Тетяна Сомова: «Я зі своєю сім’єю намагаюся допомогти тваринам»

11 Липня 2019, 21:00
3311

Кожен по-своєму уявляє домашній затишок. У лучанки Тетяни Сомової вдома – по-особливому затишно та муркотливо, тому що вона поспішає додому до своєї сім’ї і аж до шістьох котів.

Про це повідомляє Громадське Волинь.

Оскільки ми зараз розмовляємо наприкінці твого робочого дня, розкажи, о котрій він закінчується?

Раніше я була з тих людей, які гордилися тим, що працюють 24/7, тим більше сфера комунікацій передбачає постійний нон-стоп. Згодом я почала більше цінувати особистий простір, відпочинок з родиною, з дитиною і зрозуміла, що безперервна праця є показником недостатнього вміння організувати свій час.

Ще коли в мене був маленький син, Іллі був рік-два, виникла необхідність поєднувати виховання маленької дитини з роботою і я почала вивчати питання тайм-менеджменту більш ґрунтовно. Я прочитала дуже багато теорії на цю тему і зрозуміла свою теорію: час – це ресурс, який любить рахунок, можливо, навіть більше, ніж гроші. Є прислів’я: гроші люблять рахунок. Я вважаю, що найбільше рахунок любить наш час.

Я взяла собі за звичку кожні п’ять хвилин спостерігати за своїм часом, визначити, скільки хвилин в мене йде на якісь елементарні дії. Наприклад, випити чаю, зробити перерву в роботі чи вранці почистити зуби. Я зрозуміла, що детальне планування часу не ставить людину в рамки, не перетворює її на робота, а, навпаки, дає більше свободи, тому що воно позбавляє того, що «їсть» нашу свободу і наш час найбільше – почуття провини.

Якщо працюємо нон-стоп, рано чи пізно батарейка сідає, і ми відпочиваємо, коли в нас за спиною купа незроблених справ. Мене, як перфекціоніста, почуття провини починає їсти. А так, я можу запланувати попрацювати три години. В моїх щоденних планах деколи навіть пише «Сиджу».

Хоча працюю за принципом фрілансу, мій робочий день закінчується, як правило, о 18-19 годині, тоді, коли закінчуюються заняття в школі і гуртки дитини, коли додому має прийти чоловік, коли я стараюсь приготувати вечерю, просто почитати книгу, поскролити стрічку в фейсбуці, влітку – піти погуляти, погодувати з чоловіком десь котиків. Так буває не завжди, тому що є дедлайни. Буває, що засиджуюся до ночі чи встаю дуже рано, але я вже переросла той стан, коли трудоголізмом пишаються і возводять його в ідол і стиль життя. Намагаюсь свій час більше організовувати.

Тобто ти приходиш додому, «скидаєш» з себе цю роботу…

Справа в тому, що я працюю значний час вдома. Мені дуже пощастило з моєю командою, тому що в усіх дуже високий рівень самоорганізації і ми контактуємо більшість часу онлайн.

Як тобі вдається дистанціюватись? Наприклад, я не можу працювати вдома, бо розумію, що в мене має бути місце для роботи, а вдома я відпочиваю.

Я завжди своїм клієнтам говорю: кожен роботодавець повинен дбати про те, щоб робота не ділила життя працівника навпіл. Вона повинна гармонійно розчинятися, переплітатися з усім решта, що є в житті людини. Мені цього «дзену» вдалося досягти. Я не відчуваю, що в мене має бути окремо місце роботи і окремо дім. Можливо, тому що мої рідні завжди дуже пишаються тим, що я роблю, підтримують, те, що я працюю, і дбають про комфортні умови вдома.

Я впевнена, що офіси в такому стані, у якому ми звикли до них, поступово будуть відходити в минуле, бо мілленіали, покоління Z прагне до того, щоб робота була чимось таким, що завжди з тобою та не заважає. Мені якось вдалося цього досягти.

Що для тебе створює комфорт?

Напевно, внутрішній стан. Ми часто подорожуємо з сім’єю і я знаходжу комфорт в дуже різноманітних місцях, але насправді дім для мене теж має дуже велике значення. Я не можу працювати вдома, якщо в мене не прибрано. Для мене комфорт – це внутрішній спокій, це знати, що я нікому нічого не винна, що стосується роботи, всі близькі – здорові, все окей з дитиною, з чоловіком, з мамою, з котами, з друзями. В першу чергу, комфорт залежить від внутрішнього стану, особливих зовнішніх атрибутів чи антуражу мені не потрібно. Хоча я не з тих людей, яким комфортно в палатці. Не вірю в приказку «З милим рай і в шалаші».

Для тебе важливо мати комунікації?

Для мене важливо мати комунікації навколо, елементарний базовий рівень побутового комфорту. Можливо, тому в нас багато котів, бо в мене є щось таке домашнє.

Чому в тебе так багато котів?

Не тому, що я хотіла шість котів, не тому, що мій чоловік чи моя дитина хотіли шість котів. Якби ми брали тварин для свого задоволення, щоб прийти з роботи когось погладити, пригорнути, в нас би їх, напевно, було два. Але кожен з котів має свою історію і майже кожен з них  – це тварини, які опинились у безвихідній ситуації. Я, відверто кажучи, деколи дратуюсь, коли дехто ставить це питання у грубій формі: «Нащо тобі стільки котів?» Я кажу: «Мені вони не потрібні, я їм потрібна, ми їм потрібні».

Людина, на мою думку, це про відповідальність. Сила, якою вона наділена серед всієї іншої природи, це не привілей, це обов’язок.

Коти насправді сприймаються як непотріб, їх викидають на смітники, їх підкидають під двері, через них переступають. Хтось допомагає людям, хтось допомагає дітям, хтось допомагає немічним, хтось допомагає солдатам на фронті. Я зі своєю сім’єю намагаюся допомогти тваринам.

Дуже часто говорять про те, що діти голодують, людям нема що їсти, в них біда, а ви допомагаєте котам. Насправді той, хто допомагає будь-кому, чи то котам, чи тварині, чи людині, так ніколи не скаже. Це говорять диванні воїни, які ніколи нічого не роблять, тому що доброта – це константа в суспільстві. Вона або є, або її немає. Не може бути такого, що суспільство добре і гуманне до людей, але зле до тварин. Допомагаючи тваринам і показуючи людям, що життя будь-якої живої істоти має цінність, на моє переконання, ми робимо суспільство добрішим в цілому і до всіх: і до дітей, і до стареньких, і до незахищених. Немає значення, яка це жива істота.

На своїй сторінці у Facebook ти розказуєш дуже багато цікавих смішних історій про життя своїх котів. Складається враження, що між ними абсолютна гармонія. Це насправді так?

Насправді це так. Коти у нас не б’ються, не сваряться, не чинять ніякої шкоди. Деколи буває, що трапилося щось дуже смішне і хочеться про це розповісти своїм друзям, з якими в такому шаленому ритмі життя ми комунікуємо здебільшого онлайн. Я вважаю, що потрібно розказувати історії успішного утримання домашніх тварин, аби люди, які готові взяти тварину, не боялися безладу в домашньому житті. Насправді кіт в домі може приносити гармонію і це не один кіт, а навіть більше як півдесятка котів. Я просто намагаюся показати приклад, що жити з домашніми тваринами прикольно, класно і насправді весело.

Я вважаю, що гармонія між тваринами залежить від психологічного настрою людини. В мене жодний кіт не бив іншого кота, не шипів. В нас всі хлопці, звичайно, що стерилізовані, бо це обов’язкова умова утримання домашньої тварини. Це і про здоров’я тварини, і про відповідальність, і про свій комфорт проживання з тією твариною. Бувають в них ігри, покусають один одного, побавляться, але це насправді є так, як я пишу: дуже легко, дуже гармонійно, дуже тепло.

Що дають тобі коти на емоційному рівні?

Я пожартую на цю тему: в нас немає телевізора і я не знаю про що говорять, чи на що дивляться ті люди, в яких немає котів. Телевізор чи що?

Ми можемо спостерігати за ними годинами. Коти – це втілена безпосередність, щирість і в них людина може багато чому навчитися. Жодного кота не турбує те, що про нього думають інші. Це приклад здорового правильного егоїзму.

Приходиш додому, а тебе зустрічає на порозі шість довірливих створінь, які дивляться і чекають, що ти їм приніс. В мене не всі коти такі комунікабельні, але один з них завжди вилазить на шию і лізе в носик поцьомати, то так, це терапевтичний ефект.

Як чоловік і син ставляться до того, що у вас стільки тварин?

Це одне з моїх улюблених запитань про котів: «А що каже чоловік?» Як на мене, в нашому суспільстві є дуже дике і неправильне сприйняття чоловічої статі, як бездушних монстрів, яким чужі будь-які прояви ніжності, і це в нас чомусь дуже хибно ототожнено з поняттям мужності. Хоча насправді для жінки, із здоровою самооцінкою, впевненої в собі і з правильним сприйняттям світу, мужність – це про доброту і про турботу, а не про брутальність і заперечення будь-яких ніжних почуттів.

Дуже часто жартують про те, що у самотніх незаміжніх жінок дуже багато котів. Поки я була незаміжня, в мене був один кіт, а коли ми з Ігорем одружилися, у нас поступово з двох стало шість котів.

Мій чоловік – лікар. Його професія передбачає співчуття і він поширює це співчуття на всіх живих істот. Насправді він волонтерить набагато більше, ніж я. Ініціатором взяти, як мінімум, половину наших домашніх котів був мій чоловік і мотивація у нього була співчуття.

А дитина – це дзеркало батьків. Діти, як губка, вбирають все, що їм транслюють дорослі, тому з сином такого питання не стоїть. До нього дуже часто приходять друзі з гімназії подивитися на котів. Найбільше мене розсмішило, коли прийшов хлопчик і каже: «Я не так собі все уявляв». Люди думають, якщо є півдесятка котів, то це в хаті звіринець, котячий запах. Коли ж вони бачать чистоту, речі на своїх місцях і що коти не скачуть по стелі, то дивуються.

Для мене те, чи здатна людина вдома впоратися з твариною, це один з лакмусових папірців зрілості, дорослості і здатності нести відповідальність.

Ти часто згадуєш стереотипи. Як думаєш, чому люди з негативом запитують про котів? Звідки він береться, адже ти робиш хорошу справу, з цим важко сперечатися.

Наше суспільство дуже дике і стереотипне, є дуже багато того, що я називаю «постсовєцкім жлобством». У нас виробилося ставлення до тварин як до речі. Люди дуже часто беруть тварин напівпородистих. Чому я так іронічно кажу «напівпородистих»? Нічого поганого немає в породистих тваринах, але коли на «OLX» купують британських котиків по 500 гривень, це називається міщанське жлобство, насправді це дуже нездорово. У нашому дикому стереотипному суспільстві звичайні відповідальність, доброта дуже часто сприймається як слабкість і якесь дивацтво.

Ще є інша сторона медалі. Деякі волонтери, які займаються тваринами, на мою думку, роблять це не зовсім коректно, тому що дехто вважає, що допомога тваринам – це погодувати, забрати додому і прилаштувати. В першу чергу, допомога тваринам у цивілізованому розумінні цього – навчити людей жити цивілізовано з тваринами в одному місці. Потрібно розуміти, що місто – це спільний простір, спільний дім для всіх, хто в ньому живе. Варто в першу чергу дбати про зменшення популяції безпритульних тварин цивілізованими методами, тобто стерилізацією кицьок і кастрацією котів. Те саме стосується, напевно, і собак, але я в цю тему не лізу, бо не спеціаліст, займаюся більше котами. Можливо, деякі волонтери самі зіпсували репутацію цієї справи агресією або неправильним підходом, що сприяв збільшенню популяції бездомних тварин. Я не хочу в цю тему заглиблюватись, але якщо говорити про причини такого упередження до людей, які допомагають тваринам, то на мою думку – це одна з причин.

Взагалі наше суспільство жорстоке і негуманне. Наведу дуже печальний приклад. Буквально за кілька метрів від мого будинку біля торгового комплексу «Варшавський» в дуже людному місці лежить, перепрошую, труп кота, якого збила машина. Це місце, де проходять тисячі людей за день. Всім байдуже. Там базар, там автостанція, але людина пройшла і забула.

Значна частина людей живуть, як я кажу, «в шорах». Вони бачать чітко перед собою, не маючи зовсім якогось широкого бачення і тому,  можливо, не розуміють значення допомоги тваринам, не розуміють для чого це комусь. Дуже часто чую такі закиди: ми тут самі не маємо їсти, а ви котів годуєте. Я думаю, це загальний рівень незадоволеності своїм життям і дизгармонії у ньому, просто викид власної озлобленості на світ і на своє життя, як би прикро це не звучало.

З якими стереотипами найчастіше ти зіштовхуєшся?

Будете стерилізувати кицьок – у вас не буде дітей. Я думаю, це абсолютно дика суміш навколорелігійних переконань і древніх забобонів. Те, що стерилізація – гріх, це один з найдрімучіших стереотипів, пов’язаних з тваринами. Я завжди пропоную людям, які так говорять, піти з волонтерами в двори, подивитися на десятки нікому не потрібних новонароджених кошенят, подумати, яка доля їх чекає і тоді говорити, чи це не гріх. 

Наступний стереотип про те, що тварина має бути породиста і її реально придбати на OLX. Ще один – декілька тварин не вживаються в одній квартирі. Також існує стереотип, що утримувати тварину нічого не варте, вона може їсти хліб, кашу. Це насправді не так.

Тварина – це, в першу чергу, витрати. Кожен, хто хоче взяти хоча б одного кота чи собаку до себе додому, повинен розуміти, що це щорічна вакцинація, необхідне тварині повноцінне харчування, профілактичні візити до ветеринара.

Ти сказала, що у котів можна багато чому навчитися. Чого навчилась ти і чого порадиш навчитися іншим?

Я навчилася вмінню цінувати момент. Наприклад, приходжу з роботи, дивлюся як мій Умка, Омка чи Сімба просто лежать і дивляться. Я дозволяю собі лягти біля них і теж просто спокійно полежати. Я навчилася в котів вмінню цінувати свій простір.

Я б не радила у котів чомусь вчитися. Насправді це не вчителі, а створіння, які потребують нашої опіки.

Я не схильна романтизувати кота, але навчитися швидкій реакції у них можна. Поспостерігайте, хто має котів, за своїми улюбленцями. Настільки вони вміють бути розслабленими і водночас дуже чітко реагувати на те, що їм здається небезпекою. Навіть якщо це папірець, який падає зі столу. Ще я пораджу навчитися любові до себе. Кажуть: чим відрізняється сприйняття людини собакою і сприйняття людини котом? Собака думає: людина мене годує, опікується мною, значить вона мій бог. А кіт думає: людина мене годує, не може без мене жити, опікується мною, значить я її бог. Мені імпонує погляд котів на світ. Це їхній здоровий егоїзм при абсолютній щирості та безпосередності. Я думаю, цьому можемо всі ми повчитися у цих створінь.

***

Я буду особливо рада, якщо наша розмова надихне когось взяти додому тваринку, можливо, навіть не одну. Навіть знаю, де її можна взяти: звертайтесь у ветеринарну клініку «Кіт Леопольд» або заходьте на сторінку ГО «Спільний дім». У нас є пухнастики вакциновані, стерилізовані, готові до життя в квартирі. Звертайтесь, вам будуть раді допомогти.

Розмовляла — Юлія КАРМАНСЬКА, знімала — Марина БАЛДИЧ

Читайте також: Андрій Покровський про Луцьк без мера, високі тарифи та нові обличчя

Коментарі
04 Березня 2020, 18:02
весь рабочий час у нее уходит на собирание информации у работодателя, чтобы потом полить его грязью и посмеяться со своими подружками. жаль животных, хозяйка ими не занимается
Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024
27.03.2024
20:39