У Сибір за книжку про Січ: як «совєти» репресували луцького студента

«Упівця» Олександра Бабінчука з села Голишів Луцького району студентом арештували, бо боровся за незалежність України. Під час заслання у таборі на Сибірі він познайомився зі своєї майбутньою дружиною Ганною, яка була зв'язковою УПА на Львівщині. Нині Ганна Федорівна Бабінчук (Лис) та їхній син Олександр бережуть спогади про повстанця. 

Як свідчать матеріали архівно-кримінальної №4952: «Бабінчук Олександр 1930 року народження, уродженець села Голишів, студент першого курсу Луцького педучилища. Арештований 06.04.1948 року. УМДБ у Волинській область. Звинувачений у приналежності до ОУН. ВТ військ МВС Волинської області 24.06.1948 року, засуджений за ст. 54-1а на 25 р. ВТТ, з п.п на 5 р. і к.м. Покарання відбував в Особлазі МДБ. Звільнений 10.05.1956 року».

Довідка Олександра Бабінчука

Щоб зрозуміти, що стоїть за цими лаконічними словами «..арестован…осужден..» я пропоную ознайомитись з спогадами, які передав його син Олександр Олександровия Бабінчук,  житель села Голишів Луцького району.

Читайте також: Дев’яноста весна зв’язкового «Чорновуса». БЛОГ

Арешт

У весняний день ніщо не віщувало лиха, хоча настрій був пригнічений. Пояснити таке можна було просто. Кожен день відбувались  арешти, депортації сімей, скажений розгул енкаведистів. Усе це відображалося не тільки на мені, а й на багатьох інших людях. Останній урок. А він став останнім в моєму житті в Луцькому педучилищі.

На перехресті по вулиці Сталіна (тепер Лесі Українки) мене зустрів Ничипорук і віддав дві книжки, загорнуті в газету. Це були книги, які він брав почитати («Борці за правду» і «Зруйноване гніздо» Кащенка), обидві старого видавництва. В них йшлося про долю і життя Запорізької Січі. Після заборони польським урядом користуватися бібліотеками, книжки розійшлися по руках,  частина з них потрапила і до нашої хати. Старший брат Андрій оберігав їх, а після його смерті книжками став користуватися і я. Молодь з задоволенням  читала їх і повертала назад.

Своєю юною головою я не міг збагнути, що через  ці книжки, в яких події відбувались за козацьких часів, через зрадників, енкаведист пред’явить мені звинувачення в антирадянщині. Хоча нічого дивного, хіба нас не вивозили на Сибір в 1945 році лише за те, що брат Василь воював з німцями і загинув в 1943 році «Він був в УПА, – твердили енкаведисти». «Але ж ви не знаєте, чи  він  воював би проти совєтів, якщо   був би живий», – твердила наша мати.

Олександр Бабінчук під час навчання в педучилищі

Ничипорук, слухач тієї ж педшколи, швидко  відійшов. Коли біля нас , мов із землі, виросли три дебелих мужчини, машинально накинули наручники на наші руки і повели нас на квартиру, де я мешкав по вулиці Дольній, 26. Я не згадав, що зі мною з педучилища йшов Адам Хом’як, також житель села Голишів. На квартирі зробили добрячий обшук, проте більше нічого не знайшли, окрім 10 доларів, які знаходились в одязі хазяйки квартири.

Читайте також: «Геть Сталіна, живими не здамось!», – як 72 роки тому на Волині загинули дві упівських друкарки. БЛОГ

На столі під скатертиною, де я робив уроки, лежав папірець, на якому були написані прізвища хлопців і дівчат, котрі ще не повернули мені книжок.  Через  цей папірець я пережив страшну годину, бо яка доля мене чекає, уже знав. Через цей злорадний список мене чекала ганьба. Напевне Бог змилувався наді мною і засліпив катам очі. В той час на квартиру прийшла моя мама. Вона відразу все зрозуміла: це був дуже тяжкий удар, тому що я в неї був останній. В той момент я не думав про себе, про своє майбутнє. Всю увагу звернув на маму. Якого пекучого болю я завдав їй. Коли мене вивели з квартири, потрошки заспокоївся.

