«Коли тобі відриває ногу, то немає часу на «зібратись». Історія добровольця Юрія Дмитренка

«Дуже боляче це усвідомлювати, але ми – нащадки «терпил», тих, хто відсидівся та зміг вижити. Бо коли кажемо, що ми –  нащадки Героїв Крут, то це не так. Вони загинули і дітей в них не було».

Цього року до Луцька на фестиваль «Бандерштат» завітав ветеран АТО та учасник національної збірної «Invictus Games» Юрій Дмитренко. У 2014-му році хлопець пішов в добровольчий підрозділ, який потім увійшов в склад 54-ого окремого розвідувального батальйону. Там служив до 2016-го року, поки не отримав важке поранення та не втратив ногу. Після лікування Юрій зайнявся спортом, брав участь в змаганнях «Ігри Героїв», а згодом в «Іграх Нескорених». 

У 2018-му повернувся на військову службу у розвідку та має офіцерське звання. Також хлопець став ментором в «Іграх Нескорених» та допомагає тренерам працювати із важкопораненими учасниками змагань.

Юрій Дмитренко вирізняється своїм почуттям гумору та поглядами на життя. Каже, що не любить, коли його шкодують і «кидають» жалісливі погляди.

Я ріс у вчительській сім’ї. І, мабуть, це була моя велика проблема і дитяча травма. Обоє моїх батьків — вчителі початкових класів у селі, в якому я й виріс. Я ходив в школу і другого виходу не мав, як перетинатись з ними цілодобово. Це був постійний контроль і вплив: перевірка оцінок, журналів поведінки, мамі все про мене розказували. Це так на мене вплинуло, що коли я вступив в університет в Полтаві, то в мене відразу виникло бажання переїхати в гуртожиток. Хоча, це було не дуже далеко від мого дому. І це дійшло до того, що я мало що розповідав батькам. Це стосувалось і подій під час Майдану, а потім і війни. Вони не знали, що я пішов в АТО, так само пів року не знали про моє поранення. Тобто, оцей контроль в дитинстві відбився на всьому моєму житті. Наразі у мене хороші стосунки з батьками та сім’єю. Але навіть зараз, коли мама щось запитує в мене, то я не завжди можу адекватно відреагувати через спогади з дитинства.

«ВАУ, ЧУДО! МИ ПОТРАПИМО НА ВІЙНУ В БРОНИКАХ ТА КАСКАХ»

У 2014-му році я закінчував 4 курс університет та військову кафедру. За освітою я інженер-будівельник. Було бажання піти на війну ще весною, але надіявся отримати на військовій кафедрі корисні знання, котрі знадобляться під час війни. Але ближче до завершення навчання розумів, що ця освіта не дає якихось корисних знань для сучасної війни. Після отримання бакалавра, я вступив на магістратуру, а вже потім перевівся на заочне, бо пішов на війну.

В липні 2014-го року закінчив військову кафедру Харківського університету повітряних сил. Тоді мій товариш збирався в добровольчий батальйон, я з ним зустрівся і дав йому трошки грошей на дорогу. Але наступного дня вирішив, що також треба їхати з ним. Подзвонив і кажу: «Ти всі ті гроші не витрачай, бо мені також немає за що доїхати». Так за ті кошти ми приїхали до Вінниці, де починав формуватись цей батальйон. В кінці літа він вже потрапив в склад Збройних сил України. З осені ми зайшли в АТО.

Що стосується спорядження, то мій друг з Тернополя подарував мені берці та рюкзак. За якісь свої гроші купив гідратор та перчатки. Нам на батальйон привезли якусь форму — стару австрійську «оливу». Звісно, що сучасного забезпечення ніякого не було. Збройні сили видали нам зброю, але не було бронежилетів і касок. В день, коли ми вже виїжджали, приїхав автомобіль і привіз нам спорядження. Ми так здивувались: «Вау, чудо! Ми потрапимо на війну з брониками і касками!». Також дали теплий одяг — перші піксельні бушлати. Була вже осінь, а ми мали лише легкий одяг.

«МИ ВСІ ЙШЛИ ЗАКІНЧИТИ ВІЙНУ ДО КІНЦЯ ЛІТА»

Я був в складі розвідувального батальйону, і моя посада — розвідник-кулеметник. Займався розвідкою.

Ми всі мали такий настрій, що закінчимо війну до кінця літа, воювати взимку ніхто взагалі не планував. Потім була така мова, що до зими все завершиться. А я тільки поступив на денну форму навчання в університет і реально планував, що мене не буде вересень-жовтень і все. Думав, що в грудні потраплю на сесію. А пізніше зрозумів, що мене довго не буде і перевівся на «заочне».

Тоді ніхто навіть не думав, що в сучасному світі, в Європі, може бути повномасштабна війна, та ще й зимою.  А пізніше я просто зрозумів, що додому повернусь не скоро. 

Лише декілька моїх друзів знали, де я. А батьки дізнались весною і то випадково.  Я відправляв додому посилку і «спалився».

І батьки питали: «Юра, що це таке?». Тоді вже прийшлось пояснити, що я роблю в Донецькій області.

«КОЛИ ТОБІ ВІДРИВАЄ НОГУ, НЕМАЄ ЧАСУ НА «ЗІБРАТИСЬ». ТИ МАЄШ НАКЛАСТИ ДЖГУТ»

Півтора року я прослужив на Донбасі, поки не отримав поранення. Тоді пройшло декілька тижнів, як нас перевели з північного напрямку на маріупольський. Я разом зі своїм підрозділом знаходився біля населеного пункту Гнутове. 

17 березня 2016-го я був не на зміні, знаходився на відпочинку. До мене подзвонив мій товариш, який був на зміні, і сказав, що вони підірвались разом із сержантом. Виявилось, що той сержант був вже без свідомості, а мій друг не міг іти. Їх треба було евакуювати. І ми з групою відправились їм допомагати.  Приїхали БТР-ом до крайнього поста, а потім пішки групою побігли у їхній бік.  Вони знаходились у так званій «сірій» зоні, хоча це вже було близько до ворога — 100-200 метрів до їхнього поста.

Вже коли основна група добралась до поранених, я прикривав збоку і біг позаду. А потім і сам підірвався на протипіхотній міні, бо зайшов на заміновану стежку.

Я пам’ятаю все, що тоді відбувалось, бо був у свідомості. Спочатку сам надавав собі медичну допомогу, тому що поряд нікого не було. Якщо ти адекватна людина і не хочеш померти на війні, то ти робиш не тільки те, що тобі кажуть, а й займаєшся самонавчанням. Та й нас вчили надавати медичну допомогу. Тому, коли тобі відірвало ногу, ти машинально накладаєш джгут. Слава Богу, я взяв з собою аптечку і два джгути. Наклав джгут, подивився на ногу, а там «печалька». Тоді почав ще бандажувати та помаленьку відповзати. І через трохи за мною прийшли. Все робилось машинально.

І через якийсь час за мною прийшли. А це було далеко від нашого поста — десь півтора кілометра. Спочатку нас тягнули, виносили, а тоді вже за нами зміг приїхати БТР.

Хоча, люди по-різному такі ситуації сприймають. Я підірвався на протипіхотній міні, а один хлопець підірвався на «Лепестку». Це — менша міна, з меншим ураженням. Йому відірвало частину п’ятки, і він відразу втратив свідомість. І нічого не пам’ятає. Як на мене, то це нецікаво. Я все пам’ятав. Навіть коли анестезіолог вводив у вену розчин. Коли мене привезли в госпіталь, то я розповідав лікарю, коли я накладав джгути, а коли попускав. 

