Валентина, книги, Радянська: як лучанка стала частиною вулиці Лесі Українки
-
-
>
-
>
-
>
4311
Ще кількадесят років тому вулицею Лесі Українки у центрі Луцька їздили автобуси. Сьогодні тут туристи, крамниці та хаотична ілюмінація – своєріний маркер сучасного міста. Та попри всі новітні тенденції, багато хто продовжує називати вулицю Радянською. Так, ніби попередня епоха ще не повністю її покинула. І справді, знайдеться чимало людей, які пам'ятають її інакшою. Дехто з них ностальгує та паталогічно не сприймає будь-яких змін. Інші змінюються разом із вулицею. Наш матеріал – спроба розповісти про людей з Радянської на вулиці Лесі Українки.
Ця історія почалася так: лучанці Валентині з чоловіком захотілося поїхати на Світязь. Потрібно було трохи підзаробити, тому жінка взяла кілька десятків книг з домашньої бібліотеки. Бачила, що в центрі торгують книжками, то і собі підійшла, спитала дозволу. За два дні вона продала всі свої книги, бо знає їх настільки досконало, що може зацікавити будь-якого потенційного читача.
Тоді вона зрозуміла, що найбільше у світі їй би хотілося не торгувати, а стояти і розповідати людям про книжки.
Сьогодні пані Валентині 62. Вона щільно кутається у кілька шарів теплого одягу, натягує рукавиці та час від часу ховається від лютневого холоду у найближчих закладах на вулиці Лесі Українки. Її обличчя легко запам’ятовується: окуляри, великі рожеві щоки та така привітна посмішка. Голос у жінки низький і глибокий, трохи хрипуватий, бо ж доводиться говорити ледь не півдня.
Вже багато років героїня цього матеріалу продає книжки на вулиці Лесі Українки. Пам’ятає її ще Радянською, вболіває за її будинки та дерева. Розповідає історію свого життя, заразом оповідаючи історію цієї невеликої пішохідної вулиці у серці Луцька.
– Валентино, ви все життя у Луцьку?
– Я народилася там, де стоїть 16-поверхівка. У двоповерховому польському будинку. Все своє дитинство я провела саме на вулиці Радянській. У той час нею їздили автобуси, – невимушено починає свою оповідь пані Валентина. – Я застала все. На місці ЦУМу був невеличкий сквер, де стояв пам’ятник Сталіну і Леніну. На місці театру був великий чудовий сквер. Настільки гарний! Вхід до нього прикрашали вісім колон. По чотири з кожного боку.
Вулиця Лесі Українки мала прекрасний вигляд. Всі ці дерева (показує за вікно кав’ярні, в якій ми п’ємо чай – авт..) ростуть ще з мого дитинства. Я можу розказати про історію кожного з цих магазинів. Ось тут, де зараз «ПриватБанк», був такий «Київський магазин». У ньому продавалася галантерея, біжутерія, там був подарунковй відділ. Далі було кафе. Перший гастроном у місті теж був на цій вулиці.
До речі, на місці «Театрального кафе» був ресторан. Я була ще маленька, але пам'ятаю: там стояв величезний піднос із раками, і рак коштував 1 копійку.
Мої родичі жили в Старому Луцьку, і ми кожного дня з мамою або батьком ходили до них цією вулицею. Для мене вона настільки рідна, що мені здається, я би не дозволила нікому її зачепити.
– До речі, пам’ятаю, вперше звернула увагу на вас ще тоді, коли покійний Микола Романюк хотів зрізати ці старі дерева, і на їх місці висадити нові. Ви були серед тих, хто проти.
– Так. Доходило навіть до того, що я обняла те дерево (вказує на дерево поблизу кафе «Дядя Піца» - авт.), і сказала: «Будете різати – ріжте разом зі мною».
Читайте також: «У нас навіть духовки вдома нема»: як луцьке подружжя відкрило пончикарню
– Ким були ваші батьки?
– Батько мав дві вищі освіти. Був педагогом, працював завкафедрою нашого університету. Мама також мала дві вищі освіти. Працювала у 9-тій школі вчителькою літератури і початкових класів. Я маю вищу освіту – закінчила фізико-математичний факультет. Я вчилася в першій школі у Луцьку. Там і працювала вчителькою математики.
