Як це – бути батьками, яким треба рятувати дітей від війни: історії з Запоріжжя та Луцька

Цим текстом ми починаємо цикл історій про те, як живеться батькам дітей із вразливих груп на Сході та Заході України. Про їхні досвіди, їхні болі та щастя. Про ту частину життя, яку зазвичай не обговорюють.

З Луганська до Луцька і з Донецька до Запоріжжя переїхали дві родини, рятуючись від війни. Таких родин, які мають статус внутрішньо переміщених осіб, сотні тисяч по всій країні. Більшості з них довелося заново починати життя з кількох валіз і бажання дати дітям майбутнє.

Журналістки «Неначасі» та мережі Район.ін.юа поспілкувалися з Оленою Макайя в Запоріжжі та Яною Агеєвою в Луцьку, які розповіли, як це – бути батьками дітей, яких потрібно було рятувати від війни.

Розбиті коліна, снаряди та переїзди

2014. На станції у Федорівці Запорізької області зупинилася електричка. Люди з рюкзаками, сумками й валізами вийшли з вагонів і рушили в бік села. На спорожнілому пероні лишилася сім'я – висока жінка, два хлопчики і дівчинка. Вони обійнявшись стояли разом і плакали. Так Олена Макайя з дітьми вперше після довгого часу відчули, що вони в безпеці

2021. Ми розмовляємо з Оленою в затишній кав'ярні в центрі Запоріжжя. Більшість столиків вільні, а з колонок приглушено лунає джаз. Олена п'є каву, говорить спокійно, проте на деяких моментах робить паузи, щоб стримати сльози.

Сім років тому вона з трьома дітьми втекла з Донецька, щоб врятуватися від обстрілів. Чоловік Олени залишався вдома ще протягом місяця, проте врешті змушений був приєднатися до дружини.

«Спочатку ми як, мабуть, більшість переселенців, просто приїхали перечекати війну два тижні. Ми чекали, що скоро все закінчиться, і ми повернемося. Але нічого не закінчувалося, і ми так і залишилися в Запоріжжі. От уже восьмий рік, як ми приїхали на пару тижнів», – каже Олена.    

Приблизно за місяць до того, як Олена вийшла з дітьми у Федорівці, сім'я Агеєвих збирала речі в Луганську. Дочка Єва щойно здала ДПА, а тим часом невідомі люди зі зброєю поступово захоплювали ключові установи міста. Її батьки, Яна та Даниїл, розуміли, що їхати треба просто зараз – і найімовірніше, їхати назавжди.

З Яною ми зустрілися на фудкорті в середмісті Луцька. Це місто Агеєви обрали для життя через повну протилежність великому, шумному і спекотному Луганську. До війни Даниїл вже бував тут і йому сподобалося, тож у травні 2014, поки дружина з дітьми були в Києві у родичів, він знайшов квартиру у Луцьку.

Яна Агеєва

Даниїл Агеєв

«Ми їхали звідти назавжди, тому що розуміли, що воно так буде. Дитині пояснювали, намагалися якось заспокоїти, казали, що просто переїхали в інше місце. То вона це трошки спокійніше перенесла», – згадує Яна.

Агеєви мешкали в Луганську майже все життя з короткими перервами. Єва вчилася в ліцеї. Яна спочатку працювала за спеціальністю як юристка-економістка, а після народження дитини зайнялася репетиторством. Даниїл працював журналістом. До того як почалися заворушення, вони вже пів року жили на валізах – лише хотіли завершити всі справи і поїхати спокійно. Але коли захопили СБУ, яке знаходилося поблизу школи дочки, зрозуміли, що лишатися далі небезпечно.

«Ми думали про це. Потім ще поспілкувалася з “тими людьми”, запитала, що вони взагалі роблять, а вони сказали: “Не переживай, веди дитину до школи, дитячі садки і школи ми захоплювати не будемо”. Після цього ми зрозуміли, що життя в цьому містіі не буде. Ми зібралися і буквально за добу вже поїхали»

Агеєви виїхали з Луганська 20 травня.

