Самогубства, бійки та погрози: дівчата з «Самооборони» розповіли про своє «нічне життя»

Представники громадського формування «Самооборони Волині» почали патрулювати на вулицях Луцька ще у 2014-му році. Разом із поліцейськими та Національною гвардією вони забезпечують порядок в місті, як вдень, так і вночі.

Часто «самооборонівцям» доводиться мати справу з п’яними та агресивними людьми, злочинцями та дебоширами. Тому більшість членів громадського формування — чоловіки.

Однак, є серед них і декілька дівчат. Вони на рівні з іншими слідкують за тим, аби Луцьк був спокійним та безпечним містом.

Світлана Прохватило патрулює  в Групі швидкого реагування «Самооборони Волині» вже протягом трьох років. 

Жінка розповідає, що таке заняття вимагає стресостійкості та психологічної витривалості. Однак, вона до таких викликів життя готова: пройшла підготовку разом з іншими «самооборонівцями» та  підписала контракт з Луцьким ОМВК на службу у військовому резерві, як і більшість прбратимів з «Самооборони». Також купила травматичну зброю. Світлана розповідає, що дуже хоче, аби на вулицях Луцька було безпечно як вдень, так і вночі. Заради цього вона жертвує силами, нервами та сном. Адже нічне життя Луцька значно відрізняється від того, що тут відбувається вдень. 

Проте, жінка не скаржиться. Каже, що з кожним роком місто стає все безпечнішим. Це заслуга, як правоохоронних органів і «Самооборони», так самих лучан.

Світлана Прохватило у складі ГШР

«Самооборона Волині» патрулювала місто ще до того, як з’явилась патрульна поліція. Десь з 2014-го року. Я вже тоді хотіла долучитись до команди, але тоді  займалась волонтерством у Жіночій сотні «Самооборони», тому не вийшло. Було нелегко вдень волонтерити, а вночі ще їздити з групою швидкого реагування (ГШР). Після того, як стала менше займатись волонтерством, зрозуміла, що хочу продовжувати робити щось корисне для суспільства. Повернутись в той стан «додому на диван» вже було неможливо. Тоді я пішла в ГШР і вже патрулюю з ними протягом трьох років. 

Підготовку ми проходили разом з іншими екіпажами. Хлопці відпрацьовували рукопашний бій, ми медицину. Спеціально для патрулювання отримала дозвіл та придбала травматичну зброю. Також їздила разом з іншими на навчання на полігон.

Я долучилась до патрулювання, аби трохи навести порядок у Луцьку. На той момент поліція не дуже справлялась. Хлопці та дівчата з нової поліції не мали ще такого досвіду в цій роботі. А «Самооборона» в той час вже трохи «відпрацювала» викликів. 

Для такої справи треба бути дуже стресостійким та моральностійким. Треба знати, як спілкуватись з порушниками. Бо спочатку я не знала, що казати. А вже в процесі навчились: десь треба змовчати, як бачиш, що людина п’яна, не провокувати його на агресію.  Комусь треба допомогти, а з кимось провести психологічну бесіду чи виховну роботу. Часом доводиться заспокоювати людей, а часом навпаки — розтормошувати. Всяке буває.

В ГШР, згідно з Законом України та згідно з статутом, ми маємо право на охорону громадського порядку.

1

Світлана Прохватило під час навчань

2

Що стосується обов’язків, то ми отримуємо виклик на наш штабний номер телефону або нас перенаправляє поліція. Часто вони отримують виклик та передають його нам. Тоді ми виїжджаємо. Маємо право провести з людиною бесіду, маємо право затримати порушника та доставити до відділу поліції. Набагато більше прав ми маємо, коли патрулюємо разом із представником патрульної поліції. Ми йому допомагаємо.

Колись ми їздили з патрульним, котрий був у нас в екіпажі. Зараз знову їздимо самі. Але якщо бачимо серйозне порушення, то просто викликаємо екіпаж патрульної поліції.

Є й плюси в тому, що в ГШР є жінки. Для прикладу, якщо на виклик приїжджають одні чоловіки, а порушнки — також чоловіки, то між ними виникає якась агресія. А коли вони чують спокійний жіночий голос, то зовсім по-іншому реагують. Можна людину заговорити, і тоді вони починають посміхатись та добрішають.

Але є й мінуси. Часто тобі хамлять не зважаючи на те, що ти жінка. Але руку на мене ніхто ніколи не піднімав. Ми патрулюємо парами, і якщо приїжджаємо на виклики, то завжди ходимо по двоє.

Часто виїжджали на бійки, або на ситуації, коли бійка назрівала. Доводилось опинятись між двома «таборами». Але, Слава Богу, мені ніколи не діставалось. Хоча, мені доводилось затримувати порушників. Допомагаю хлопцям когось розборонити, когось відтягнути. Комусь треба надати медичну допомогу. Але в бійки я не влажу.

Був випадок, коли чоловік застрелився із травматичної зброї. Він просто сидів на лавці і грався зброєю. Приставив собі до виска пістолета, два рази вийшла «осічка», а на третів застрелився. 

Також було, що ми приїхали на виклик, а в квартирі знаходилась підозріла особа, яка була в розшуку. Довелось вибивати в квартирі двері, щоб добратись до тієї людини. Коли вибили двері, то побачили всередині людину з сокирою, яка була готова кидатись на нас. Ми були з екіпажем патрульної поліції та слідчими. Для того, аби заспокоїти людину, прийшлось застосувати газовий балончик. Після цього він покинув сокиру і почав різати собі вени. То ще довелось надавати йому першу медичну допомогу. 

Було, що людина, перебуваючи у стані наркотичного сп’яніння, вилізла на будинок, і ми не могли десь дві години його звідти зняти. А тоді було дуже холодно. Прийшлось покликати його рідних, бо він дуже хотів, щоб мама його приїхала. Мама  з Ківерець мусила приїжджати. Вона з ним поговорила, але знімати його довелось силою. Він настільки замерз, що вже був не надто рухомим.

Дуже багато порушень стається саме через алкоголь.  Ось вдень, коли люди тверезі, то і бійок немає. А ввечері випивають і починають битись. Найчастіше бійки трапляються біля бару «Стара підкова». Там бійка на бійці. І ножові поранення бувають. Раніше кожен район був по-своєму небезпечним, а останніх півтора роки, то вже спокійніше. 

Ось візьмемо літній період 2015-2016-их років. Кожного вечора майже у всіх районах міста ми виїжджали на виклики, де вживали алкоголь на дитячих майданчиках. І бились там само. А вже минулого року і цьогоріч ми не маємо такої великої кількості подібних викликів. Іноді ще бувають порушення режиму тиші, де компанії голосно розмовляють, або часом п’ють пиво. Також зараз менше водіїв їздять п’яними за кермом. На це дуже повпливали штрафи, які значно збільшили.

Але такого, щоб з одного виклику треба мчали на інший, то вже немає. Бо було таке, що нам доводилось чергувати з 8 вечора до 8 ранку. А зараз заступаємо на чергування з 8 вочора і десь до 4 ранку.

2

2

Нам постійно погрожують, кричать, що завтра нас звільнять. Кажуть, що мене знайдуть і я більш не буду працювати. Хоча вони ж навіть не знаю, хто я і чим займаюсь в повсякденному житті. Але, зазвичай це говорять люди, котрі наступного дня не можуть згадати, що було вночі.

Однак, це мене не лякає. Я буду і далі патрулювати місто. Мені це подобається, мене це дуже «затягнуло». Тому, не зважаючи ні на що, я цю справу покидати не збираюсь.

2

Вікторія Сілюк в «Самообороні Волині» з 2016-го року. Її батько також є членом цього формування. Дівчина розповідає, що за роки патрулювання пережила багато стресових ситуацій. Однак, вже не уявляє свого життя без групи швидкого реагування та нічного життя.

Моя «Самооборона» почалась із «Бандерштату» 2016-го року. До того часу там вже був мій тато. На той момент я ще вчилась в коледжі, а наразі вже працюю.

Я маю велике бажання щось змінити в Луцьку, щоб на його вулицях було безпечніше. Я не сильна фізично, тому в мене є своє завдання — я відповідаю за психологічні аспекти та намагаюсь знайти підхід до людей. Треба знайти спільну мову, як з порушниками, так і з колегами з чергування. Однак, я вже три роки в лавах «Самооборони Волині» і все добре. Їжджу щосуботи.

Вікторія Сілюк у складі ГШР

Як тільки починала чергувати, то була, як шалена. Виходила на патрулювання по п’ять разів на тиждень, на цілі ночі. А зранку ще йшла на навчання. Пізніше зрозуміла, що немає сенсу так часто їздити.

Хоча, не зважаючи на небезпеку, така справа має багато своїх плюсів. Це і досвід, бо після такого я вже готова до будь-яких ситуацій. Також маю багато нових знайомств, дізнаюсь багато цікавого. Луцьк вдень один, але вночі зовсім інший. Часто люди сплять і уявлення не мають, що в місті відбувається вночі. Там стільки п’яних за кермом їздять, стільки сімейних сварок та інших порушень.

Мені не страшно. Я впевнена в тому, що ніхто не застрахований від негативних ситуацій. Навіть якщо ти в бронежилеті, то це тебе може не врятувати.

Я ніколи не була такою дівчинкою-дівчинкою. З дитинства росла «хлопчиськом», футбол з ранку до вечора, ніколи з дівчатами не гралась. А в «Самообороні» стала ще сильнішою і стійкішою. Намагаюсь до всього негативу навколо відноситись з легким пофігізмом. Мене ніколи не били. Просто до такого не доходить, бо хлопці мене оберігають.

Нещодавно постраждав наш один «самооборонівець». Він був в бронежилеті, а йому порізали обличчя. Він намагався зупинити бійку, де один чоловік кидався скляними пляшками. Наш хлопець хотів ту пляшку забрати, однак той розбив пляшку в бруківку і порізав йому обличчя. Добре, що не зачепив очей. Тоді теж була така стресова ситуація для мене. Мене трясло години три-чотири. Хоча, здається, що за три роки вже все бачила.

Окрема категорія — це п’яні дівчата. Я намагаюсь ніколи перша в їхні розбірки чи бійки не влазити. Для мене п’яні дівчата — це найстрашніше зло, яке може бути. В них звідкісь береться неймовірна сила.

Біля бару «Техас» таке часто буває. Якось дві дівчини почали битись через бездомну собаку. Одна просто стояла на вулиці, інша підійшла і погладила собаку. Почалась словесна перепалка, а потім вони просто почали битись. Також до бійки приєднались хлопці, хтось з них вдарив дівчину, а друга тоді схопила її за волосся та вдарила коліном в обличчя.

Вікторія Сілюк (зліва)

За цей період було багато різних ситуацій. Найбільше мені запам’яталось, коли один чоловік вистрелив собі в голову. Ми приїхали туди на виклик, а весь гараж був в мозку та крові. Це для мене був такий шок, що я не могла їсти декілька днів. Мої колеги чоловіки сприйняли це спокійно, як роботу. Я ж довго не могла заспокоїтись.

Для того, щоб навчитись таке переживати, потрібно багато часу. Тільки з часом навчишся сприймати це спокійно і не сприймати все так близько до серця.

З хлопцями мені працювати не складно. Хоча, не скажу, що ми працюємо абсолютно на рівні. Вони завжди намагаються захистити мене, відсторонити від чогось.

Часто мені доводиться бути психологом. От приїжджаєм ми на виклик щодо домашнього насильства. Там батьки сваряться, а дитина в істериці, її треба заспокоїти. Тому, в першу чергу треба дитину забрати з цієї конфліктної ситуації, вивести в іншу кімнату та заспокоїти. Треба поговорити з нею, потім з мамою і з татом.

Багато моїх знайомих мене не розуміють через мою діяльність в «Самообороні Волині». Чую часто багато негативу. Коли кажу, що це просто моє захоплення, що я їжджу, але не маю за це грошей, то кажуть, що я обманюю. Не вірять, що я нічого з цього не маю і їжджу, щоб щось змінити у цьому місті. 

За період, коли «Самооборона» патрулює місто разом із поліцією, ситуація з безпекою в Луцьку дуже змінилась. Стало набагато безпечніше і спокійніше. Це заслуга, як правоохоронців, так і «Самооборони». Також міняється свідомість самих лучан, які вже менше п’ють на лавочках та дебоширять. Стало набагато менше крадіжок, так званих «гоп-стопів». Особливо це стосується району ЛПЗ. Ще декілька років тому, як я тільки починала їздити, в нас не було жодного чергування, щоб не було «гоп-стопа». Зараз цього набагато менше.

1

Вікторія Сілюк з батьком

Часом люди просять в патрульних, чи можна, щоб приїхала на виклик «Самооборона». Також часто телефонують на 102 і питають, чи не можна, щоб саме ми приїхали на виклик.

Мої чергування — то вже звичка. Буває таке, що не виходжу на ніч в суботу, лежу в ліжку і не можу заснути. Навіть якщо я вдома, то не можу спати до 4 ранку. Я люблю те, що роблю. Якщо якісь життєві обставини не зміняться, то я і далі буду чергувати із «Самообороною». Я бачу, що Луцьк міняється в іншу сторону, і треба продовжувати цю справу.

ТЕКСТ ТА ФОТО – Еля СЕРКОЖАЄВА

Частина фото – із соціальних мереж дівчат.