«Наша дитина буде рости тут». Історії ромських родин із Луцька та Запоріжжя

Роми України перестали вести кочовий спосіб життя й осіли по всій території ще кілька поколінь тому. Більшість із їх нащадків змогли здобути освіту й інтегруватися в суспільство, проте вони та їхні діти досі страждають від агресивних стереотипів.

Дві родини з Запоріжжя та Луцька розповіли журналісткам видання «Неначасі» та мережі «Район.ін.юа» як це – бути батьками з ромської громади в Україні, чиїх дітей можуть позбавити права на освіту, повагу та медичну допомогу.

Народився «циганом» – знай своє місце

До однієї з лікарень Запоріжжя батьки привезли чотиримісячного хлопчика, який упав із пеленального столика і вдарився головою. Ніхто в той момент не думав про зовнішній вигляд, тож заскочили в машину у чому були. Єдиний в Запоріжжі дитячий нейрохірург вийшов до наляканих батьків, сказав зачекати, а сам, як виявилося пізніше, поїхав додому, бо в нього закінчилася зміна. Черговий лікар все ж оглянув дитину і лишив на ніч в лікарні. Цю ніч Олексій Падченко та Лариса Домченко пам'ятають до сьогодні.

Лариса та Олексій все життя мешкають у Запоріжжі. Ми спілкуємося в кав'ярні одного зі спальних районів міста. Подружжя є засновниками громадської організації «Лачо Дром», яка захищає права ромської громади. Також вони спільно з активісткою Анжелікою Бєловою заснували організацію «Голос ромні», яка займається захистом прав ромських жінок.

У ту ніч їм довелося не раз почути на свою адресу зневажливе «цигани». Маленького сина поклали в палату з іншою дитиною, на яку чекала складна операція. Дитина всю ніч плакала, а на будь-які прохання батьків перевести в іншу палату, медпрацівники повторювали, що роми мають знати своє місце.

«Такі слова викликають негатив у ромів і просто болить, бо не скажу за всіх ромів, але моя родина, мої знайомі відчувають, що Україна є нашою Батьківщиною і що ми тут зростали, ми українці. Так, за національним походженням ми роми, але за паспортами — і ми в це віримо — ми є громадянами України. І такі вислови зі сторони лікаря чи правоохоронних органів дуже болючі. І тоді вже у ромів починають складатися стереотипи щодо таких людей, і вони теж нагнітають ситуацію», – пояснює Олексій.

Коли в Лариси та Олексія народився син, їхнє життя, як у всіх молодих батьків, дуже змінилося. Вони кажуть, що довелося стати більш відповідальними, уважніше ставитися до розподілення фінансів, ретельніше зважувати кожне рішення. При народженні дитини в медпрацівників не виникло проблем з національністю Лариси. Жінка мала свого лікаря і, як вона сама каже, була вже інтегрованою в суспільство.

Ромська сім'я з Луцька складається з матері та трьох доньок. Всі вони заради безпеки побажали лишитися анонімними, тож назвемо їх Олена, Євгенія, Вікторія та Марина. Поки дівчата займаються своїми справами десь у місті, ми розмовляємо з мамою в їхньому будинку в одному з приватних секторів Луцька. Олена розповіла, що, коли народила доньок, і так не надто доброзичливе ставлення сусідів перетворилося на майже вороже.

«Тут по сусідству жінка, яка тримала корову, не хотіла продавати мені молоко, хоч воно й кисло на підвіконні. Вона придумувала сотні причин, а одного разу сказала, що в неї все молоко скисне, а корова перестане доїтися», – зі спантеличеною усмішкою розповідає жінка.

У лікарні їй пощастило уникнути «особливого» ставлення з боку медперсоналу, але деякі породіллі у Луцьку все ж стикаються з недбальством та образами через свою національність.

Стіни вітальні, де ми розмовляємо, завішані десятками спортивних медалей. Старша дочка Олени 20-річна Євгенія з дитинства професійно займається велоспортом і мріє одного дня виступити на Олімпійських іграх. Середня, Вікторія, навчається у педагогічному коледжі, а молодша Марина – у школі. Сама Олена теж має педагогічну освіту, але наразі безробітна. Її чоловік помер 9 років тому, і з того часу вона ростила доньок самостійно.