«Я НЕ ЛЮБЛЮ ДРАМАТИЗУВАТИ І КАЗАТИ, ЩО ВЧИВСЯ ХОДИТИ ДВІЧІ В ЖИТТІ»

Потім я день провів в Маріуполі в реанімації, 5 днів в реанімації в Дніпрі. Треба було стабілізувати стан, адже через втрату кінцівки була велика втрата крові. Мені робили операції. І вже потім два місяці я знаходився в Київському центральному військовому госпіталі, де робили фінальні операції та заліковували рану. І коли вона майже повністю затягнулась, то звернувся на протезування. В Україні воно безкоштовне як для поранених бійців, так і для людей з інвалідністю. Просто для військових виділяють більше коштів. Мені зробили зліпок ноги, зробили первинний протез. І так навчився ходити. Пішов я в прекрасну дату — в п’ятницю 13-го. Тоді пройшло менше двох місяців після дати поранення. Вважається, що я досить швидко став на ноги.

Не хочу драматизувати і казати, що вчився ходити двічі в житті. Я цього дуже не люблю. Так, вперше ставати на протез дуже боляче.

Перші думки, коли стаєш на протез були: «Нафіг воно мені треба?». І так боляче декілька днів, потім декілька тижнів, потім ще декілька місяців. А згодом вже не так. І через декілька місяців ти можеш ходити цілий день, тренуватись і займатись різними активностями. А через рік воно тебе майже не турбує. Зараз вже пройшло три роки і можна робити все, що хочеш. Головне, щоб обережно.

Протезування в Україні безкоштовне. Тобі дають основний протез, також можеш взяти ще для купання. Це не ласта, а звичайна «нога», яка «не боїться води» та не заіржавіє. Можна використовувати у душі або басейні. Але у повсякденному житті він незручний для довготривалої ходьби.

Також я потрапив в проект «Підтримка протезування в Україні» україно-канадського фонду. Завдяки цьому мені зробили біговий протез, так звану «лижню». Він пом’якшує удар, в ньому набагато комфортніше. Але в горах з ним не побігаєш. Тобто, для нього потрібен рівний асфальт. І його треба берегти, бо він дорогий, і другого тобі ніхто не купить.

Хоча я починав бігати у своєму звичайному протезі і зараз в ньому бігаю, коли «лижні» немає. Але в ньому не так зручно і трохи шкідливо для коліна.

бігова «лижня» та звичайний протез

«БІДНИЙ І НЕЩАСНИЙ, ЩО Ж ТЕПЕР РОБИТЬ?!»

У госпіталях мене підтримували багато людей. Але я терпіти не можу всі ці «сльози-соплі». Є нормальна підтримка. А є, коли тобі щось нав’язують. Ти намагаєшся відмовитись, а тобі кажуть: «Та ось, ти ж бідненький» і починають шкодувати. Я це ненавиджу, і тому часто доходило до грубощів. Бо коли кажуть: «Бідний-нещасний, що тепер робить?!», то я посилаю далеко і на довго. Бо мені це неприємно. І для мене жалість — то найгірше відчуття. Мені скоріше треба «давати копняків», і це нормальний процес, бо так ти рухаєшся вперед. Добре, коли тебе мотивують, але не роблять щось за тебе. Бо так нічого ніколи не вийде. Бо ти звикаєш до допомоги, а потім сам не зможеш нормально адаптуватись у так званому мирному житті.

Я ще не отримав протез, а мене вже запросили в проект «Ігри Героїв», який тоді тільки стартував. Це — змагання із кросфіту для поранених військових та для людей з інвалідністю. Я почав займатись кросфітом із тренером. Займався так десь чотири місяці. Це дуже мені допомогло у майбутньому і дало базу для фізичного відновлення. Реабілітації як такої, то не було. Був спорт. Іди в спортзал і «впахуй». Я брав участь в «Іграх Героїв», а потім вже і в «Invictus Games».

«УКРАЇНА — НЕ РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ, ДЕ ІНВАЛІДІВ «НЕ БУЛО», І ВСІ БУЛИ З РУЧКАМИ І НІЖКАМИ»

Багато людей звертає увагу на протез, спостерігають. Я розумію, що їм це незвично та цікаво. Але коли відверто витріщаються, то це «напрягає». Не обов’язково йти і обертатись, щоб ще раз це побачити. Бо це дуже негарно. Часом навіть тикають пальцями. Я ж не тикаю пальцями, що в тебе мізків немає.

Це відбувається через закомплексованість наших людей. Коли вони постійно намагаються щось приховати. Навіть в галузі протезування роблять так звану косметику для протеза. Тобто, використовують накладки з поролону тілесного кольору, аби приховати цей протез. Це виглядає ще більш неприємно та відразливо. Краще вже залізна прикольна нога. 

Це все комплекси, які ще збереглись з «совка». Бо ж «в нас інвалідів немає, всі з ручками та ніжками». Після Другої світової війни людей із серйозними пораненнями, візочників та без кінцівок відправляли в різні лікувальні заклади, де вони просто доживали свого віку. І саме так люди з важкими пораненнями зникали з вулиць Радянського Союзу.

фото: Viva

«INVICTUS GAMES»: ДО ПОРАНЕННЯ Я НЕ ЗАЙМАВСЯ ПРОФЕСІЙНО СПОРТОМ»

У минулому році я також брав участь в «Invictus Games» («Ігри Нескорених»). 

У складі збірної я штовхав ядро, метав диск, плавав, стрибав у довжину і веслував на тренажерах. Перед змаганнями в нас тричі були збори, під час яких ми активно тренувались. Також були тренування між зборами.

На «Invictus Games» я здобув два «срібла». Одне — з метання ядра, а інше — диску. Як на мене, просто вітер вдало подув в потрібну сторону. І не один раз.

Ми намагаємось донести, що «Ігри Нескорених» — це не змагання, а участь та реабілітація. Також велику роль відіграє опіка над пораненими військовими та їх соціалізація. Необхідно, щоб якнайбільше військових пройшли через цей проект. Тому в Україні є не лише збірна «Invictus Games», яка виступає в міжнародних змаганнях, а й Національні змагання.

Багато бійців до «Invictus» взагалі не брали участь у спортивних змаганнях. Так само, як і я. До поранення я не займався професійним спортом.

Є багато видів спорту, де не потрібно мати багато сил чи можливостей. Потрібні трохи інші речі. І це може стати твоїм захопленням чи хобі.

Тобто, після «Invictus» багато учасників почали постійно займатись спортом. В мене зараз немає такої можливості через службу. На жаль, немає умов.

«INVICTUS GAMES» — ЦЕ РЕАБІЛІТАЦІЯ, А НЕ ЗМАГАННЯ МІЖ ПОРАНЕНИМИ ВІЙСЬКОВИМИ»

Мене та інших учасників минулорічних змагань цього року залучили до «Invictus Games». Ми відіграємо роль менторів, асистентів та тренерів. Ми допомагали під час регіональних відборів, також нас залучать до національних змагань.

Ми маємо чим поділитись, в нас є досвід. Більшість тренерів же не мають досвіду роботи із пораненими військовими та з людьми, котрі мають травми.

В цьому році й відбір організований по-іншому. Будуть відбирати людей, яким ці змагання потрібні для реабілітації. В моєму розумінні — це людина, яка отримала важке поранення, і спорт допоможе їй реабілітуватись. Тому буде більше людей із важкими пораненнями, ніж в минулорічних збірних.

Я знаю зі свого досвіду, що коли до тренера підходить важкопоранена людина, і тренер не знає, що йому з нею робити. А в нас є особистий досвід та досвід спілкування з іншими ветеранами. Ми не є тренерами-реабілітологами, але ми аматори-спортсмени. А досвід реабілітації маємо на особистому прикладі і прикладі наших товаришів.

І не кожен ветеран, котрий мав поранення, зможе довіряти тренеру, котрий ніколи не був на війні. Інша справа, коли біля тебе такий самий ветеран. Адже важке поранення за собою несе інший підхід до тренування та інші можливості. Я говорю саме про це.

Тому маємо шанс поділитися та допомогти. Я дуже надіюсь, що зможу поєднати це зі службою. 

«МИ — НАЩАДКИ ТЕРПИЛ, КОТРІ «ВІДСИДЖУВАЛИСЬ» І ТАК ВИЖИЛИ»

Я думав, що коли людина має багато інформації, то вона не може бути тупою. Ось раніше не було інформації, і людям комуністичні партії забивали голови різними лозунгами. Зараз багато інформації…Але тільки серіал «Свати» повернувся на екрани, як він набрав переглядів, може, й більше, ніж «Чорнобиль». Людям не потрібна крута безкоштовна інформація, яка є у вільному доступі. Яка є корисною. Вони все одно вибирають проросійську дурню, яка перетворює мозок в незрозуміло що. 

Це так само, як діти дивляться зараз російські мультики. Через 5-10 років ми матимемо проблеми через це. Зараз це ще не русифікація. А ось через декілька років, коли виростають ці діти, ми ще побачимо, що це таке. Зараз наші діти чотирьох-п’яти років дивляться різні блоги російських дітей. В мене є приклад, коли україномовна дитина, яку з Росією взагалі нічого не поєднує, починає вживати російські слова. Це так лякає! Через десять років ми не будемо знати, що з цим робити.

Але поки що на це можна повпливати за допомогою державної політики. Адже проти нас запущена така «машина», що ми з державою її не витягуємо. А російські блогери і їхня маскультура помаленьку захоплюють український простір. Для прикладу, всі «повелись» зараз на блогера Дудя. Ніхто не розуміє, що воно з собою несе не лише Дудя, а й цілий тоталітарний режим, коли тебе садять до в’язниці за простий плакатик. Це все іде в комплексі. Немає гарної російської естради, яка не веде за собою «рускій мір» із окупаціями інших країн. Якщо ти будеш підтримувати це, то і сам станеш окупантом.

Люди хочуть, щоб все було гарно. І «какая разніца на каком язикє разгаварівать».

Але ось хто ми, сучасні українці? Це ті, хто зміг вижити. Багато людей просто вбили. А кого вбили? Найактивніших, тих, хто чинив опір. А вижили ті, хто «відсидівся» і терпів. Треба розуміти, що більшість із нас — нащадки терпил, котрі змогли вижити. Бо коли ми кажемо, що ми нащадки Героїв Крут, то це не так. Вони загинули і дітей в них не було. Це дуже важко і сумно усвідомлювати.

«Я ДАВАВ ПРИСЯГУ НАРОДУ УКРАЇНИ, ТОМУ ПОКИ ЩО ПРИЙМАЮ ПРАВИЛА ГРИ»

Зараз я є військовослужбовцем Збройних сил України з листопада 2018-го року. Служу в розвідці. Я — офіцер.

У нас змінився Верховний Головнокомандувач Збройних сил України. Тепер це — Володимир Зеленський. Поки що як військовий приймаю правила гри, бо я давав присягу народу України. А далі побачимо. 

Що стосується військових парадів, то про них можна говорити багато. Ось той, що провели у 2014-му році, то це було пекло. Адже проводити паради в той час, коли відбувається Іловайський котел — це жах. Але є інший бік медалі. Для багатьох, кого я бачив, це можливість показати, що у нас є Збройні сили та війна. Про когось кажуть, що якщо людині все одно, то їй і парад не допоможе. А на когось це має дуже великий вплив. 

Також можна говорити про підготовку до цих військових парадів. Знали б люди, котрі кажуть, що на парад витрачають великі кошти, скільки грошей витрачається в трубу на різні навчання, що насправді відбуваються «на папері». Ми досі від цього не відійшли, і це дикість для мене.

Я вважаю, що парад можна робити без важкої техніки, не гнати її через всю країну. Продумати всю логістику. Або пригнати лише легкі одиниці броні. Головне, не перетворювати це все на демонстрацію, як на 1 травня.

Я хочу потрапити на альтернативний парад, який проведуть самі військові та волонтери. Він стартуватиме о 9:00 від парку Шевченка. Я буду старатись, але це все залежить від служби.  

Я не знаю, щоб міг порадити людям. Бо поради, які мені здаються хорошими, їм можуть не підійти. Єдине, що можу сказати людям — не будьте жалісними та жалюгідними.

ТЕКСТ – Еля СЕРКОЖАЄВА

ФОТО – Павло БЕРЕЗЮК

та з соціальних мереж Юрія Дмитренка