Списку не знайшли, а мама залишиться з сестрою Олею, яка була заміжня і мала дітей. Вдома остався вітчим, добрячий дядько, який дуже мене любив, бо своїх дітей не мав. Він також боляче  сприйняв мій арешт, сказав: «Я його більше не побачу». І так сталося, що не пройшло і року,  як він помер.

В МГБ нас повели на допит. Адама Хом’яка відпустили, а мене закрили в одиночну камеру. Вже по дорозі я собі дещо спланував, тільки боявся за дім, бо бачив як вони вміють «шмонати». Мама  побігла додому. Дізнавшись про таке горе, вітчим усе моє майно, що я так бережно ховав, викинув у річку. Після звільнення дізнався про це і дивувався: як він міг знайти мої речі, адже я їх так надійно ховав.

Не довго я розкошував у одиночці, як почалися ходіння по муках. З такою люттю цілу ніч терзали мене два сіпаки: майор Сошенко і капітан Льяпін. Вони хотіли зненацька, як пацана, зламати мене, зламати мою волю як фізично,  так і морально. Біль було важче переносити, бо я  звик до їхніх хитрощів. А от як вони мене ночами обробляли фізично, то в мені почали виникати злість, а ненависті – хоч відбавляй. За своє юне життя я переніс стільки хвилювань і страждань, що усього цього вистачило  б на добрий десяток літ. І мої нерви звикли  до них. Добряче вони потрудилися – успіхів ніяких, крім того, що вирвали на моїй голові половину волосся та добряче потовкли ребра, одне зламали.

На ранок знов відправили в   одиночку, а вона – метр на метр, цемент, добре хоч не мокрий. Проте до вечора наглядач не давав здрімнути навіть сидячи, усе боліло – страх.  Увечері знов повели на допит. Був тільки один Сошенко. Ті матеріали, які вони мали – це дрібниця. Книжки старовинні. Одне,  що там боротьба проти москалів. Вдома нічого немає. Те, що я робив антирадянські вислови, то це ще потрібно було довести.

  Потрібно було шукати людей, щоб вони стали на очну ставку. А їм так хотілося мені та нашій групі, яку вони сколотили, нав’язати ОУН та антирадянську діяльність. В одиночку він не наважився  мене колотити. Хоча я був добре пом’ятий, але молодий, трошки вищий за нього. Він не знав, на що я здатний, а мою впертість і силу відчув ще вчора. Майже весь вечір він доказував, що хто сюди попав, той назад не верне, обзивав мене дураком, мудаком (до речі в той час я не знав, що воно собою означає). Плювався, розмахував руками, але близько не підходив. Через деякий час він втомився, сів і почав щось писати. Його зморив сон і він схилив голову на стіл. Наступних два дні мене не тривожили, вдень не давали дрімати, а вночі не чіпали.

Згодом викликали на допит і тут якийсь чолов’яга, можливо,  прокурор, зачитав мені обвинувачення. Після цієї процедури дав зауваження слідчим, чому я не пройшов санобробку. «Сьогодні підстрижуть і прожарять одяг», – відповів Сошенко. А я подумав собі, скоріше постригли б, щоб не було за що рвати. А чуприна була велика, «Гайдалка».

Вночі я думав, що вони мене доб’ють і дорвуть волосся, бо знову було двоє, вимагали  дати прізвища своїх товаришів, запитували, з ким спілкувався, мав зв'язок. А коли побачили, що я не можу піднятися – залишили у спокої. Серед ночі, коли повернувся в свій бокс, мене роздягнули догола в коридорі,  підстригли і голого впхали в п’яту камеру.

Там ще усі спали. Через тьмяне світло я побачив, як лежали люди. Мені здалось, що це коробка сірників. В цьому задушливому смороді на боку лежали живі люди. Я стояв зовсім голий, спершись спиною на дверей, бо ступити мені не було де. «Обертайся боком і бий клина», – промовив хтось із лежачих.

Помаленьку нахилившись, я так і зробив. Двоє людей мовчки розсунулись, а вірніше я їх розсунув своїм тілом, хоча  воно у мене дуже пекло і боліло. А ще гірше у мене заболіло серце, коли згадав, який же я нікчемний дурень. В листопаді, коли нас готували до висилки, на моєму ліжку заснув старший сержант, автомат поклав під столом. Спокійно перекинь автомат через плече і розділи долю своїх солдатів, а сержант нехай собі спить. Можливо, я так і зробив би своїм юнацьким розумом, коли б не мама. Взяв я чи ні – не пам’ятаю, а на ранок принесли мені мій одяг, просяклий димом. Рано дали нам по кусочку гливкого хліба і по кружці води. Пролунала команда на перевірку.