– Коли ви закінчили працювати?
– В 1997 році, на жаль, довелося піти зі школи. Це був, мабуть, найтяжчий період для сучасної України. Тоді перестали платити зарплати. А в мене була сім’я, двоє дітей і великий собака. Кормити чимось треба. Чоловіка теж скоротили в той період. Мені довелося кинути школу і йти на «вільні хліба».
– Що ви зробили?
– На базар пішла. У нас на базарі тоді була дуже цікава ситуація. Стояла я – вчителька, ліворуч стояла інженер, а праворуч – лікар. І сьогодні ми теж на межі виживання. Бо за старими мірками нам вистачало стажу для гідної пенсії. А за новими – ні. Тому єдиний вихід – бери і торгуй.
Книги я люблю з дитинства. Це моє хобі, захоплення. Можу про них розповідати годинами.
Читайте також: Ремонт століття: як піднімають з руїни рештки окольного замку і розчищають луцькі підземелля
– Це дуже відчутно. Я кожного разу, як до вас підходжу і питаю про книжку, точно знаю, що отримаю вичерпну відповідь.
– Я коли вчилася в школі, і писала, наприклад, математичну контрольну, то під столом я одночасно читала художню книжку. Вчителі добре це знали. І навіть якщо якийсь вчитель не встиг прочитати книжку, він завжди закликав мене «Валю, пішли-но, розкажеш, про що там».
(неочікувано повертається до теми вулиці, ніби розповіла забагато про себе – авт.)
Я дуже люблю вулицю Лесі Українки, і нікуди звідси не хочу йти.
До речі, ви згадали про дерева. У будинку, де я жила, колись за мого дитинства росла акація. Але вона впала на моє вікно, і батькові довелося її зрізати. Так от, росте там зараз чотири великі берези. Їх посадила я. Такі були патичечки маленькі, тонкі. А зараз які то берези!
Читайте також: Вона «лікує» святих: як працює перша реставраторка ікон на Волині
– Так, час помітно минає. Все змінюється. Як гадаєте, на краще?
– Ви знаєте, я би не казала, краще чи гірше. Все просто стало інакшим. Світ, люди і психологія людини не змінилася. Але з часом ми змінюємо сприйняття цього всього.
Так, я сумую за старим Луцьком. Але я ніколи не проти, щоб його оновлювали. Але тільки не знищували, ні. Не ми його будували, але зберегти для наших дітей – ось обов’язок.
– До речі, чим займаються ваші діти?
– Один син у мене атошник. Він пройшов війну у 2014 – 2015 роках. Заслужив нагороди. Але зараз він поїхав у Польщу на заробітки.
Другий син у мене – відомий айтішник. Він їздив і навчав у Америці, Франції. Йому канадці пропонували залишитися в них. Але він повернувся сюди, і зараз проживає в Києві.
Ми з чоловіком зараз живемо удвох. Колись умови не дозволили нам залишитися в Луцьку, тому ми переїхали до Маяків (сьогодні Княгининок авт.).
– У селі, мабуть, краще. Тихіше, аніж у Луцьку.
– Ви знаєте, я вже звикла. І Княгининок став фактично передмістям Луцька. Я звідти до центру їжджу швидше, аніж їздила з району «ЛПЗ».
Але Луцьк – це моє кохання. Звісно, передмістя краще для старших людей: ми не потребуємо всяких пафосних закладів. Але якщо є потреба – я завжди до Луцька приїду: на фестиваль джазу, на якісь події в замку, навіть нічні, ми з чоловіком завжди тут. Бо це наше місто. Ми його покинути не можемо. І чоловік, і я – ми одної думки (посміхається – авт.).
Ми гуляємо по Радян… Обов’язково по Лесі Українки. Обов’язково у замок, в парк Лесі Українки. Можу пройтися по Богдана Хмельницького. Це моя вуличка. П’ятницька гірка...
До речі, у 70-х Луцьк мав перше в регіоні місце за чистоту. Зараз ця чистота повертається. Бо був період, коли не слідкували.
Читайте також: «Толіч». Як вихователь із Коршовця 14 років «грається» у пісочниці
– А як ви почали продавати книжки? Це ваша сімейна бібліотека?
– Починала я з сімейної бібліотеки. Мала дуже велику масу книжок. Буває, знаєте, і шкода деякі свої віддавати, бо є настільки улюблені книжки, що з ними не розлучитися.
– До речі, які у вас улюблені?
– «Динка» Осеєвої, «Дорога в жизнь» Вігдорової. Українські автори – Володимир Малик і його історичні тексти, сучасна письменниця Симона Вілар (як вона виписала історію нашої Київської Русі!). З цими би книжками я не розлучилася. Є ще Ірина Вільде. Її «Сестри Ричинські» - просто чудова річ. «12 стільців» люблю – повчальна історія. І дійсно, це наше минуле. Ми можемо його не визнавати, але воно існує, воно було.
Україна багатостраждальна. Нам часто треба було пристосовуватися. Тому люди дикі: хтось не хоче забути, хтось починає звинувачувати. Мені здається, треба знаходити мову і можливість з усіма домовитися.
Зараз я вважаю Росію агресором. І моєму синові довелося досить важко на війні. Хоча я наполовину росіянка. Моя мама з глибокої Росії. Але в той же час, вона заслужений вчитель України. Вона тут випустила 38 випусків, працювала в школі більше 40 років.
Тому гадаю, ворога потрібно шукати в собі. І в тому, з ким ти не можеш домовитися.
– Повернемося до книжок. Як ви з ними опинилися на Лесі Українки?
– Так-так. Я вам скажу.
Після роботи у школі я пішла на Варшавку. Ми торгували і текстилем, і продуктами. Але все це – не моє. Я не є продавець по духу. І ось нам з чоловіком захотілося поїхати на Світязь. Я взяла кілька десятків книжок з дому, і пішла у центр їх продавати. З того часу я це роблю. Найбільше на світі люблю розповідати людям про книжки. Аби вони тягнулися до того.
Кажуть, зараз ніхто не хоче читати. Це не правда. Так, мої діти читали менше. Один фентезі та фантастику, другий ще менше. Але будь-яка книга – це щось. А внуки мої вже читають. І я дуже рада, що мої діти підтримали мене, і навчають своїх дітей читати книги.
– Що ви внукам своїм радите?
– Вони ще малі, але по моїй пораді читали «Незнайку» Носова, «Чарівника Смарагдового міста». Старша моя внучка Софія читає україномовні книжки зараз. І ось недавно дзвонив старший син з Києва. Його молодшенький також «підсів» на «Котів-вояк». Тому я вже дуже задоволена.
– А ви часто ходите до книгарень?
– Так. Моє перше слово, коли я заходжу в книгарню, - «дівчата, виженіть мене звідси» (сміється – авт..), бо я ніколи не виходжу звідти з пустими руками. А книжок багато не буває, повірте.
Якось у мене було стільки книг вдома, що посеред ночі ми прокинулися від страшенного гуркоту. Це полиця книжкова завалилася. Книги в мене стояли де завгодно, навіть на вікнах між квітами.
Зараз їх трошки менше. Але якщо люди приносять на реалізацію ті книжки, які мене цікавлять, я все-одно тягну їх додому. Це моє життя, така «хвороба».
– Тобто, книжки вам приносять люди?
– Так. Багато людей приносить. Дехто з таким презирством каже, що це їм більше не потрібно, і що вони би здали їх у макулатуру. Ви знаєте, це гріх: здавати нормальні книги. Я розумію, якщо це журнали, або ж якщо це така геть специфічна література, що сьогодні вже застаріла. Але ж художні книжки, класика – не можна…
Вона знайде свого читача. Ви тільки принесіть і покладіть її сюди.
***
Пані Валентина пам’ятає головну пішохідну вулицю Луцька ще Радянською. Вона охоче ділиться спогадами, і з легенькою ностальгією розповідає про своє життя тут.
Пані Валентина не приходить, коли йде дощ. У решту днів ви найімовірніше зустрінете її під липою на краєчку вулиці Лесі Українки.
Читайте також: Книгонуті: як працює єдиний у Луцьку читацький клуб
Людмила РОСПОПИ,
фото авторки
Передрук у ЗМІ без дозволу редакції Район.Луцьк заборонено
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
