Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

«Серед цих ключів могли б бути мої», – менеджерка «Інвестора» Ірина Новосад про «Юпітер»​​​​​​​

13:12 21.10.2019
920

Із студії кримського телебачення – у волинську будівельну компанію. Із журналістики, про яку мріяла з дитинства – у продажі квадратних метрів.

Це – про Ірину Новосад, керівницю відділу продажів та маркетингу Будівельної компанії «Інвестор». Вона – корінна лучанка, але після закінчення університету переїхала до майбутнього чоловіка у Севастополь. Каже, закохалася в Крим і його ритм життя, і ніколи б не поїхала звідти, але… у 2014-му довелося прийняти непросте рішення: залишатися на окупованій території і просити «вид на жительство» Російської Федерації, чи покинути все і повернутися на Волинь, – пише «Перший».

«На Донбасі, який обстрілювали, у людей не було виходу. Я б теж в такій ситуації навіть не задумувалась і їхала. А в Криму, де на будинки не летіли снаряди, треба було приймати рішення не для порятунку життя, а – для совісті», – каже Ірина.

Про Крим, «вид на жительство» і нові реалії

– У 2014-му ти працювала на кримському телебаченні, була у вирі подій. Коли вперше зрозуміла, що будеш повертатись до Луцька?

– Вже за кілька днів після мітингу 23 лютого я прийшла додому і сказала чоловікові: «Не знаю, що ти думаєш, але я бачу, що треба вже збирати валізи і максимально швидко звідси валити» (23 лютого 2014 р. в Севастополі відбувся 40-тисячний мітинг, на якому проголосили мером росіянина Олексія Чалого і відмовилися перераховувати податки в Київ, – ред.). Усі ці дні до нас на ефіри приходили «дивні люди», різні «казакі» і їм подібні, говорили речі, які в голові не вкладалися… І я зрозуміла, що толку не буде. Не в сенсі, що земля розійдеться під ногами і всі помруть – ні, люди і досі там живуть. Але питання в тому, що вони живуть в абсолютно іншій реальності. В реальності, яка ніяк не налазила на мою систему координат.

– Що саме маєш на увазі під «новою реальністю»?

– В першу чергу – обмеження, які почали вводити одне за одним. Мобільні телефони – лише за паспортом. Обов’язкова реєстрація місця проживання в Криму… Я п’ять років прожила там з луцькою пропискою. Коли їхала з півострова, ефесбешник перевіряв мої документи і «завис». Він ніяк не міг зрозуміти, як так: поїхати жити в іншу частину країни і не відмітитись. У них же всі мають бути зареєстровані і пораховані…

Я зі своєю пропискою автоматично стала іноземкою. Переді мною був вибір: оформляти російський паспорт, «вид на жительство» Російської Федерації, або – збирати речі і їхати.

Пам’ятаю, мені якось в Луцьку одна журналістка сказала: «Та що тут такого – з одного кінця країни переїхати в інший?». Звичайно, якщо ти сама захотіла переїхати – не проблема. Але якщо ти не хочеш? Якщо в тебе все в порядку, тобі подобається твоє місто, твій будинок?.. Якщо ти не знаєш, чи пройдеш перевірку ФСБ на кордоні і не «зникнеш» випадково як багато активістів? Мова навіть не про мене, бо, зрештою, я повернулась додому. А як тим людям, які змушені були залишити дім, у яких більше нічого і нікого немає?

Це був непростий моральний вибір. На Донбасі, який обстрілювали, у людей не було виходу, я б теж в такій ситуації навіть не задумувалась і їхала. А в Криму, де на будинок не летіли снаряди, треба було приймати рішення не для порятунку життя, а – для совісті.

Бо коли під Волновахою обстрілюють наших хлопців, а я виходжу на вулицю і там – щасливі бабусі з російськими прапорами… я не змогла жити в тій реальності.

Насправді рішення про переїзд ми прийняли дуже швидко, але мусили владнати купу справ і переїхали тільки через рік.

– Чи не було сумнівів у твого чоловіка, який народився в Криму і прожив там все життя?

– На щастя, він – не з тих «зашорених» людей, яких залякали страшилками про аморальну Європу і страшних бандерівців. Він був закордоном, був на Волині і бачив все на власні очі.

– А кримчанам нав’язували такі стереотипи?

– Часто зіштовхувалась з такими думками про Захід. Кримчани відрізняються від нас менталітетом, вони більш консервативні. Хоча є у їхньому характері і звичках багато такого, що мені дуже імпонує.

Я це назвала «південним менталітетом»: вони не гризуться проблемами, як це люблять робити волиняни. Ми любимо самі собі створювати клопоти, потім «паритись» ними… А в них – така приємна безтурботність, легкість. Мабуть, це пов’язано із сезонним ритмом життя. Літо відпрацюють, взимку – можна відпочивати, не «напрягатись».

Як на мене, там люди не настільки «зациклюються» на матеріальних цінностях. Можливо, це мені так пощастило, але в колі нашого спілкування було багато людей з абсолютно різним рівнем достатку. І ніхто не підбирав компанію за якимось соціальним чи матеріальним рівнем. Це дуже змінило мене, я зрозуміла, що цінності можуть бути іншими. Що дорогу шубу я з собою на той світ не заберу. Що емоції і враження – це набагато цінніше. Одним словом, навчилася від кримчан безтурботності.

І ще є одне: навчилася не відкладати на завтра. У нас тут є така штука: дзвониш до когось у справі: «Алло, привіт, мені треба…». У відповідь «Ок, звичайно. Завтра подзвоню…» Чого завтра?.. Назви мені одну причину, чого це відкласти на завтра?.. Якщо є можливість – сідай і роби, бо завтра будуть нові ідеї і нові справи. І цього я теж навчилась в Криму. Бо там живуть сезоном і він – короткий. Туристи приїжджають на тиждень і ти не можеш щось для них відкласти на завтра.

Про рекламу житла і «щербату дівчинку»

– Повернувшись до Луцька, ти ще якийсь час працювала в журналістиці. Чому пішла в іншу сферу?

– Не було такого: «Все, іду з журналістики!», все сталося випадково. Я щойно звільнилася з «Районів» (волинська мережа гіперлокальних сайтів «Район.in.ua», керівником якої на час створення була Ірина Новосад, – ред.), і планів, чим далі буду займатися, не мала. Та ще не встигла зібрати речі, як зателефонував Юрій Ричук і запитав, чи не хотіла б я зайнятися рекламою для «Інвестора». Що саме означало те «зайнятися рекламою» – я тоді не дуже розуміла. Але почала читати про маркетинг, і побачила, що це дуже цікава сфера, в якій – багато можливостей.


– До речі, ти писала колись статті про будівництво? Як зараз оцінюєш: все робила правильно?

– В Криму я працювала у відділі аналітичних програм, тому якщо мала справу з будівництвом, то тільки коли розбиралися з черговою незаконною забудовою на узбережжі… В той період я мало цікавилась будівництвом, житло ми мали, тож не було потреби. Фактично, все, що знаю про нерухомість в Криму – це те, що до війни вона була захмарно дорогою. Якось знайома ріелторка розповідала про адміральську квартиру, розкішну «сталінку» на проспекті Нахімова – це поруч із набережною, яку спадкоємиця адмірала продавала за 2 мільйони доларів. Нереальна ціна! Але… продала.

А повертаючись до теми публікацій про будівництво, то вже в Луцьку був такий досвід. І, до речі, писала якраз про «Інвестор».

Звичайно, з того часу я по-іншому глянула на рекламні статті. Журналісти їх не люблять, не розуміють суті, сердяться, коли редактор дає таке завдання. Деколи бувають складні замовники, які не можуть пояснити, що їм треба, або і самі не знають… І в результаті журналісти відсторонюються від теми, роблять усе поверхнево і навіть соромляться підписатись своїм ім’ям. Але ж в кожній темі можна знайти щось цікаве, і навіть про цеглу написати так, що тисячі будуть зачитуватись!

– Маркетинг – це близько до журналістики, але з часом ти зайнялася і продажами. Кажуть, з «гуманітаріїв» виходять такі собі продавці…

– Я сама не займаюсь продажами, точніше – нечасто цим займаюсь. Переважно – якщо звертаються друзі і знайомі, серед яких, до речі – немало охочих стати власниками житла від «Інвестора». Моє основне завдання – організувати роботу відділу.

Коли ми об’єднали відділи маркетингу і продажів, з одного боку, у мене з’явилося більше роботи. Але з іншого, для результату – так краще. Бо не буває маркетингу без продажів і продажів без маркетингу. Це дуже тісно пов’язані речі. Маркетинг дає можливість чітко проаналізувати, хто і звідки звертається, які ключові моменти у прийнятті рішення людини, і дуже важливо мати можливість порівнювати кількість звернень із реальними продажами, щоб розуміти, чи все робимо правильно.

Є така показова історія про «щербату дівчинку, яка вбиває ваш бізнес». Коли є круте виробництво, чітко налагоджений процес, найкращі спеціалісти, найякісніші матеріали, найзручніша торгова площа… Але приходить покупець, а продавчиня – от та сама дівчинка, яка дивиться на нього зверхньо: «що?.. а – нема…» і покупець розвертається та йде. Ця історія – про те, що може бути на всіх етапах ідеально налагоджений процес, але на одному – фінальному – відбувається збій, і все марно. Продажу не буде, а відповідно і заробітку також.

Про відмову від «Юпітера» і зміни

– Ти вже згадувала, що багато твоїх друзів купили житло в «Інвестора», а ти сама?.. Чи після повернення в Луцьк було де жити?

– Це непроста і навіть трохи іронічна історія. Після переїзду до Луцька ми шукали квартиру в новобудові. Я однозначно не хотіла вторинний ринок, бо жила в дитинстві на 33-му і знаю, що таке старі будинки. Добре, коли людям вдається об’єднатися в ОСББ, навести порядок в дворі, зайнятися енергозбереженням… От нещодавно був випадок. Ми проводили День сусіда в житловому комплексі «Юпітер», на свято до молодої сім’ї приїхала мама, яка живе в старому будинку. Вона розповіла, що взимку за комунальні послуги у своїй двокімнатній квартирі платить вдвічі більше, ніж діти за чотири кімнати в «Юпітері»…

А паркомісця?.. Я приїжджаю до мами ввечері і не маю де припаркуватися – лишаю автомобіль за триста метрів на вулиці. Розуміючи усі ці речі, я відразу знала, що хочу житло в новобудові, де будинок буде утеплений, будуть нормальні парковки та благоустрій.

Це був 2015 рік, я ще не працювала в «Інвесторі». Найсмішніше, що серед варіантів, які вибирала, був «Юпітер»… Мені дуже сподобалося місце розташування, планування… але дата здачі будинку була – 2017 рік, і мені здавалося, що це так довго… Зараз я знаю, що це – типова помилка: всі хочуть швидше.

І от тільки через дату завершення будівництва ми вибрали іншу новобудову, яку обіцяли здати в 2016 році. В результаті будинок здали… тільки в цьому році. За цей час я вже почала працювати в «Інвесторі» і за іронією долі, я організовувала свято офіційного вручення ключів мешканцям «Юпітера». Вручали і думала: а серед цих ключів могли б бути мої!

– Вже обжилися в тій новій квартирі?

– Ні. Ми її продали!

– Неприємний осад лишився?..

– На момент, коли добудували наш будинок, я вже розуміла, що не хочу там жити. Я вже працювала в «Інвесторі» і знала більше про житло. Бачила, якими можуть бути квартири в «Супернові». Бачила, як ми здаємо житло – з штукатуркою, з електрикою… Нічого цього в мене у тій квартирі не було! Я задумалася: скільки ще грошей треба вкласти? і хто це буде робити?

З іншого боку, я просто закохалася в «Струмочок». Пам’ятаю, як в Криму ми жили в приватному будинку і як це зручно. Коли маєш свою територію, коли є куди запросити гостей… Тому ми трохи подумали, продали квартиру, і вклали гроші в таунхаус у «Струмочку».

Ніколи б раніше не подумала, що квартири можна так легко продавати-купувати… Тому що нас завжди стримує страх щось втратити, зробити невірний крок. Звичайно, це відповідальна і дорога покупка, але це не означає, що житло має бути – раз і на все життя. На мою думку, головне, щоб ця нерухомість була ліквідною, а все решта – не проблема.

– Мабуть, кримська історія «допомогла» не боятися переїздів?

– Думаю, що так. Як і загалом – не боятися змін. Це покоління наших батьків звикло: отримали квартиру один раз в житті і – все, до смерті! Те саме з роботою: пішли за направленням після університету і чи добре, чи погано – неважливо, треба триматися до пенсії. Мені цікаво пробувати нове. Люди бояться змін, бояться виходити з зони комфорту. Я теж боюсь, але не настільки, щоб зупинятись.

Текст: Людмила ЯВОРСЬКА

Фото: Ірина КАБАНОВА

загрузка...
Коментарі
13 листопада
Вчора
11.11.2019
10.11.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин
sdsd