Я вперше цю процедуру побачив. Всі стають один біля одного в декілька рядів. Відкрилися двері,  в камеру зайшло двоє наглядачів: старший черговий і капітан – начальник тюрми, низенький, пузатий, він мені був схожий на старого огірка-недоростка, з величезним дерев’яним молотком в руці.  Спочатку молотком постукав по стіні, гратах на маленькому віконці, а потім почав рахувати нас. Не всіх, але декого стукаючи молотком по лобі. Пізніше розповідали, що він був на Поліссі в червоних кмерах. Перебраний в поліську одежу, потрапив в руки хлопців Тараса Бульби. Він так щиро плакав, клявся, що він житель Білорусі, селянин,  і ті його відпустили.

Вдень ми сиділи один біля одного, обливаючись потом, мляві,  як кошенята, від нестачі кисню.  Опівночі, переважно таких, як я, викликали на допит. Ця зануда слідчий, який мав прекрасну фамілію Сошенко (фамілію земляка Тараса Шевченка, приймав активну участь  при викупі поета з кріпацтва), який прекрасно володів українською мовою, був паскудою. Мене не те вразило, що він слідчий чекіст, захищав комуністичну ідеологію, мене вразило, що він як людина, як юрист добре знав, що причепитись до мене немає за що. Не було ніяких доказів. Він хотів мене засадити як недосвідченого новачка, хотів змусити  говорити (давати свідчення) будь-які, аби тільки  на його користь.

Яка ж  була його користь? Як виявилось пізніше, за кожне «стріпане» діло їм платили по пару десятків премії. А яка ж вигода була державі? Виявляється,  велика. Кожен юнак чи дівчина – це, в першу чергу, робоча сила. Сила «діла» за ломтик хліба і миску баланди. Вони зібрали людей з цілого світу, щоб використати рабський труд. Але вони не задумувались над тим, що одночасно наживають штучних ворогів, які ніколи їм цього не пробачать.

Дівчина Марія, яку привезли до мене на очну ставку, конкретного нічого на могла сказати. Що з того, що я заходив до неї на квартиру. Вона жила з двоюрідним братом Слабітським в одному будинку. Олександр Слабітський сидів за одною партою зі мною в педучилищі. Сашко виявився мудрим хлопцем, і Марія ніколи не була присутня при нашій мові.

Читайте також: «Рай можна здобути лише у боротьбі», – реабілітований упівець Петро Мартинюк

Йшов день за днем, а конкретних доказів слідчий не міг мені пред’явити. Він побачив, що ні тиск, ні шантаж на мене не діють і  сам я став набиратися досвіду, як із цього слідства, так і від в’язнів по камері. Втративши усю надію щось висмоктати від мене, мій слідчий почав складати таку баєчку, що  нібито я, будучи членом ОУН, мав намір дістати гроші, купити зброю і знищити секретаря комсомолу. Він  це конкретно описав, і ще деякі дрібниці про антирадянську пропаганду.

З виразу його обличчя, що він сам пишався своєю брехнею. Я не стримався і мало  не в увесь  голос розсміявся. Його це роздратувало, що якийсь хлопчисько сміється з його творіння. «Мудак ти, – промовив він. – Так чи інакше ми тебе засудимо. Так треба. Звідсіля ніхто не виходить. Путь один – в лагер. Не муч ні себе, ні мене, підпиши оцю вигадку і буде кінець. І твої дружки такий же чи подібний матеріал підписали». «Громадянин слідчий, – промовив я, – на чому ви будуєте свою мораль?» «Дурень ти! Поживеш, то побачиш, що ніякої моралі нема нігде і не буде», –  і на тому ми розійшлися.

В п’яту камеру мене не впустили, а закрили в бокс. Скільки я там просидів, міг визначити по здачі зміни наглядачів. За моїми підрахунками, минуло чотири доби. Нікуди мене не викликали, не випускали, навіть не відкривали дверей. Тільки деколи відкривався «глазок», і я бачив  пильне око наглядача.

