернувшись до мам я зрозуміла, що потрібно створювати освітній проєкт для дітей шкільного віку, адже з меншенькими було б багато проблем: малеча не змогла концентруватися, анімація була б складною для них, ментори б мали організовувати цілий дитячий садок, необхідно мати терпіння аби сісти та зліпити щось, малечі може бути нецікаво, необхідно було б винаймати додатковий персонал, який слідкував би за дітлахами. 

«Через подібні складнощі ми набираємо невеликі групи дітей, але принаймні хоча б деякі мами зможуть отримати додатковий час для себе», – розповідає Анастасія. 

Як проходять заняття з дітлахами? 

Загалом у нас є два основних воркшопи. У першому ми збираємо дітей, з якими працює два ментори. Заходи цього воркшопу присвячені анімації. На нашому першому занятті ментори давали діткам завдання створити анімований аватар або тваринку, яку пізніше можна було б анімувати. З усім тим, не всі слідували завданню. Війна лишила свій відбиток, наприклад, дехто анімував коротку сцену під назвою «знайдено труп». У діток є 5 годин, аби це все зробити. Вони анімують за допомогою власних мобільних телефонів, пластиліну та LED-ламп. 

Щодо другого воркшопу, то орієнтований не стільки на технічну анімацію, скільки на терапевтичну анімацію. Діти працюють з двома арттерапевтками, які дають їм певні завдання і в результаті вони разом створюють історію. Цей воркшоп орієнтований на підлітків, які усвідомлюють, що відбувається навколо них і фактично це намагання прожити, виплеснути ці історії та подивитися, що ж з цього вийде. 

Чи буде продовження проєкту? 

Пізніше хочу реалізувати цей проєкт у прифронтових містах. У центрі країни та ближче до сходу є міста, у яких діти також потребують уваги. Тому, якщо вдасться продовжити цей проєкт, то я б розгорнула його у центрально-східній частині України. 

Щодо закордону, то в принципі на сьогодні є багато матусь, які вже повернулися, а ті хто лишився вже більш-менш асимілювалися: віддали дітей до школи або дитсадків, тому потрібно детально аналізувати та дивитися чи необхідний цей проєкт за межами України. 

Також я закликаю людей, які створюють анімацію долучатися до нашого проєкту. У лютому ми відкриватимемо заявки на набір програми наступного року, тому якщо Ви маєте бажання, то подавайте власні роботи на участь у конкурсній програмі фестивалю.

***

На момент публікації матеріалу уже відбулись заходи у Луцьку, Ужгороді та Чернівцях.