Неприємну історію з сусідами розповіли й запоріжани Лариса та Олексій. Зараз вони вже згадують про це з усмішкою і не тримають зла на свою покійну сусідку, але тоді було не до сміху. Лариса згадує, як щотижня до них приїжджала поліція, бо стара жінка постійно звинувачувала їх у побоях і крадіжках.

«Але це була хвора людина. Навіть приїжджала поліція з медперсоналом, я не знаю як це правильно назвати, огляд їй робили, то звісно ніяких там побоїв не було. Потім приїжджала декілька разів з райадміністрації ціла комісія, тому що вона вже довела до того, що було сформовано експертну групу, яка приїжджала розбиратися саме по цьому моменту», – додає Олексій.

Інші сусіди свідчили на користь ромської сім'ї, та й поліція розуміла, що це безпідставні звинувачення, але сусідку це не переконувало й вона до останнього звинувачувала у всіх своїх бідах «циган». 

Освіта для всіх! Або ні

Для всіх батьків настає час, коли дитину вже неможливо постійно захищати від зовнішнього світу. Зазвичай, це пов'язано з першими кроками в суспільному житті – гра на майданчику чи похід до садочка. Для дітей-ромів це ще й, на жаль, перше безпосереднє зіткнення з негативним ставленням до свого походження.

Ромська родина з Луцька раніше жила у багатоквартирному будинку. Щоразу, коли дівчатка намагалися погратися з іншими дітьми у дворі, їх сторонилися, виганяли та ображали. Олена каже, що тоді вони ще не могли зрозуміти, чому інші діти так до них ставляться.

«Я ж розумію, що дитина в 2-3 роки сама не може розрізнити, хто ти за національністю, вона лише відчуває комфортно їй гратися з тобою, чи ні. Виходить, що з самого дитинства діткам навіюють, з ким можна гуляти, а з ким ні. Тому мої діти довго не могли зрозуміти, чому ми «не такі», – ділиться Олена.

З дитячим садочком труднощі почалися вже на етапі оформлення. Записати дітей вдалося через те, що на той час Олена з чоловіком вже заснували громадську організацію і знали, як захищати свої права. Хоча вихователі, за словами Олени, виявилися чудовими людьми, на початку дівчаткам все ж довелося терпіти постійні пошуки вошей у волоссі та перевірки чистоти одягу, аж поки дорослі не зрозуміли, що це такі ж діти, як усі.

Кімната однієї з дочок Олени

Лариса та Олексій у Запоріжжі не поспішають віддавати свого дворічного сина до садочка. Лариса каже, що вони поки вирішують, де і які робити щеплення, а до садочка підуть з трьох років. Проте, досвід роботи у громадській організації показав їм, що запорізька система освіти так само жорстока до ромів, як і луцька.

Одного разу пролунав телефонний дзвінок. Стурбований жіночий голос промовив: «Я не знаю, що мені робити», а далі подружжя почуло про ситуацію, з якою, на жаль, стикається чи не кожна ромська дитина. У власниці голосу син ходить до 5 класу, і його систематично дискримінує вчителька. Вона не лише принижує його під час занять, а й налаштовує проти нього батьків інших дітей. В організації їй порадили, як краще звернутися до директора і пообіцяли допомогти, якщо проблему не вирішать.

Інша ромська родина телефоном домовилася, що їхня дитина буде ходити до дитячого садочка. Їм сказали, що є місця і що на них чекають. Проте, коли вони вже прийшли й адміністрація побачила, що це саме ромська родина, то їм сказали, що на сьогодні вільних місць нема. За допомогою організації їм довелося доводити, що вони нормальні, дитина таки ходить до того садочка.

Лариса зазначила, що вони проводили опитування серед батьків і виявилося, що це поширена проблема в Запоріжжі.

Кожна з трьох дочок Олени з Луцька потрапляла у подібні ситуації в школі. Їм постійно потрібно було доводити, що вони не такі, як інші звикли думати про ромів. Згодом старші дівчата зрозуміли: щоб досягти чогось у навчанні та кар'єрі, краще не ідентифікувати себе як ромок.

«Мені здається, в нас краще ідентифікувати себе з африканцями, ніж із ромами», – підсумовує Олена.

На жаль, наймолодша Марина не змогла відстояти свої права до кінця. У початковій школі вона вчилася на відмінно, але її постійно відсилали на задню парту. Врешті, дівчина вирішила: якщо погані оцінки ставлять, навіть не запитуючи матеріалу, то вчитися немає сенсу. Матері якось вдалося вмовити її вчитися заради знань, а не заради оцінок, але вчителям нічого доводити не стала.

«Я ж не зміню їхнє ставлення. Якщо людина має стереотип, його змінити дуже важко. Вона може при мені бути хорошою і при цьому носити той камінь. Мені було так боляче, бо коли ти мама і тебе заганяють в такий глухий кут, що ти хочеш захистити своїх дітей, але не можеш нічого зробити. Ти ж не будеш кусатися чи кидати камінням. Ти хочеш кричати, що ми ж нормальні, ми такі самі, в нас є серце, є душа», – пояснює Олена.

Євгенія змогла постояти за себе у школі, а в спорті вже нікого не хвилює її етнічна приналежність — вона виступає під українським прапором. Олена каже, що зараз дівчина вже може інколи шокувати публіку тим, що вона ромка, але лише у відносно близькому колі людей. Середня дочка, Вікторія, пішла до баптистської церкви, де її прийняли, попри походження.

Тим часом Лариса та Олексій у Запоріжжі впевнено заявляють, що не хочуть, щоб їхній син забував своє ромське коріння. Вони хочуть, щоб він виріс традиційним ромським хлопцем, тому що він росте в традиційній ромській сім'ї.

«Ми плануємо, як Бог дасть, дати йому гарну освіту, щоб він умів себе правильно поводити і в ромському суспільстві, і з усіма іншими. Щоб для нього не було проблемою піти в якийсь вищий навчальний заклад вчитися, щоб для нього не було проблемою мати друзів не ромів, адже ми живемо в Україні, ми вважаємо Україну своєю Батьківщиною. Ми тут народилися, хрестилися, виросли, наша дитина тут буде рости», – переконує Лариса.

Життя у громаді як спосіб захистити свої права

Олена народилася і виросла у сім'ї рома та українки. Вони не жили за ромськими традиціями та й зовнішньо дівчина не надто вирізнялася серед однолітків, то ж їй не довелося зустрітися з поняттям дискримінація. Аж поки вона не вийшла заміж за рома. Після одруження у світі ніби щось зламалося. Люди почали уникати її у громадському транспорті та на ринку. Більшість знайомих різко обірвали спілкування та ніколи більше не переступали поріг її дому.

Шабля і батіг чоловіка Олени - подарунки друзів

Після одруження вони з чоловіком почали дотримуватися традицій, починаючи з того, що вона відмовилася від штанів та почала носити закритий одяг. Загалом, за словами Олени, ромські традиції дуже перегукуються зі звичаями українського села, за винятком певних нюансів під час весіль чи похоронів, та залежать від території, де осіли роми.

«Багато хто запитує, яка у ромів віра, бо люди чомусь думають, що ми поклоняємося ідолам, богу сонця чи ще чомусь. Питали, коли ми ховаємо померлих, то я казала, що вночі, поки ніхто не бачить, бо золота багато несем, – жартує Олена. – Насправді, віра християнська, а конфесію обирають, хто яку хоче».

Хоч вона намагається весело розповідати про реакцію людей на її походження, насправді саме через неї Олена вже досить довго не може знайти роботу. Якщо додати ще й проблеми зі здоров'ям, то пошуки стають майже цілковито безрезультатними. Більшість ромів навіть з вищою освітою опиняється в такій ситуації.

Луцька ромська громада досить численна, проте розрізнена. Якщо хтось зустрічається з дискримінацією, їм доводиться самостійно боротися за свої права. На думку Олени, основна причина — масова трудова міграція молоді до Польщі. Попри те, що тут вже багато років існує громадська організація, людей все одно згуртувати дуже складно.

«Мабуть, легше поїхати за кордон і заробити гроші, ніж отут комусь щось доводити», – каже жінка.

Громадська організація «Лачо Дром», яку заснували в Запоріжжі Лариса Домченко та Олексій Падченко, захищає права ромів не лише рідного міста, а й сусідніх областей. На відміну від Луцька, тут люди мають шанси отримати правову допомогу і хоч якось боротися з дискримінацією дітей у школі та свавіллям правоохоронних органів.

«Є дуже багато випадків. Є кейси, коли сама поліція дискримінувала ромів. Наприклад, ми виїжджали в Кам'янське, були в Дніпрі, з Києва приїжджав омбудсмен. Ми розв'язали цю проблему, поліція просила вибачення у ромів за некоректну поведінку», – розповідає Лариса.

У Запоріжжі є дві ромські громадські організації і всі члени громади мають їхні контакти. Якщо люди потрапляють у ситуації, в яких не здатні самі боротися за свої права, вони можуть телефонувати в будь-яку пору і їм допоможуть – словами, присутністю чи діями.

Чи можна змінити становище ромів в Україні?

Стереотипів та упереджень позбутися надзвичайно складно, особливо, якщо вони притаманні значній частині суспільства. Олексій Падченко вважає, що позбутися їх можна. Важливим кроком у цьому напрямку є продовження «Стратегії захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини» до 2030 року і впровадження її на рівні місцевих громад.

«Для нас цей документ дуже важливий, бо він тримає в собі всі ті проблемні питання, які є зараз. Це комунальні послуги, охорона здоров'я, навчання дітей. Ці всі питання, які є гострими для ромської громади, яка проживає в Україні. Якщо нам вдасться, щоб цю стратегію виконували на місцях, становище ромів в Україні дуже зміниться», – переконаний Олексій.      

Водночас Олена з Луцька пропонує на рівні держави ввести посаду посередника між місцевою владою та ромською громадою, який міг би вчасно артикулювати всі проблеми, які виникають у мешканців. Адже часто чиновники не знають чи не хочуть знати, що відбувається у відносно закритих групах представників нацменшин.

Окрім цього подружжя Лариси та Олексія, як і Олена, вважають, що боротьбу з дискримінацією варто починати зі школи. Зокрема Лариса думає, що учням варто розповідати більше про всі національні меншини, про їхню історію, культуру й традиції. За її словами, діти могли б влаштовувати дні культурного обміну з традиційними танцями, піснями, кухнею, куди б можна було прийти родинами і більше дізнатися один про одного.

«Зазвичай, люди бояться та відсторонюються від того, чого вони не знають. На жаль, дуже багато таких випадків, коли українські родини кажуть своїм дітям не дружити з якоюсь дитиною, бо вона з ромів. Вони не знають, що це за родина, як вони проживають, які там традиції. Якби ці родини зустрічалися, дізнавалися більше один про одного, думаю, що таких питань було б набагато менше», – доповнює дружину Олексій. 

Коли дитина потрапляє до школи і все ще стикається з дискримінацією з боку дорослих та дітей, хтось має принаймні пропрацювати цю травму. На думку Лариси Домченко, у кожній школі повинен бути кваліфікований дитячий психолог, який зможе реально допомогти постраждалій дитині й водночас проговорити проблеми агресора.

У Луцьку Олена влучно зазначає, що для початку варто переконатися, що всі ромські діти взагалі ходять до школи. За її словами, відповідальні батьки роблять усе можливе, щоб дитина отримала освіту. Але проблема в тому, що є безвідповідальні батьки, з якими наразі соціальні служби нічого не можуть вдіяти. Тому першим завданням держави має бути фактична реалізація права на освіту для ромських дітей.

«Якщо батьки несвідомі, то чому ми не можемо залучити будь-які механізми впливу, щоб та дитина мала певний обсяг знань і навичок?»,– запитує Олена.

Перед тим, як ми натиснули кнопку зупинки запису на диктофоні, Олена висловила, здавалося б, очевидну тезу, про яку більшість чомусь забуває у повсякденній взаємодії з іншими людьми: «Ніхто нікого не змушує любити, але поважати інших ми повинні. Тому що кожна людина має гідність і право на життя, має право жити так, як вона хоче. Не подобається – розвернися й відійди. Але ображати й принижувати ніхто не має права» 

***

Матеріал створений в рамках проекту «Пункт 7» (Офіційна назва «Сприяння соціальній згуртованості в Україні»), що реалізується у партнерстві ГО «Центру громадянських свобод» та БФ «Восток СОС» за підтримки Американської асоціації юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI)

Читайте також: Як це – бути батьками, яким треба рятувати дітей від війни: історії з Запоріжжя та Луцька