Відкрилися двері, і переді мною на долівку поклали чотири пайки хліба і дві рибини. Після чотирьох діб я добре схотів їсти, так що без всяких роздумів сів за трапезу. Втамувавши голод,  почав роздумувати про свої справи, не підозрюючи того, що підсунули мені таку підлість.

За своє коротке життя я прочитав багато книг. Усього там начитався, і убивств, і тортури, і багато різного, але щоб голодну людину нагодувати черствим хлібом і солоною рибою, а пізніше не дати води – я такого не чув і не читав. За деякий час почалися мої муки. В роті усе пересохло, всередині все пече, почали тріскати уста, а на  моє прохання дати води наглядач тільки усміхався, і я зрозумів, що то пастка. Спочатку мене охопив жаль,образа за свою безпорадність, безпомічність. Хіба я міг своєю юнацькою головою  передбачити таку гидку підлість. Але скоро я вийшов з шокового стану, і мною опанувала страшенна лють.

Все ж таки, мало-помалу, я почав реально мислити. Вороги мої підступні, здібні на все. Я спокійно став на коліна, зложив руки і дав клятву перед Богом, перед загиблими своїми  братами (Я українець, націоналіст, клянусь до самої смерті боротися з більшовизмом). Невдовзі відкрився бокс і мене повели на слідство.

З єхидною усмішкою зустрів мене слідчий. Перед ним стояв графин води, дві склянки і моя брехлива справа. Він довго переглядав  якісь книги, перелистував папери, листав мою справу, а в проміжках попивав потрошки воду. На що надіялась погань? Можливо, що я з благанням попрошу у нього води? Цей бездарний катюга за такий довгий період міг би вивчити мій характер. Уся ця мука давала мені сили. Я старався не звертати на себе уваги і став камінний. Що він говорив,  я не слухав і не звертав уваги.

В такому стані минала година за годиною і під ранок, зморений фізично, не добившись своєї цілі, він прикликав наглядача і відправив мене в бокс. Відібрав йому Бог розум. Він забув попередити наглядача, що надалі  йому зі мною робити, бо пройшла зміна, а наглядач був новий. По дорозі в бокс я попросив наглядача, щоб пустив мене в туалет, який був поряд. В туалеті припав до крана і до того пив воду, що мені стало недобре і вода потекла носом. Я ще облився водою,  і на поклик наглядача вийшов і пішов в бокс. Довгий час я сидів і роздумував  про своє становище, в якому опинився. Я зрозумів, що доля зіграла зі мною злий жарт, але не таке вже і страшне моє становище, бо перші натиски, не дивлячись на недосвідченість, я витримав. Нічого конкретного вони не знали, не могли знати, бо з тими людьми, з якими вони «клеїли організацію» я нічого конкретного, крім пустих розмов,  не мав. А тих людей,  з якими я мав справу, ніхто не знав.

Після перших знущань я зрозумів, що зможу значно більше витерпіти і мені ніхто не розв’яже язик, аби тільки не попасти на провокацію. Я став обережний, в камері говорив мало, більше слухав, що говорять інші. Уже пройшло немало часу, а про домашні обставини і моє життя слідчий не питав. Розцінив так: або вони не цікавляться, як я жив вдома, або сексоти нічого не знають.

Олександр Бабінчук у засланні

Увечері мене знову повели на допит. Я побачив вчорашній сценарій. Сошенко сидів за письмовим столом, зиркаючи з-під лоба, перелистував папери. На столі, як і вчора, стояв графин з водою і дві склянки. Я сидів навпроти нього, поклавши руки на коліна (так було прийнято сидіти на допитах). Усе йшло спокійно. Я сидів нерухомо, а він чогось очікував, так мені здавалося доти, поки він знову почав наливати в склянку воду. Отут я не втримався і усміхнувся. Коли він пильно придивився до мене, то зрозумів все. Все ж таки він був слідчим і мав досвід. Зразу він став якийсь розгублений, здивований, що його, старого вовка,  міг обійти якийсь хлопчисько, а пізніше все переродилось  в лють, і я побачив його безпорадність. З його уст посипалась така брудна лайка, що я ніколи такої не чув, хіба що пізніше в таборах. Він зрозумів, що його підлий задум провалився і цей метод кари  ні до мене, ні до тих, хто буде сидіти зі мною в камері застосувати більше буде неможливо. Потрохи лють пройшла. Сошенко викликав наглядача і наказав мене забрати.

Повів мене наглядач не в одиночку, а в п’яту камеру, де сидів раніше. Люди побачили мене таким змарнілим, зжовклим і зрозуміли, що це був страшний період. Я без секрету розказав їм усе, чому мене тримали в боксі, як нагодували солоною рибою і яка то нестерпна мука. Усі якось притихли. Але коли розповів, як напився води і якою була гримаса слідчого, коли він усе дізнався, люди загомоніли і повеселішали. Я зрозумів, що при перших словах моєї розповіді люди думали, що слідчому вдалось зламати таким методом недосвідченого юнака. Але пізніше переконалися, що слідчий програв.

Минав день за днем тяжкої неволі. Найбільше докучала страшенна тіснота, спека  і нестача повітря, бо в камері було лише одне маленьке  вікно. 

Пізно ввечері мене завели не в кабінет слідчого, який знаходився наверху, де була тюрма. Вона розміщена всередині двору, який був обнесений високим муром. А центральна частина МГБ розташована вздовж вулиці, навпроти теперішнього ЦУМу. В цей будинок, в один з кабінетів контррозвідки, завели мене. За письмовим столом сиділи двоє середнього віку мужчин у військовій формі. Слідчого не було.

Деякий час вони уважно розглядали мене. Худий змучений хлопчик, напевне,  не справив ніякого враження на них, тому той, що назвав себе прокурором, а другого старшим слідчим Грушенком сказав:  «Ми прочитали твоє діло і прийшли до висновку (російською мовою говорив прокурор,  прізвища  не пам’ятаю), що тобі, парень,  дуже повезло зі слідчим. Йому б романи писати, а не діло вести, і з сьогоднішнього дня слідство буде вести Грушенко», – і відправили мене в камеру. Зрозумів, що то починається нова епоха, так як їм мене обов’язково треба засудити, а я не підписую цієї казочки, яку написав Сошенко, і, до речі, яку вже підписали всі хлопці, з яких вони створили придуману організацію.

На другий день мене повели в кабінет, де раніше приймав Сошенко, але на його місці сидів Грушенко. Так як він новий кат, а я нова жертва, ми почали поверхнево вивчати один другого. Хоча я молодий і зелений, але за цих кілька місяців дечому навчився як від слідчих, так і від друзів по камері. Грушенко довго перелистував папери, раз у раз зиркаючи на мене з-під лоба.

«Напевне не знає з чого починати»,  – подумав я. Але, як я пізніше переконався, це був досвідчений слідчий. Через деякий час він запитав: «У вас забрали книжки при обшуку?». «Так»,  – відповів я. «Ви їх читали?». «Так», – відповів я. «Ви давали їх читати?». «Так», – відповів я. «Конкретно кому?». «Один тільки раз до мене зайшов слухач з педучилища Нечипорук. Розмова у нас не клеїлася, бо я мав багато уроків. Потім заробив погану оцінку. На столі лежало дві книжки: «Борці за правду» і «Зруйноване гніздо». Перелиставши ці книжки, він попросив дати почитати їх. Я дав згоду.

«Коли Нечипорук повернув вам ці книжки?». «По вулиці Сталіна Нечипорук зустрів нас і передав загорнуті в газету книги, а сам раптово зник. Тільки ми рушили, як були затримані». «Ви читали і розповсюджували заборонену літературу. Що ви на це скажете?». «Ці книжки висвітлюють події Козацької доби ХVІІІ століття. Що тут спільного з антирадянщиною?», – відповів я. «Не прикидайтесь дурником, – сказав слідчий. – Хоча ці книжки написані як історична повість, але в них закладений націоналістичний зміст, розпалювання національної ворожнечі між росіянами і українцями». «Але ж тоді була імперія, тюрма народів», – відповів я. «Ти наївний пацан, – сказав слідчий. – Як тільки будеш жити, то зрозумієш все». На тому і розійшлися.

На другий день він усе розпитував мене про дім, як ми жили. Я йому розповів, що ми лишились сиротами, вітчим – росіянин, сестра вийшла заміж. Старшого брата убили німці. «А у тебе був ще один брат, як його звали і де він є?». «Його нема в живих. Мати розповідала, що одного вечора він не з’явився з роботи додому і ніхто не знає, де подівся». «Гаразд, – сказав він,  – Сошенко застосовував до тебе фізичну силу, тобто бив тебе?». «Ні, – відповів я». Він усміхнувся і сказав: «Видно, що ти не дурний хлопець. Але раз ти не хочеш підписуватись,  в чому тебе звинувачував Сошенко, то прийдеться їхати в твоє село. Там ми обов’язково що-небудь знайдемо і судить обов’язково будемо. Зрозумів?».

В мене похолонуло в душі. Не дивлячись на те, що мене учили строгої конспірації мої командири, я підозрював, що законспіровані сексоти в нашому селі є. Так весь час твердив мені і Марко, і Явір. Упіймати їх до цього часу не вдалось. Хоча надійно я ховав зброю, знав, як уміють шукати чекісти – в них великий досвід. Я був би менше переживав, якби мені не приснилося, що вітчим все моє знаряддя в день арешту викинув у річку. «Що буде далі?», – лежачи в камері, думав я собі.

На другий день я чекав виклику, тому що легше було розмовляти з новим слідчим, ніж сидіти в тісній і смердючій камері. Після перевірки мене викликали на допит.

Слідчий, як звичайно, сидячи, спокійно перегортав папери. Раптом він підняв голову і весело сказав: «Тобі підготував сюрприз».

Мені знову похолонуло всередині. Невже щось знайшли удома? Я знав з розповідей, що вони підбирали гільзи, з дерева виколупували і по цьому визначали, з якої зброї був зроблений вистріл. Слідчий підняв телефонну трубку і сказав: «Приведіть». З яким здивуванням я побачив, що в кімнату привели мого приятеля Вітьку. Він пригнічений стояв, опустивши очі.

Я зрозумів усе. Зламався. На мене напала така лють, що не сказавши ні слова, я рвонув з місця. Але тут же капітан Ляпін притримав мене, узявши за плече і посадив на місце. «Це отаман?», – звернувся він до нього. «Я, – тремтячими губами промовив він, – признався, усе». Я майже не слухав, що він бурмоче. Колись гордий, навіть пихатий, стояв зараз жалюгідний, розгублений. У мене злість пройшла. Мені стало його жаль. «Я підписав протокол допиту», – промовив він, не піднімаючи очей. «Заберіть його», – промовив Сошенко. Коли зачинились двері за моїм колишнім товаришем, я зрозумів, що нічого страшного не сталось. За те, що знав про мене Вітька можна було попасти на шибеницю.

Через деякий час слідчий промовив: «А ти сердитий, пацан, але в житті ти ще не те побачиш. Іди в камеру і добре подумай. Я тобі раджу підписати оці папірці, бо не хочу нічого міняти, що тут придумав Сошенко. Тяжкі часи пройшли і в таборах ви виживете».

Слідчий покликав наглядача, і той покликав мене у камеру. Пройшов день, ніч, на допит мене не викликали. За цей період я обміркував своє становище. Був переконаний, що волі мені не бачити. Та й цим не дуже турбувався. «Не ти перший, не ти останній», – твердив собі. Брати Василь і Андрій лежали у могилі, тільки матір шкода. На другий день, під вечір, відчинили двері камери і, на мій подив, уштовхнули Петра Кравчука, мого односельчанина, мого вчителя з початкової школи. Кравчук статний, гарний на вроду, освічений, його поважали у селі. З Петром ми довго розмовляли. Він розповів усі новини, а вони були невтішні. Все більшого розмаху набував більшовицький терор. Коли він працював  вчителем в селі Сирники, за ним весь час слідкували, хоча ніяких доказів не було. Але в підпілля лишилися брат і сестра, а два брати загинули. Один в Голишеві, Яків в 1945 році, а Іван в 1947. Також без всяких підстав його заарештували.

Десь на третій день мене викликали на допит. Коли я вдихав свіже повітря, мені стала паморочитись  голова. Шкіра зробилась, як тертка. То була не камера, а відро чи каструля, напхана в’юнами і посипана сіллю. У мене був вибір: або підписати протокол – баєчку, або ще паритись пару місяців, доки емгебісти шукатимуть новий матеріал на мене. Сидячи тут, зрозумів одну істину, що винних в моєму селі є чимало, бо коли затримають випадково, то довго не тримають.

Таке сталось з Адамом Хом’яком, якого затримали разом зі мною,  допитали і випустили. Хто сидів довший час, того або судили, або вербованого з  підпискою випускали. Таких в селі було декілька, такі були і в інших селах. Під чітким наказом я зберігав конспірацію, але по молодості міг десь зробить помилки. Було декілька дівчат, які сиділи і яких звільнили. Деякі з них призналися, що дали підписку. Я це знав, і ми за ними пильно стежили. Коли був у короткочасних вишколах, мене дечому научили, в основному конспірації і розвідці. Весь час було відчуття, що не треба давати приводу, щоб чека шукало матеріал на мене в нашому й інших селах.

Моєму побоюванню були причини. Мене завели в друге приміщення на третій поверх. Розказували, що там кабінет контррозвідки. (Тепер я часто дивлюсь на ті вікна навпроти ЦУМу.) Як завжди, Грушенко рився в паперах, а збоку сидів чолов’яга в цивільній одежі, сивоволосий, міцного складу. «Ну, що скажеш», – промовив Грушенко. Я спокійно сів, помовчав і раптом випалив: «Давай свої шпаргалки, я підпишу». Слідчий аж залипав очима, мабуть, такого не чекав. Сивоволосий усміхнувся, і його усмішка навела на мене жах. Напевно, щось накопали, подумав я. Заспокоївся, коли слідчий попхнув мені папку зі листками допиту. «Читай і підписуй». Я взяв ручку і намірився підписувати. «Ти чому не читаєш?», – запитав він. «Яка різниця, однією брехнею менше, однією більше. Показуйте, де підписувати», – промовив я. За ці місяці добре знав нещасні листки, тому зайвого там написано не було. І так я сам себе розіп’яв на своєму хресті.

Суд

Перед судом визвав мене прокурор, щоб запитати, чи згідний я зі своїми свідченнями.

Зразу хотів щось сказати, а потім подумав – ребро зажило, недорване волосся зістригли. Будьте ви прокляті! Кому розказувати, як ви всі однакові?

На другий день мене завели в якийсь зал. З лівого боку  сиділо декілька учнів з педучилища, мабуть,  для показухи. З правого –  сиділи жертви, яких привели на суд. Посадили і мене там. На підвищенні на зразок сцени  збоку сиділа секретарка, а в центрі за столом три дядьки у військовій формі. «Ага, це трійка», – подумав я. Почали з Вітьки  Скірука:  зачитали діло, що він  як організатор ОУН займався пропагандою проти радянської влади, хотів організувати терор, а перед тим хотів дістати зброю і ще там усякі дурниці…

Я там не дуже усе слухав, усе пильно дивився на тих хлопців і дівчат, що сиділи як глядачі і дуже мені хотілося вгадати, що вони думають. Пізніше читали щось Федору Зайчику, усе те саме. Пізніше мені. На тому судилищі я був спокійний, розслаблений, бо знав, що усі митарства слідства закінчились, а що далі буде – то побачу.

«Ты что, не слушаешь, – сказав суддя російською мовою. – Ты признаешь себя виновным?». «Я просто не хочу вертатись в ту душогубку,  і ви можете мене судити, як хочете і за що хочете», – після цих слів я нічого більше не говорив. Від останнього слова відмовився. Судили нас разом шість чоловік: мене, Вітьку Скірука, Федора Зайчука, Лукащука, Андрійчука і Романця Петра.

Про автора: Микола Вавренчук – відомий на Волині краєзнавець. Він є автором книги «Вірні присязі. Учасники національно-визвольної боротьби Рожищенський район», яка вийшла в 2017 році. Наразі він працює над новим виданням «Вірні присязі. Учасники національно-визвольної боротьби Луцьк і Луцький район»,  яка висвітлить довідкові матеріали  про учасників повстанського руху та репресованих членів їх сімей із сіл Боратинської та Княгининівської ОТГ, з Луцька. Під час роботи над книгою автору вдалося ідентифікувати в Луцьку і Луцькому районі близько семи тисяч імен і прізвищ героїв, віднайшли майже тисячу п’ятсот світлин учасників боротьби за Незалежність України.

Микола ВАВРЕНЧУК