Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Дмитро Іващенко
Дмитро Іващенко

Батьку волинських шістдесятників Дмитру Іващенку – 100 років

11:00 08.11.2019
662

Століття, як народився очільник волинських шістдесятників, педагог Дмитро Іващенко.

Він народився 8 листопада у Шишаки Хорольського району на Полтавщині. У дитинстві став свідком Голодомору 1932-1933 років. У 1938 році вступив на філологічний факультет Одеського державного університету імені Мечникова. Однак навчання перервала Друга світова війна.

Дмитро Іващенко брав участь у бойових діях проти нацистів у складі радянської армії. Був поранений, його нагородили медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За взяття Кенінсберґа», «За перемогу над Німеччиною». Служив у 26 мотопонтонному батальйоні інструктором-водолазом. Розміновував Дніпрогес.

Читайте також: Гранати милосердя: як розстрілювали євреїв у Луцьку. ФОТО

Після війни закінчив навчання і з 1947 року працював учителем української мови та літератури на Волині. Там рятувався від голоду, ще й надсилав допомогу рідним на Полтавщину.

Одружився із Вірою Мисан. З 1948 року разом працювали у луцькій школі № 3. Його дружину, яка працювала вчителькою української мови, визнали одією з найкращих педагогів області, її методиками викладання цікавилися освітяни усієї України. Саме завдяки зусиллям Віри Іващенко у Луцьку організовали перший в місті музей Лесі Українки.


У 50-60 роках Дмитро Іващенко був викладачем на кафедрі української мови та літератури Луцького педагогічного інституту. Свої лекції Дмитро Полікарпович читав без жодного папірця.

Флегматичний та замкнутий у собі Дмитро Іващенко мав неабиякі педагогічні здібності та високий авторитет серед волинського студентства. Він вважав, що у людях потрібно пробуджувати почуття особистої, громадянської та національної гідності, популяризувати українську культуру і літературу.

На початку 1960 років Дмитро Іващенко почав цікавитися творчістю молодих поетів-шістддесятників та проблемами відродження української національної ідеї. Зокрема, під час робочих поїздок до Львова у 1962 року викладач поповнив свою записну книжку кількома неопублікованими віршами Івана Драча.

Читайте також: Місця (не)пам’яті про розстріляних євреїв Берестечка

Значно вплинула на формування світогляду Дмитра Іващенка його участь у лютому 1963 року у київській конференції з питань української мови, на якій учасники звернулися до органів влади УРСР з вимогою надати українській мові статус державної.

У кінці 1963 року викладач отримав від свого колишнього студента Григорія Юхимчука, який навчався в Києві, вірші Миколи Вінграновського. Особливе захоплення у Дмитра Іващенка викликали поезії та щоденник Василя Симоненка, з яким він був особисто знайомий.

Він створив у Луцьку Клуб поетичного слова, який став місцем поширення поезії українських шістдесятників. У нього входили студентки Анатолія Панас, Олеся Ковальчук, Мирослава Герасимович, Марія Мельничук, поет Кость Шишко.

Збиралися на квартирі Дмитра Іващенка у центрі міста. Із 1964 року новим лідером Клубу став уродженець Горохівщини, викладач Луцького, а згодом Івано-Франківського педінституту Валентин Мороз, який перетворив його із культурницького клубу на неформальний дисидентський гурток.

Валентин Мороз взяв на себе функції постачання забороненої літератури до Луцька, а Дмитро Іващенко займався її розмноженням, виготовленням фотографованих та друкованих копій. У подальшому із самовидавними матеріалами ознайомлювалися інші члени гуртка, які своєю чергою їх поширювали серед знайомих.


Протягом 1964 – першої половини 1965 років Дмитро Іващенко і Валентин Мороз налагодили тісну співпрацю з київськими та львівськими шістдесятниками і дисидентами. Контакти гуртка з Київським Клубом творчої молоді здійснювалися через викладача Луцького педагогічного інституту Стефана Забужка, який спілкувався із Євгеном Сверстюком.

За посередництва Стефана Забужка, влітку 1964 року організували зустріч Євгена Сверстюка з членами луцького гуртка на квартирі Дмитра Іващенка.

Читайте також: Останній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році​​​​​​​

У червні-липні 1965 року через Стефана Забужка Іващенко отримав від Сверстюка книги самвидаву, видані у мюнхенському видавництві «Пролог» «Сучасна література в УРСР» Івана Кошелівця та «Україна та українська політика Москви» Мирослава Прокопа. Викладач виготовив фотокопії цих книг для подальшого розповсюдження.

За ініціативою Валентина Мороза, учасники луцького гуртка активно поширювали самовидавну літературу серед своїх знайомих у Волинській, Рівненській, Тернопільській, Житомирській, Львівській областях і у Криму.

Зокрема, Дмитро Іващенко протягом весни 1965 року виготовив п’ять саморобних друкованих та переплетених книжок із забороненими цензурою віршами поетів-шістдесятників і самвидав ними статтями – своєрідні хрестоматії антирадянських матеріалів.

Через своїх студентів він передав ці книжки читати «з рук у руки» по Україні. У серпні 1965 року фотокопію книжки Івана Кошелівця «Сучасна література в УРСР» передав працівниці Луцького радіокомітету Галині Леп’яніній, а іншу – директору школи в селі Смідин Старовижівського району Івану Пітченку.

У тому ж місяці Дмитро Іващенко передав своїй колишній студентці Марії Герасимович книжку Михайла Грушевського «На переломі літ», яку отримав від Валентина Мороза.


«Це був період, коли повіяло хрущовською відлигою. Я з захопленням сприймав появу творів шестидесятників, особливо Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Івана Світличного, Іван Драча. Хотілося донести ці нові віяння і до студентів. І не помітив, як відлига перетворилась на ожеледицю. І підсковзнувся», згадував згодом Дмитро Іващенко.

Спецоперація КДБ під назвою «Справа 88» у серпні-вересні 1965 року отримала у вітчизняній історіографії назву першої хвилі арештів української інтелігенції. За грати попали відомі діячі культури – Іван Світличний, Опанас Заливаха, Михайло і Богдан Горині, Іван Гель, Михайло Осадчий та інші.

У 1966 році радянська влада організувала ряд судових процесів над заарештованими. Більшість із них засуджено до ув’язнення від кількох місяців до шести років. Серед них були й Дмитро Іващенко та Валентин Мороз.

Історик Богдан Паска у науковому дослідженні про Валентина Мороза, віднайшов у архіві Служби безпеки України кількатомну справу волинських шістдесятників.

Він зазначає, що у 1964-1965 років КДБ організувало прослуховування квартири сім’ї Дмитра Іващенка в Луцьку і Валентина Мороза в Івано-Франківську. 1 вересня 1965 року Івано-Франківське управління КДБ відкрило кримінальну справу щодо Мороза, а Луцьке – щодо Іващенка.

Формально їхні справи об’єднали 25 листопада 1965 року, але всі слідчі дії в Луцьку та Івано-Франківську відбувалися узгоджено та синхронно. Розслідування кримінальної справи Дмитра Іващенка в Луцьку доручили групі слідчих у складі старшого лейтенанта Кольчика (голова), майора Матвієнка, майора Плаксюка і старшого лейтенанта Ковтуна.

Слідством щодо Валентина Мороза в Івано-Франківську зайнявся лейтенант КДБ Семенюк.

Арешти дисидентів відбулися одночасно – 1 вересня 1965 року. Під час обшуків виявили антирадянську літературу та засоби для її копіювання. Слідство тривало три місяці. На Волині відбулося 18 обшуків на квартирах шістдесятників, відтак гурток перестав існувати.

Після арешту Мороза та Іващенка влада розпочала ідеологічно-адміністративний терор проти їх найближчих соратників, друзів і знайомих. На Волині організовано численні збори трудящих, які «одностайно засудили дії націоналістів та антирадянщиків».

Богдан Паска повідомив, що на слідстві Дмитро Іващенко надав інформацію про свою діяльність. У нього не було досвіду протистояння з підступною радянською тоталітарною системою. Та й не кожен міг витримати жорстокість і підступність методів дізнання тогочасних слідчих КДБ.

Після особистого зізнання Валентина Мороза і Дмитра Іващенка 10 вересня 1965 року їм висунули обвинувачення за статтею 62 частиною І Кримінального кодексу УРСР.

Викладачам інкримінувалася «агітація або пропаганда, проваджена з метою підриву чи ослаблення радянської влади або вчинення окремих особливо небезпечних державних злочинів». Максимальне покарання за цією статтею – ув’язнення до 7 років і заслання до 5 років.

Після цього слідство розпочало роботу над другою частиною – пошуком необхідних доказів для висунення нових обвинувачень за статтею 64 КК УРСР («організаційна діяльність, спрямована до вчинення особливо небезпечних державних злочинів»). Ця стаття передбачала суворіше покарання, включно зі смертною карою. На кінець листопада слідчі змусили визнати дисидентів свою вину і за цією статтею.

В кінці листопада 1965 року до луцького СІЗО привезли Валентина Мороза. Кримінальну справу Іващенка і Мороза слухали в Луцьку у відкритому судовому засіданні 17-20 січня 1966 року Це був перший судовий процес над українськими дисидентами, заарештованими під час хвилі арештів 1965-1966 років

Суд лише офіційно вважався відкритим, а насправді було інакше. Дмитро Іващенко згадував:

«…Процедура заповнювання невеликої зали засідань була пародійною: в дверях стояла варта, попри яку вільно пройшли слідчі, інші кагебісти, партійні чиновники, парторг інституту, інші «свої люди», а родичів і близьких не пропустили».

У судовій залі були присутні також група «політично надійних» викладачів та студентів Луцького педінституту. Під час суду Мороз заявив про власні політичні переконання і бачення ситуації в Україні, яка відрізнялася від офіційної політики комуністичної партії.

Адвокат Дмитра Іващенка Гайдученко прагнула довести, що її підзахисний був під впливом Валентина Мороза, який був основним ініціатором зібрань луцького гуртка, розмов антирадянського характеру та поширення самвидаву.Цю тезу у своєму виступі підтримав і Дмитро Іващенко.

Читайте також: «Імперія розпадеться. Відділяться татари, башкири, Сибір. Кубань – ми заберемо», – останнє інтерв'ю Валентина Мороза​​​​​​​

Влада намагалася добитися повної дискредитації дисидентів, показавши на суді суперечки між Морозом та Іващенком та розбіжності в їх поглядах. Проте захист Валентина Мороза не піддався на цю провокацію і в протоколі немає перекладання провини від Мороза на Іващенка. Більшість викликаних на судовий процес свідків давали покази на користь дисидентів. 19 січня до Луцька привезли заарештованих львівських дисидентів Михайла та Богдана Горинів. Вони як свідки розповіли про передачу самвидавних матеріалів Морозу та Іващенку.


20 січня 1966 року Волинський обласний суд виніс вирок волинським шістдесятникам. Судова колегія визнала їх винними за статтею 62 частиною І Кримінального кодексу УРСР, вважаючи їх обвинувачення доведеними в ході процесу.

Важливим здобутком адвокатів було виправдання їх за статтею 64 КК УРСР. Під час обрання міри покарання суд мусив врахувати, що Дмитро Іващенко брав участь у бойових діях Другої світової війни і мав нагороди. Мороза засудили на чотири роки ув’язнення в колонії суворого режиму, а Іващенка на два роки. Невдовзі дисидентів відправили у мордовські виправно-трудові табори.

Після звільнення з радянських концтаборів Дмитро Іващенко не мав дозволу вчителювати в Луцьку. Він 10 років працював у селі Поромів Іваничівського району на Волині, потім повернувся в Луцьку школу № 3.

Вийшовши на пенсію, ще 7 роки учителював у глибинці Полісся – у селах Камінь-Каширського та Ратнівського районів.

Радянська влада переслідувала подружжя Дмитра і Віру Іващенків аж до часу проголошення незалежної України. Лише в роки незалежності Дмитро Іващенко вчителював у гімназії №21, потім був керівником літературної студії «Первоцвіт». Також викладав у Волинській духовній семінарії, Луцькому училищі культури і мистецтв.

Дмитро Іващенко відійшов у вічність 12 липня 2004 року, похований на міському цвинтарі в села Гаразджа біля Луцька. Його дружина Віра померла 25 квітня 2007 року.

Леся БОНДАРУК,

кандидатка історичних наук,

Український інститут національної пам’яті

загрузка...
Коментарі
21 листопада
Сьогодні
Вчора
19.11.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин
sdsd