Пам'ятаючи своє коріння: як вірмени Запоріжжя та Луцька будують життя в Україні

02 Грудня 2021, 18:00
Пам'ятаючи своє коріння: як вірмени Запоріжжя та Луцька будують життя в Україні 3758
Пам'ятаючи своє коріння: як вірмени Запоріжжя та Луцька будують життя в Україні

Понад вісім мільйонів вірменів проживають за межами Вірменії. Лише за останнім переписом (який був 20 років тому), близько ста тисяч із них оселилися в Україні. Дехто поколіннями живе у громадах в багатьох українських містах. Дехто – протягом останніх років намагається отримати громадянство та знайти тут дім. Дехто – переїжджає з міста до міста, формує та розвиває духовні осередки.

Вірменська громада зіграла важливу роль в історії Луцька. Вона вплинула не лише на сучасний вигляд міста, а й на його культурний розвиток. Вірмени Запоріжжя і зараз є активними учасниками громадського життя міста.

Журналістки «Неначасі» та мережі «Район.ін.юа» дізналися у вірменських родин з Луцька та Запоріжжя, як вони інтегруються в суспільство і будують своє життя в Україні.

Коли чужа країна стає домом

Таверна «Старий лис» у Старому місті в Луцьку виділяється поєднанням української та вірменської кухні. Поки ми розмовляємо з власниками, з залу поперемінно долинають українська музика й вірменські народні мотиви. Олександр Лис та Ліліт Варданян змогли об'єднати дві культури у своїй сім'ї.

Ліліт приїхала з Вірменії чотири роки тому. З Олександром вона познайомилася у закладі, де працювала офіціанткою. Ліліт змогла отримати українське громадянство (як пізніше виявиться, ненадовго) і невдовзі вони одружилися. Зараз подружжя разом керує таверною і бореться з паспортною бюрократією.

Чотири року тому Ліліт довелося протягом кількох днів зібрати речі, забрати дочку Аріну і вилетіти з Вірменії. Через складне розлучення і вірменські традиційні погляди на шлюб, була небезпека, що Аріну забере її батько, а матері заборонять бачитися з нею.

Ліліт народилася в Донецьку та має українське свідоцтво про народження. Батьки жінки живуть у Польщі, тож переїзд до Луцька здався оптимальним рішенням і близько, і з документами легше. Ліліт відмовилася від громадянства Вірменії, досить швидко отримала громадянство України і за два роки вже влаштувала життя тут... Якби не помилка вірменського консульства.

Виявилося, що відмову від громадянства підписали іншій Ліліт з таким же прізвищем.

«Ми досі не знаємо, що там точно сталося, але дізналися, що ноги ростуть від її колишнього чоловіка з Вірменії. Її позбавили громадянства України, але й вірменського паспорта у неї вже теж не було – здала, коли писала відмову. Так вийшло, що Ліліт опинилася без паспорта взагалі», – розповідає Олександр.

Потім почалося бюрократичне пекло. Спочатку Ліліт депортували у Вірменію на три місяці. Коли вона прибула туди, щоб якось виправити бюрократичну помилку, їй повідомили про збільшення терміну депортації аж до трьох років – через те, що до відповідних служб не дійшла квитанція про сплату штрафу. Олександр на той час уже лишив Аріну із бабусею, яка приїхала з Польщі, і прилетів за Ліліт.  У Вірменії вони разом з допомогою юристів намагалися врятувати жінку від такої довгої розлуки з дитиною.

Дочка тим часом пішла у перший клас. Вона ще дуже погано знала українську, їй було складно без батьків. Перші місяці у школі їй допомагали бабуся і вчителька.

«Вона досі це пам'ятає і завжди просить, щоб ми більше її так не залишали. Боїться, що її можуть покинути», – пояснює Олександр.

Подружжя все ж змогло знайти спосіб уникнути депортації і повернутися в Україну. Тут Ліліт отримала тимчасовий паспорт на дворічне перебування в Україні, заплатила судовий збір, якісь дрібні штрафи та аліменти чоловіку. Після цього їй нарешті підписали відмову від вірменського громадянства.

Зрештою, для отримання громадянства України лишилося тільки оформити прописку і написати заяву на отримання id-картки. Проте виявилося, що Ліліт забули видалити з бази, коли вилучали тимчасові документи.

«Ми прийшли і виявилося, що старий паспорт знову не вилучили з бази, тому отримати новий Ліліт не може. Зараз це все вирішується на рівні Києва з технічною службою. Загалом історія триває четвертий рік. Наступні кола пекла на нас чекають, коли я буду намагатися вдочерити дитину», – каже Олександр.

Отець Юсік Нуріджанян із родиною вперше приїхав до України 14 років тому. За ці роки встиг послужити в Одесі, Харкові та Донецьку. Зараз він – настоятель Вірменської Апостольської Церкви Запорізької області, Церкви Сурб Аствацацін (Святої Богоматері). Будівля храму розташована в центрі міста на схилі з видом на Дніпро та Хортицю. Ми розмовляємо в кабінеті отця Юсіка в приміщенні біля церкви. Поруч його старший 17-річний син чекає, щоб батько відвіз до репетитора з математики. Чоловік також має 14-річного сина та 6-річну дочку.