Олена Макайя народилася і виросла в Запоріжжі. Її чоловік, Мішель Макайя, родом із Конго, але навчався в Донецькому національному університеті економіки і торгівлі. Олена переїхала до свого чоловіка і згодом у них народилося троє дітей. Коли почалася війна, старшій дочці Кароліні було 13, середньому сину Паві – 11, а найменшому Алексу – 4 роки. Вони не збиралися переїжджати, поки снаряди не почали падати біля їхнього будинку.

«Спочатку ми не хотіли їхати. Але тоді був великий обстріл і наймолодший син бігав по кімнаті і кричав: “Мама, хай вони перестануть стріляти! Бо тебе вб'ють, і я буду плакати”. Він найгірше переніс цю ситуацію», – на згадці про те, що пережив син, у Олени вперше затремтів голос, але вона швидко себе опанувала.

А далі спокійно продовжила розповідати про те, як їй не раз доводилося так само приборкувати себе заради виживання. У якийсь момент вона, наче, перестала боятися і просто звикла до думки, що смерть зовсім поруч:

«Взагалі зовсім спокійно розповідала дітям, що робити, якщо мене вб'ють. Розказала, де знаходяться гроші, документи, як іти до бабусі з дідусем. Тобто, все було якось так рівно. Може, це якось так організм справлявся зі стресом, але все було досить спокійно. Дітям було страшно, але вони розуміли, що зараз маму треба уважно слухати, щоб раптом що, себе врятувати»

Такий стрес не минув для дітей безслідно. Найменшого Алекса за рік після переїзду довелося лікувати від часткового облисіння та енурезу. Також хлопчик почав заїкатися. Усі троє дітей донині страждають від дуже яскравих нічних жахіть та весь цей час працюють із психологом.

Яна Агеєва була впевнена, що, на відміну від більшості переселенців, її родина виїхала спокійно.

«Я не можу сказати, про що ми говорили в ті дні. Поки ми чекали ДПА, Єва впала з велосипеда й поранила ногу, подряпала собі лікоть, який я їй зашивала вдома, тому що саме в цей час був референдум і ми не могли нікуди поїхати, бо розуміли, що їхати в лікарню небезпечно. Усе якось повз пройшло, бо були якісь проблеми отакі життєві», – згадує вона час перед переїздом.

Дочці нічого не розповідали про обставини  – говорили, що просто потрібно переїхати до іншого міста. Проте, за деякий час, вже у Луцьку, у Яни почалися серйозні проблеми зі здоров'ям, а тоді проявилися симптоми ПТСР.

Обидві сім'ї врешті опинилися в зоні недосяжності для куль та снарядів, але попереду їх чекала боротьба за місце в суспільстві.

ЗАПОРІЖЖЯ. Не так страшно мати інший колір шкіри, як бути з Донбасу

Родина Макайя приїхала до Запоріжжя й поселилася у батьків Олени. Мішель за освітою менеджер-економіст, але не зміг знайти роботу за фахом, тож влаштувався прокальником на абразивний комбінат. Олена в Донецьку була соціальною працівницею, шила одяг на замовлення та грала в аматорському театрі. Після переїзду вона ще деякий час віддалено шила одяг для своїх клієнтів з Донецька, проте без примірок це було надто складно. Запорізькі ж клієнти в основному перешивали, тож заробітку не вистачало. Згодом Олена знайшла роботу в благодійному фонді. Наразі вона – старша соцпрацівниця та піар-менеджерка. Діти пішли до школи. Усім разом їм довелося звикати до відсутності комендантської години та до феєрверків, які спершу дуже лякали дітей.

Здавалося б, найстрашніше позаду  – можна спокійно жити далі. Якби не один епізод, який показав, що «спокійно» ще не настало:

«У вечір, коли ми приїхали, з дітьми в такому стресі, до нас прийшли і сказали: “Ну шо, сепаратюги, приїхали?”. Ну чому сепаратюги? Цей момент дуже неприємний, бо я не хочу ходити й доводити всім, що я люблю свою країну. Це моя країна, я тут живу. Чим я заслужила те, що мене називають сепаратисткою?», – майже з відчаєм запитує Олена.

Жінка дарма хвилювалася, що дітей не сприйматимуть у школі через колір шкіри. Усіх більше турбувало донецьке походження, а не африканське. За словами Олени, все, що відбувалося на сході, відбивалося на дітях. Їх ображали, звинувачували у тому, що там «ваші стріляють наших», сприймали як ворогів.

Від булінгу найбільше постраждала старша дочка. Вчителі й психологи на деякий час заспокоювали дітей, але потім все починалося спочатку. Кароліну навіть хотіли перевести в іншу школу, але вона сказала, що «повинна пройти цей шлях до кінця».

Олена робить ковток кави, зітхає і каже, що підтримки від держави не було ні тоді, ні зараз. Все, що вони отримують – це невелику адресну допомогу на проживання: близько 440 гривень для працевлаштованої людини і 1000 гривень для пенсіонерів.

«Можна я чесно скажу?,  – питає Олена та продовжує. –  Держава винна в тому, що вона це допустила. Ми знаходилися там і бачили все на власні очі. Потрібно було зупинити ще в той момент, коли все починалося. Коли збиралися під адміністрацією якісь люди з автоматами, чому їх одразу не зупинили, чому не припинили все це з самого початку?».

Хоч, за словами Олени, з боку держави допомоги немає, все ж існують громадські ініціативи, які займаються справами переселенців. Наприклад, у Запоріжжі діє Консультаційна рада ВПО при міській раді та громадські організації. Існують також різні гранти від міжнародних організацій. Але не вистачає централізованої комплексної підтримки.

Сім'я Макайя не забуває про Донецьк. Вони не дивляться новини, щоб не бачити обстріли і загиблих українських воїнів, і не розмовляють про це. Діти дуже добре пам'ятають рідне місто, яке досі їм сниться.

«Це, певно, назавжди залишиться. Мені сниться Донецьк, і сниться настільки реально, що я навіть відчуваю, як віє вітерець. Зараз ми розуміємо, що назад дороги вже немає», – каже Олена. 

ЛУЦЬК. «Але ми це пережили»

Даниїл Агеєв приїхав до Луцька і без проблем знайшов квартиру в центрі. Тоді в місті ще не було великої кількості переселенців  – не було й упереджень: 

«Коли вже переїхали, то нікому не пояснювали, звідки і чому ми переїхали, – згадує Яна. – Єва теж нічого не говорила. Ми просто приїхали, і все, тепер ми живемо тут. Ми це так сприймали, і вона це так сприймала».

Яна та Єва приїхали вже в орендовану двокімнатну квартиру. Без пральної машини та інтернету, не дуже зручна, але цілком пристойна квартира стала для них домом на наступний рік:

«Звичайно, умови були не ті, що ми звикли. Коли вдома є пральна машина, це все-таки чудово. Там її не було. Протягом року, що ми там жили, я прала всі речі руками в ванні. Але ми й це пережили, – ділиться Яна. – А такого, щоб із нами не розмовляли чи не хотіли здавати житло, то таких проблем в кінці травня ще не було».   

Літо минуло у прогулянках і знайомстві з містом, а тоді настав час Єві йти до школи. За словами Яни, вони ще в Луганську переглянули всі сайти луцьких шкіл і обрали ту, яка їм найбільше підходила. Вже в Луцьку у відділі освіти їм спочатку пропонували найближчу до місця проживання школу, а згодом і школу з російськомовними класами, хоча в Луганську дівчинка ходила в україномовний ліцей.

Зрештою Єву віддали в заклад з поглибленим вивченням іноземних мов (хоча посадовці і запевняли, що «вона не потягне»). Попри велике навантаження дівчинка впоралася з навчанням самостійно, без допомоги репетиторів. Щоб швидше адаптуватися в новому місті, Єва також почала займатися східними танцями. У старших класах у неї почалися панічні атаки, які мати списує саме на великий тиск з боку вчителів у школі. За рік родина Агеєвих переїхала на більшу квартиру, бо до них приєдналася бабуся і племінниця з маленьким сином.   

В школі у дівчинки все ж виникали проблеми з іншими учнями, але, за словами мами, вона вміє за себе постояти, тож швидко припинила будь-які закиди:

«Ображали через російську мову. Потім вона вперлася й довго не говорила українською. Я так розумію, це був просто такий психологічний конфлікт у неї в голові: типу, якщо перейду на українську, то все, що було вдома, загубиться. Минув рік-другий і вона заспокоїлася»

Зараз Єва навчається в Словаччині. Школа була хорошою, але через великий тиск і нервові зриви у дочки почалися панічні атаки, які доводиться лікувати досі. Дівчина майже не пам'ятає Луганськ і воліє казати, що з Луцька.

Агеєви зареєструвалися як внутрішньо переміщені особи за місяць після переїзду. А згодом усвідомили, що клейма переселенця вже не можна позбутися. Тепер Яна зі сміхом розповідає природною волинською говіркою, як черговий держслужбовець зробив комплімент її українській мові лише тому, що вона зі Сходу. 

Були й інші побічні ефекти статусу ВПО. Виявилося, що жоден банк не видавав кредитів і кредитних карток переселенцям, а також часто виникали проблеми з пропискою. Допомоги від держави Агеєви не чекали.

«Але я не маю однозначної відповіді, що мала б зробити держава для нас. Виправляти те, що наробили за всі ці роки дуже важко, – ділиться роздумами Яна. – Я не бачу, що можна зробити для моєї родини».

Після такої песимістичної репліки жінка все ж додає: хотіла б, щоб замість адресної допомоги переселенцям допомагали з житлом – наприклад, оплачували оренду, хай навіть частково. Щодо допомоги психологічної, то на думку Яни, вони й самі непогано впоралися. Попри її ПТСР і кілька операцій, причиною яких стали хвороби на нервовому ґрунті. Але, як кілька разів повторила сама Яна, вони це пережили.

Все, як у людей

Єва Агеєва вмістила весь свій одяг в одну невелику валізу, ноутбук та іншу техніку склала в рюкзак, прихопила зі стіни улюблені постери за мотивами популярного аніме та рушила на навчання в закордонний виш. Все своє свідоме життя вона вивчала іноземні мови, тож це було логічним продовженням. Батьки лишилися в Луцьку і продовжили допомагати фінансово. Звичайно, поки вона не стане на ноги.

Кароліна Макайя вступила в один із запорізьких університетів та обрала фах архітекторки. За час навчання у школі вона встигла поїздити Європою, і більше за все мріє зробити Запоріжжя таким, як найгарніші німецькі міста. Тож, коли мама запитала Кароліну, чи не хоче вона поїхати вчитися за кордон, відповідь була однозначною.

Яна та Даниїл Агеєви більше за все мріють, щоб дочка була щасливою і здоровою, тому наполегливо працюють і продовжують у всьому її підтримувати.

Олена та Мішель Макайя так само роблять усе, щоб їхні діти мали можливість займатися тим, до чого у них лежить душа. Попри труднощі, вони стараються забезпечити Кароліну необхідною технікою та архітектурними програмами, а хлопців спорядженням для занять футболом та карате.

«Незважаючи на те, що ми все втратили, я робитиму все, аби це ніяк не відобразилося на їхньому майбутньому», – сказала Олена під кінець зустрічі, а за тисячу кілометрів Яна іншими словами озвучила ту ж саму думку.

***

Матеріал створений в рамках проекту «Пункт 7» (Офіційна назва «Сприяння соціальній згуртованості в Україні»), що реалізується у партнерстві ГО «Центру громадянських свобод» та БФ «Восток СОС» за підтримки Американської асоціації юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI)