Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Як подружжя лучан творить анімацію
Як подружжя лучан творить анімацію

Знайти себе в анімації: історія луцького подружжя митців

13:31 20.04.2020
1312

Анімація – те, завдяки чому Леонід Тивонюк разом із дружиною Мар’єю знайшли себе. 28-річна Мар’я оформляла в «Сільпо» цінники, але з часом звільнилася з цієї роботи. Зізнається, хоч на ній були хороші умови, та вона хотіла чогось більшого, творчого. Тепер займається флористикою, дизайном і разом із чоловіком анімує.

Як подружжя лучан творить анімацію, і чому мистецтво допомагає у самопошуку?

«Я так люблю притулятися, люблю повторювати її форми», – 38-річний Леонід Тивонюк пританцьовує і говорить тоненьким пестливим голосом.

Такі риси він надає умовному герою у соціальному ролику – паску безпеки. Коли вже все було готово, вигадав, аби пасок вигинався у формі гітари. Захоплено додає, що додумувати маленькі деталі вкінці – один із його улюблених елементів в роботі над анімацією. Чоловік цінує кожен етап роботи і пояснює, що в анімації все має свій час.

У 2016 році вони створили громадську організацію «Імаго», що означає образ. Але також імаго – це стадія розвитку метелика на етапі лялечки, тобто на стадії народження і розвитку. Для подружжя це символічно, адже наступним етапом розвитку громадської організації вони бачать перехід до повноцінної студії. Вони вже анімували рекламу, соціальні відео, мультики, а у 2019 році виграли грант від Українського культурного фонду і втілили свою давню мрію – зняли короткометражний анімаційний фільм.

«Чому плачуть діти?»

Ідея першого короткометражного анімаційного фільму «Чому плачуть діти?» з’явилась у Леоніда ще на початку його захоплення анімацією, але тільки у 2019 році її вдалося втілити. Роботу над цим фільмом подружжя планувало довго. Кілька років поспіль до цього вони проводили фестиваль анімації «Задзеркалля», на який запрошували ділитися досвідом кращих майстрів анімації. Таким чином Леонід і Мар’я й самі отримували анімаційну освіту, і відкривали це мистецтво іншим.

Після кількох років проведення фестивалю подружжю, зрештою, захотілося вилити нові знання у давно задуманий анімаційний фільм. Окрім самого фільму, вони прагнули навчати анімації. Тож сформували проєкт із двох частин: створення фільму та навчальних майстер-класів. Подали його на грант від Українського культурного фонду. Грант дозволив винайняти приміщення для студії і зібрати команду, яка працювала над фільмом. Автора у фільмі озвучив Юрій Коваленко, знаний за озвучкою Сирника у мультфільмі «Тачки» як «Доктор звук», а саундтрек виконав Сергій Бабкін.

Більшість ідей, за словами Леоніда, приходять самі по собі. Кожна ідея для нього – зернятко, яке можна зловити на пів секунди, а далі працювати над ідеєю. Такою була й історія про таргана, який шукає себе.

«В одних людей вони [таргани] живуть, а до мене прийшов з торбинкою за спиною і каже: «Тук-тук, я прийшов. Привіт!» От і поселився».

За задумкою, тарган не отримує задоволення від того, хто він є. Хоче стати кимось, не будучи собою. Леонід пояснює: «зазвичай, ми йдемо за стереотипами, нав’язанами нам і не сприймаємо себе такими, як ми є». Таким у фільмі є і тарган. Історія про самопошук – один із шарів сприйняття у фільмі. Є й інші: одні більш буквальні, інші – глибші. Та один із головних посилів, який передають творці фільму – важливість пошуку відповідей на глибинні запитання.

«Це філософська історія-притча. Мультфільм для дорослих. Кожен з того мультфільму має винести щось своє», – додає Леонід.

У багатьох людей таргани викликають негативні емоції. Коли на один із майстер-класів приходять школярі з батьками, Мар’я простягає їм на руці таргана. Діти із захватом доторкаються, а батьки кривляться, немов це живий тарган. Мар’я усміхається і пригадує, що, коли малювала таргана, спочатку він виходив у неї схожим на комара. Намагалась зробити його неогидним, гарно одягнутим, приємним, таким, щоб глядач полюбив його.

«Мабуть, це один із наших перших серйозних проєктів. Були анімації, але, зазвичай, вони складались із нас двох, а тут працювала ціла команда. Були студійці, яких ми вчили. Була віддача і це мотивувало», — із блиском в очах пригадує Мар’я роботу над фільмом.

Читайте також: Карантин Vs креатив: як епідемія змінила сферу культури у Луцьку

Леонід. Щастя всередині

Заплутаними коридорами Луцького національного технічного університету Леонід йде до невеличкої студії звукозапису. Саме тут він тимчасово працює над соціальним роликом про паски безпеки. На столі стоїть мультяшна машина. Попереду неї – приклеєна скотчем до столу камера.

Леонід прикріплює запчастину в машині і починає знімати. 24 кадри в хвилину. Береться до монтажу і накладає на зняті кадри наперед записані аудіодоріжки. Міцної статури зі світлою бородою Леонід часто усміхається, мугикає під ніс музику, пританцьовує рухами своїх героїв. З усього видно: їх настрій передається і Леоніду. У перервах між роботою робить каву з цикорієм і двома чайними ложками цукру. Говорить на філософські теми, які щедро приправляє жартами.

Зараз анімація – важлива частина в житті Леоніда, яка приносить задоволення і заробіток. Та, перш ніж дійти до цього, він встиг спробувати чимало занять. В дитинстві Леонід малював, ліпив, займався фотографією, моделюванням, комп’ютерами і боксом. А ще: джиу-джитсу і карате. У його дитинстві було чимало спорту, адже батько Леоніда був боксером.

«Я пробував багато чого, але чомусь я не ходив на художні спеціальності. Вже потім довелося надолужувати. Самопошук змінює людину, а мистецтво може в цьому допомогти», – пояснює Леонід.

Хоч вибрати свій шлях, за словами Леоніда, йому ніхто не заважав, та пригадує смішний випадок, пов’язаний із цим. Одного разу тато Леоніда завів з ним розмову про майбутнє заняття:

«Сину, щоб добре жити в цьому світі, можна займатися деякими речами, – став пояснювати йому батько. – Вступити в духовну семінарію, тому що батюшки нормально заробляють, я з ними спілкуюся. Або стати міліціонером».

«Я вірю в бога, але не вірю у те, як його подають, тому що для мене це більш обширна тема. Якщо я піду вчитися на батюшку, то буду собі брехати. А, якщо я буду обманювати собі, то й обманюватиму людей», – відповів тоді Леонід.

Про те, чому не став поліцейським, Леонід згадує з усмішкою. Каже: був на той час «пацанчиком з райончика». Після школи зареєструвався у службі зайнятості. Звідти його відправили вчитися на слюсаря-ремонтника автомобілів. Пригадує, що спочатку розчарувався в роботі, але виявилося, що ті знання помічні, і він використовує їх і досі.

Згодом Леонід потрапив у приватний ляльковий театр у Луцьку. Та скоро зрозумів, що хоче більшого і вступив у Волинське державне училище культури і мистецтв імені Стравинського. Після двох років в училищі, став поєднувати навчання із роботою у Волинському академічному театрі ляльок. Опісля вступив на режисуру театру ляльок у Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого.

«Де б ми не здобували знання, ми навчаємось в педагога. Дуже важливо, коли педагог є практиком і знає на практиці, як що робиться, бо пережив це не один раз. У мене таким педагогом був Леонід Попов», – зауває чоловік.

Леонід навчався заочно, тому постійно поєднував теорію з практикою. Поступово він перейшов з театру до анімації. Чоловік згадує, як створив свою першу анімаційну роботу – «Відчинити». Під час навчання він мав реалізувати етюд і вирішив зробити це в анімації. У той же час випадково побачив конкурс, за умовами якого потрібно було зняти анімацію на мобільний телефон. Аніматор зробив мультик із пластиліну. Ліпити він любив ще із раннього дитинства з того, що було під рукою. З шести років формував діснеївських персонажів із будівельної замазки. Тоді на екранах лише починав з’являтися світ Disney, тож намагався не пропустити жодного показу мультика по телевізору. Леонід міркує, що отримує задоволення від анімації, але й так само вчиться відчувати радість у повсякденні. Наприклад, коли миє посуд.

До свого імені та прізвища у фейсбуці Леонід додав слова «щастя всередині нас». А все тому, пояснює Леонід, що так намагається ставитися до життя. Шукає щастя в маленьких дрібницях, у спілкуванні і роботі, яку любить.

«Нам здається, що станемо щасливі, коли будемо більше заробляти, жити в кращих умовах, коли буде машина. Це дуже гарні цілі. Але вони не мають стати пріоритетом в житті. Щастя – в маленьких митях», – наголошує аніматор.

15 років тому Леоніду поставили діагноз Гепатит C. За його словами, хвороба підштовхнула переглянути своє ставлення до життя, зрозуміти, що час перебування на Землі обмежений і почати більше його цінувати. А ще, що суспільство не може змінюватись, якщо сам не будеш долучатися до змін.

«Часто ми не проживаємо життя, а будуємо плани на нього. Звісно, дуже добре хотіти, досягнути, добитися. Слави, грошей. Якщо ти відчуваєш, що тобі це потрібно – окей. Але, як на мене, важливіше просто жити. У чому сенс життя? У житті», – додає Леонід.

Читайте також: Між культурою і спортом: яка доля чекає на луцьку синагогу

Мар’я. Час для мрій

Мар’я любить час від часу експериментувати з кольором свого волосся. Так і в творчості. З цікавістю пробує нове і вчиться. Починає працювати без поспіху. Зізнається, що, на відміну від Леоніда, любить довше поспати. Коли прокидається, біля неї сідає руда кицька Вася. Тоді жінка займається особистими справами, щось читає або пише, ставить вазу з квітами і робить бутерброд з авокадо. Після таких маленьких ритуалів Мар’я приступає до творчої роботи. Найпродуктивніше, за її спостереженнями, працює після обіду.

Ще з дитинства Мар’ї подобались мальовані, лялькові мультфільми. Вона завжди звертала увагу на кольори. Те ж саме і зараз, якщо не подобається колірна гама мультика – не дивиться. Школяркою вона любила малювати, ходила в «художку», але ніколи не думала, що якось пов’яже це вміння з анімацією. Та, коли почала зустрічатися з Леонідом, одного разу він сказав їй:

– Я після роботи знімаю мультик

– Мультик? – перепитала Мар’я.

– Ну, в мене є під сценою у театрі, мені дозволили в підвалі знімати мультик.

Тоді дівчина навчалася в інституті мистецтв, що був поряд з ляльковим театром, де Леонід створював мультик. Час від часу прибігала й ділилася порадами. Поступово, чим більше спілкувалася з Леонідом, дивилася разом із ним мультики, тим більше запалювалась анімацією.

Мар’я працювала художницею-декораторкою у супермаркеті «Сільпо» в Луцьку. Паралельно малювала, ілюструвала, займалася флористикою, декором і анімацією. Та з часом зрозуміла, що їй не вистачає часу на те, що по-справжньому подобається і звільнилася з роботи в супермаркеті. Пояснює, що пішла звідти не тому, що там було погано, а тому, що хотіла чогось більшого, ніж писати цінники і робити декорації.

«Я зрозуміла, що мені вже 28 років і, напевно, час реалізовувати ті проєкти, про які мрію».

Зранку Мар’я записує ідеї проєктів. За попередні роки таких ідей назбиралося чимало. Не завжди має достатньо ресурсу для їх реалізації. Але це її не засмучує. Мар’я бере і далі творить. Реалізовується в «Імаго» як аніматорка, ілюструє, працює з квітами і декорує у власній студії «ФлоМайстер», яку планує активно розвивати. А ще – прагне спробувати робити 2D комп’ютерну графіку.

Читайте також: «У нас навіть духовки вдома нема»: як луцьке подружжя відкрило пончикарню

Анімаційні обітниці

– Слухай, а може давай це?

– Чи ось так зробим?

– Все, давай не будемо говорити про роботу?

Так виглядає звичайна розмова Мар’ї і Леоніда.

«І однаково. Ніякі домовленості не працюють», – сміється Леонід.

Що на роботі, що вдома вони люблять говорити про анімацію. Пояснюють, що навмисне не обмежують себе рамками, щоб вдома не говорити про роботу, хоч і спершу пробували, бо мимохіть так чи інше торкаються цієї теми.

Леонід ніжно називає дружину Марюшка і показує, як вона розмальовувала мультяшну машину. Роздумує, що в поєднанні роботи з подружнім життям є як свої плюси, так і мінуси. Тому на роботі намагаються абстрагуватися від стосунків «чоловік-дружина». Тут вони – «режисер-художниця». Щиро зізнаються, що це не завжди виходить, але баланс тримати вдається і ніхто не перетягує ковдру.

На весілля Мар’я і Леонід зробили баночки із записками-обітницями. Серед іншого пообіцяли критикувати один одного, підтримувати, знімати мультики і допомагати самореалізовуватися.

Мар’я ще до весілля знала, що Леонід хоче займатися саме анімацією і, що вона допомагатиме йому в цьому розвитку. Але так само вона хотіла реалізуватися як художниця. Тож попросила на весіллі чоловіка, щоб він допоміг їй у цьому. І, хоч спочатку не розуміла, як художниці можна реалізуватися на анімаційній студії, тепер запевняє: це у неї виходить. Вони довіряють і легко можуть підстрахувати один одного у різних сферах своєї творчості. Мар’я допомагає Леоніду з анімацією, а він їй – із квітами і декором весіль.

Разом вони переживають і зміни, пошуки себе, нові виклики. Час від часу експерементують із харчуванням. Наприклад, певний час обходяться без м’яса. Якось Леонід 14 днів голодував. Для нього це свого роду експеримент, спроба поглянути на себе не тільки як матеріальну сутність, а й духовну.

«Пошуки дають розуміння. У мене буває таке, що я комара не можу вбити, тому що мені його шкода. Я розумію, що це жива істота», – пояснює чоловік.

Більшість ідей, за словами Мар’ї, напрацьовують разом з Леонідом, бо мають спільні погляди. Якщо ж десь думки таки не збігаються, то спілкуються й переконують один одного, що так краще не робити або зробити пізніше. Так було і з анімаційним короткометражним фільмом про таргана. Леонід хотів працювати над ним одразу ж після весілля. Мар’я переконала його відкласти цю роботу на потім. Зараз вони обоє сходяться на тому, що це було правильне рішення. Час дав змогу повчится і професійно вирости.

Нині вони хочуть запустити кілька діючих проєктів. Мріють створювати анімаційний серіал і короткі метри, в яких говоритимуть про серйозні теми для дорослих. Прагнуть постіно вдосконалюватися – вивчати нові техніки, пізнавати нові матеріал і підходи.

«Така наша сімейна халаба. По сімейним обставинам Мар’я потрапила під вплив анімації. І з часом полюбила цю справу», – додав на завершення Леонід.

Антоніна АНДРІЙЧУК

Фото Олесі САЄНКО

Коментарі
3 червня
Вчора
01.06.2020
31.05.2020