Коли вони вперше приїхали в Україну, на служіння в Донецьк, старшому сину було три роки. Його одразу віддали в дитячий садочок і, за словами отця, на адаптацію в дитини пішло кілька тижнів. Згодом він навіть удома почав розмовляти російською. Під час першого приїзду їм усім довелося певний час звикати до іншої мови та іншого світу. З часом вони пристосувалися до спілкування російською і до традицій, яких не було у Вірменії.

Родина священника жила в Донецьку якраз тоді, коли його почали захоплювати російські війська. Отець Юсік розповідає, що повідомлення про першого загиблого члена їхньої громади застало його вдома. Він телефоном намагався якось допомогти в цій ситуації, і розмову почув його старший син, якому на той час було 7 років. Хлопчик розплакався.

Тоді чоловік вирішив більше не говорити про поранених чи загиблих при дітях, а за деяких час вивіз сім'ю назад до Вірменії.

Наступного разу вони повернулися вже в Запоріжжя, і зараз родина Нуріджанян живе в цьому місті як вдома.

«Я не відчував ніякого негативу. Як священник, як людина. Я приїхав із сім'єю, то навпаки люди піклувалися, було взаєморозуміння», – зазначає отець Юсік, згадуючи ставлення людей одразу після переїзду.

Ліліт Варданян перші тижні в Україні згадує як страшний сон. Незвична сувора зимова погода, занедбана орендована квартира з одним диваном і майже непереборний мовний бар'єр. Ліліт ніколи до цього не чула української, а в Луцьку навіть у магазині їй не відповідали російською.

«Зараз я розумію, що вони й не повинні були відповідати, але тоді було образливо. Я ні слова не розуміла, не знала як вагами користуватися і ніхто не допомагав. Не могла розібратися в гривнях, тому давала великі купюри, щоб мені давали решту. Весь день з дитиною сиділи вдома, лише в магазин виходили так, щоб точно знайти дорогу назад», – розповідає Ліліт.

Проте, завдяки труднощам перекладу Ліліт познайомилася з Олександром. Він прийшов у кафе, де вона працювала, і намагався замовити «щось рідке». Жінка вперше чула це слово, тому просто порадила йому переглянути меню. Після того Олександр почав приходити у заклад і просити, щоб його столик обслуговувала Ліліт. Так і зійшлися.

Уже разом вони робили все можливе, щоб дочка якомога легше адаптувалася до нового життя. Аріні теж було складно через мову й відсутність друзів. Було страшно на три місяці лишитися з бабусею в незнайомому місті, поки батьків не випускали з Вірменії через проблеми з документами. Але Олександр та Ліліт постаралися вберегти її від усіх перипетій з розлученням та громадянством і забезпечити щасливе дитинство.

Сила – в єдності

У Запоріжжі живе велика та згуртована вірменська громада. Офіційно вона утворилася у 1992 році. Місто надало вірменам ділянку під будівництво церкви, яка відкрила двері вже в 2006-му. Сьогодні подвір'я церкви стало місцем зборів, при ній працює недільна школа, різні молодіжні організації, танцювальний ансамбль та духовний жіночий комітет.

Отець Юсік часто представляє вірмен на офіційних заходах, а місцева влада підтримує ініціативи громади. Наприклад, нещодавно у Запоріжжі великим концертом відсвяткували день незалежності Вірменії.

«У Запоріжжі й області, як я й сказав, вірмени присутні на всіх заходах. Якщо молитва, я присутній як священник, якщо державне свято, то теж я або хтось із громади. Не думаю, що вірменській громаді в Запоріжжі чогось не вистачає», – запевняє священник.

Старший син також постійно допомагає батьку та долучається до організації різних заходів у громаді. Фактично він виконує обов'язки диякона у церкві та помічника голови. Хоча, за словами отця Юсіка, у майбутньому хлопець не планує ставати священником.

У Луцьку ситуація протилежна. Попри те, що вірмени буквально будували місто, через війни та репресії зараз громада не надто чисельна. Тут наразі діють релігійна громада «Сурб Саргіс», Волинська обласна вірменська громада «Ані» та Центр вірменської культури «Лори Берд». Як і в Запоріжжі, їм виділили ділянку, але будівництво церкви ще триває.

Олександр та Ліліт кажуть, що підтримують стосунки з цими організаціями, за можливості жертвують на будівництво та намагаються купувати у вірмен продукти, необхідні для приготування традиційних страв.

Подружжя дуже переймається тим, що Аріна починає забувати вірменську мову і знаходиться за межами культурного середовища. На жаль, діяльності громадських організацій та практикування традицій вдома недостатньо, щоб зберегти міцний зв'язок із землею предків.

«А хотілося, щоб не лише мова, а й щоб знання якісь були в неї про Вірменію, а для цього потрібен постійний контакт не лише з громадою, а й періодичне перебування там. А перебувати ми там не можемо, тому що в нас нема документів», – пояснює Олександр.

Ліліт додає: «Ми хотіли тут школу відкрити, щоб вірменські діти ходили, але якось ця ідея не підтрималася. Тому що, в основному, всі діти вірменські, які тут живуть, вже все позабували».

Удома ж українські та вірменські звичаї так переплелися, що ніхто вже їх не розділяє. Ліліт жартує, що вона стала українкою, а Олександр – вірменином.

Про дітей і майбутнє

Маленьку Аріну після переїзду до Луцька віддали в приватний дитячий садок. Дівчинка ні слова не розуміла українською, тож спочатку їй та вихователям доводилося спілкуватися жестами. Поступово, слово за словом, Аріна вивчала назви дій та предметів. Вихователі показували їй, що таке «сісти», «стільчик», «іграшка» і з часом дитина змогла відносно комфортно почувати себе в новому середовищі.

Зараз Аріна ходить до школи, додатково займається в художній школі та займається карате. Ліліт зі сміхом розповідає, що в дочку ледь не щотижня закохується хтось із хлопців із її класу.. Проте, Олександр додає, що спочатку увага до Аріни не була такою романтичною.

«Наша дочка теж стикалася з упередженим ставленням. Це пов'язано з зовнішніми генетичними відмінностями жінок кавказької національності. У першому класі, коли ми були у Вірменії, то нашу дитину оберігала вчителька. Вона чітко дала зрозуміти всьому класу, як потрібно ставитися до Аріни, пояснила, що всі різні, і на відмінності не потрібно звертати увагу», – пояснює чоловік.

За словами Ліліт, дівчинка у першому класі дуже соромилася темного волосся на тілі і не хотіла вдягати більш відкритий одяг, але вчителька якось знайшла підхід до дітей, тому зараз Аріна вже не соромиться.

Діти отця Юсіка навчаються в гімназії в Запоріжжі. За словами священника, там раніше працювала вірменська недільна школа, тож жодних проблем не виникло, і дітей прийняли дуже добре. З садочком так само не було жодних труднощів. Сини отця Юсіка також займаються в спортивних секціях: старший грає у баскетбол, а молодший – у футбол.

Діти в цій сім'ї ростуть з усвідомленням того, що їхній батько священник і, за словами отця Юсіка, цей факт сам по собі обмежує їх у діях. Наприклад, його 17-річний син завжди сам вчасно повертається додому й ніколи не затримується допізна. У вихованні дочки отець Юсік також не бачить чогось нетипового:

«У всіх традиційних сім'ях дочок виховують так, щоб вони були гарними дружинами, не тільки у Вірменії. Нашій дочці лише 5, то ще рано про це говорити. Але ми виховуємо дітей так, щоб вони достойно продовжили те, як жили їхні батьки», – каже священник.

Через переїзди старшому сину довелося змінити три школи. Проте, особливих проблем через це не виникло: хлопець вчиться добре і щоразу швидко вливався в колектив. Наразі він планує після закінчення школи йти на службу в армію, а згодом вступити на економічний факультет.

«Продовжувати мій шлях священника він поки не хоче, просто допомагає. Бажано, щоб хтось продовжив, але я нікого не буду змушувати. Захочуть – слава Богу, а як ні, то хай виберуть собі спеціальність до душі. Якщо людина любить свою роботу, то вона буде щасливою», – додає отець.

Як і всі батьки, священник хоче, щоб у його дітей все було добре. При цьому він вірить, що для цього щодня потрібно щось робити – іноді навіть просто підвезти сина до репетитора:

«Якщо я сьогодні йому не допоможу, то щось може піти не так. Тому щодня треба робити все, щоб у дитини був фундамент і можна було сказати, що в дитини все буде добре», – підсумовує чоловік.

Олександр та Ліліт дуже обережно говорять про майбутнє Аріни. Вони переконані: щоб не було розчарування, краще дати дочці свободу волі, а самим лише допомогти обрати коло спілкування. За словами Олександра, саме від оточення залежатиме її майбутнє:

«Я впевнений, що в неї все буде добре. Ми даємо їй усе, щоб у неї була якась підготовка до цього світу. Ми зараз її готуємо до того, що цей світ дуже жорстокий, ми її не оберігаємо аж так сильно, а вчимо сприймати це все».

У великих згуртованих громадах чи окремими сім'ями, вірмени стараються не забувати своє коріння: мову, віру та традиції. І попри культурні відмінності, місцями упереджене ставлення українців та навіть інший клімат, будують свій дім тут.

Вірмени, які стикаються з труднощами, завжди можуть звернутися по допомогу до громади. У 23 областях діє Союз вірмен України, який займається збереженням національної ідентичності та об'єднує всіх представників спільноти.

 

***

Матеріал створений в рамках проекту «Пункт 7» (Офіційна назва «Сприяння соціальній згуртованості в Україні»), що реалізується у партнерстві ГО «Центру громадянських свобод» та БФ «Восток СОС» за підтримки Американської асоціації юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI)

Читайте також: «Наша дитина буде рости тут». Історії ромських родин із Луцька та Запоріжжя

Коментар
20/01/2022 Четвер
20.01.2022
19.01.2022
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром