«Коли йду в похід, діє принцип «життя, здоров’я, перемога», — інструктор з туризму Тарас Сиротюк

Тарас Сиротюк – засновник туристичного клубу «ANTAR», уперше на Волині промаркував сім туристичних шляхів. Тараса з дитинства приваблювали мандрівки.

Про свої походи він розповів у інтерв'ю «Громадському.Волинь».

– Привіт, Тарасе. Я знаю, що ти займаєшся походами і, коли ми з тобою домовлялися про зустріч, ти запитав, чи будемо говорити про гори. Вони складають основну частину твого життя?

– В принципі, так. Напевно, основна частина — це гори, хоча може і туризм взагалі, тому що коли почнеться водний сезон, в нас буде багато сплавів.  

– Що спонукає тебе йти в гори і сплавлятися?

– Не можу сказати так просто. Я почав займатися туризмом у 1999 році, коли вчився в школі, а в гори вперше потрапив у 2005 році. Тоді, напевно, так захопився, що досі не можу зупинитися, досі ходжу за інерцією.

– Я читала у одному з твоїх інтерв’ю, що ти, коли вперше пішов в гори, ніби побачив себе збоку.

– Так, було таке відчуття і зараз теж інколи трапляється. Воно з’являється в складних небезпечних ситуаціях. Це дає можливість переосмислити своє життя.

Рік тому ми мали серйозну проблему на Говерлі, один з учасників ледь не загинув. Була дуже сильна негода, за всіма правилами треба було розвернутися і піти вниз, але група розділилася і ми мусили йти до кінця. Після інциденту всі залишилися живі-здорові, мали невеликі ушкодження, обмороження, але все минулося. З’явилися такі моменти, чи це паніка, що я себе бачу зі сторони. Тоді треба заспокоїтися і можна рухатися далі.

– Я в горах була лише раз в своєму житті. Ми тоді зійшли на Говерлу, але я не можу сказати, що для мене це був відпочинок, тому що фізично це дуже складно. Яким чином ти робиш, що люди під час сходження відпочивають?

– Перш за все, це атмосфера, яку створюєш, як ти об’єднуєш людей навколо справи. Задоволення і розуміння того, що ти відпочив, приходить, коли вже повертаєшся додому. У нашому туристичному клубі «ANTAR» є свої жарти і ми це називаємо PMS — post mountain syndrome, тобто коли повертаєшся після гір сюди. Уявіть собі, що ви поїхали в гори, побули там, навіть сходили на Говерлу, а тут приїжджаєте, заходите в Facebook і думаєте: «Там все-таки краще і це було круто».

Це наша філософія: ми не підкорюємо вершини, а вершина нас пускає на гору і ми підкорюємо самого себе.

Вийшовши з дому, я заряджаюсь, як пружина, і розслабляюсь вже коли спускаюсь вниз. Потім розумію, що все закінчилось, видихаю і вже тоді аналізую, що було не так, що було добре й отримую від того задоволення.

Ще моменти підготовки — це теж дуже круто, коли ти щось шукаєш. Для прикладу, багато людей кажуть, що в мене дуже класна робота, постійно ходжу в гори чи сплави. В червні ми їдемо в перший закордонний сплав в Латвію. Планування і підготовка в мене зайняли місяць і чотири дні. Це дуже складна робота, недоспані ночі і цілий день в роботі. В цьому моменті якраз отримуєш задоволення.  

– Від чого ти отримуєш більше задоволення? Мабуть, коли йдеш в гори або сплавляєшся? Чи від підготовки більше?

– Є ще вау-ефект, коли вперше бачиш небо під собою, коли хмари заливають долину. З часом ти бачиш більше, їздиш більше, гори все менше вражають, але все одно туди ходиш. Якби я від цього не отримував задоволення, я б цим не займався. Минулого року аналізував, як незнайомі люди себе поводять в групі в горах в певних умовах.

З грозою в мене було два лякливих випадки. В Карпатах ми двічі потрапили в серйозну грозу і спустилися переночувати біля озера. Я приготував їжу, люди в наметах передягалися, сушились і вечеряти ніхто не прийшов. Я думав, мене розірвуть вранці, але все було добре.

Рік тому ми були в Польщі, ходили в Високих Татрах на гору Риси. Зранку погода була ясною, вище почався сніг. Ми обійшли невелику тріщину, піднялися на вершину. Почалася гроза, град, а ти весь в залізі, на спині льодоруб, який стирчить вгору, це було дуже страшно. Тут розумієш, що від тебе вже нічого не залежить. Твоя задача тільки спуститись вниз і щоб люди дійшли вниз. Просто зуби зціпив та й пішов.

– Ти в таких умовах на кого чи на що сподіваєшся: на сили природи, на Бога чи на долю?

– Віра, безсумнівно, присутня. На Бога сподіваюсь напевно що в першу чергу. Є ще аналіз і підготовка. Не було жодного разу, що за складних погодних умов ми скасували похід. Можемо змінювати маршрут, але в будь-якому випадку виходимо в гори.  

– Ти колись казав, що під час сходження на гору, бачиш у собі зерно зла…

– Так, негативні моменти. Це може критичне ставлення, але щось хороше в собі ти не бачиш.

– Чому так? Як це відбувається? Ти відчуваєш в собі негатив?

– Не негатив, а негативні риси. Ти стоїш говориш з людьми, можна сказати «бикуєш», зі сторони бачиш, що ти робиш щось не те трошки і потім більше так не робиш.

– Таким чином ти самовдосконалюєшся?

– Так. Я вважаю, що в першу чергу потрібно займатись самоосвітою. Чим вужче людина дивиться на світ, тим гіршим буде цей світ для всіх людей. Особисто для мене світ перевернувся і змінився два роки тому, коли я поїхав за кордон.

Я сам з Володимира-Волинського, міста біля кордону. Не знаю, чи є там хтось, хто б не возив папіроси. Я цього ніколи не робив, з мене «гнали» в Володимирі, але вперше я поїхав за кордон аж в 2017 році.

– Наш менталітет впливає на те, як люди себе поводять в природних умовах?

– Впливає не менталітет, а пострадянський бардак в головах, тому що скрізь має бути порядок, скрізь має бути чітке визначення того, що можна і що не можна. Це має вигляд певних заборон на території нацпарку чи держави, але перш за все, це має бути ментальна особиста заборона — ти сам собі цього не дозволяєш. Так проявляється твоя повага до природи і до людей, які живуть у країні, в яку ти приїхав.

Я про туристів говорю: скрізь є люди, і є людиська. Але якщо поїхати в Польщу і порівняти з Україною, то в нас зараз початок 20 століття в плані туризму і культури туризму. Найбільш популярні і складні гори в них — Високі Татри — це дуже маленькі гори, це невеликий шматочок Карпат і те, що відбувається там, яке там насичення і яка там культура, просто не передати словами. Спочатку в тебе відчай і розпач, ти дивишся на цих і розумієш, яке ти гівно, а потім ти змирився, ставиш собі ментальні заборони і тобі набагато комфортніше вже там і ти хочеш тут щось зробити.

– Тобто в тебе немає думки поїхати десь туди…

– Ні, абсолютно. Треба будувати свою державу. Я вважаю, що кожен має бути на своєму місці і робити свою роботу.

В мене ще дуже класний експіріенс, я колись важив 138 кілограм. Були проблеми із способом життя і харчуванням, я ходив до дієтолога, яка дуже класно ставила мізки на місце і навчила їсти. Можна сказати, що я кидав їсти. Я ходив в гори, потім набрав вагу і ходив. Трошки менше, не так високо, але ходив постійно. Я знаю, як працюють певні моменти: навчився працювати на результат, планувати. Не відбувається все відразу, треба до чогось іти поступово.

– Коли йдеш в похід, ти ставиш перед собою мету дійти до вершини?

– Коли я йду в похід, в мене діє принцип «життя, здоров’я, перемога», тобто в першу чергу, щоб всі були живі, в другу — щоб всі були здорові, а в третю, щоб ми все пройшли. Кров з носа, але мусиш бути там — такого немає.

– А є містичні історії, пов’язані з річками, горами, лісами?

– З горами є. У 2014 на День туризму ми ходили в гори. Двоє моїх друзів з Хмельницької області попросили їх завести в гори. Ми ходили через озеро Несамовите на Говерлу і вниз. Ночували під Говерлою, там є невеличкий будиночок — екопункт під Говерлою. Там немає зручностей, просто підлога. Ми постелили спальники, зварили собі їсти.

– Це той випадок, коли чотири стіни і все?

– Ще дах є, і вікно, і двері мотузочкою прив’язуються до цвяшка та тримаються зачиненими. Посеред ночі ми почули, як щось шкребеться. Зранку побачили великі сліди. Дехто каже: вовк чи собака, але який там собака невідомо. Це було страшно. Ми стукали, грюкали в стіни, проганяли цю тварину. Вночі позасинали і мені сниться, що всі негативні емоції, які за день відбуваються в людей на Говерлі, все сміття, яке люди викидають, люди, які прийшли просто «патусіть» питають чи далеко звідси до Ай-Петрі, тобто абсолютно не розуміють, що вони тут роблять, — всі оці негативні штуки хвилею скочуюються вниз і перетворюються там на Мару, на таку страшну істоту. А вона відкриває дах цієї хатки, як консерву, і їсть. Таке мені наснилось.

– Для тебе яка головна цінність у житті?

– Не знаю. Якщо сказати «родина, сім’я» — це буде егоїстично звучати в плані держави і світу. Те, що близько біля тебе, напевно, важливіше.

Моя дружина — моя основна опора, і якби не вона, в мене нічого б не вийшло і з тим, щоб скинути вагу, і з тим, щоб займатися туризмом. Народження сина на це все вплинуло, тому що треба більше старатися і більше працювати. Знову ж таки, змінюються цінності і всі інші речі стають неважливими, в тебе з’являється дуже потужний сенс життя.

– Твій світогляд змінився, я так розумію.

– Так. В нас зараз є купа проблем. Мені треба думати, як оплатити комуналку, треба заробити гроші, син захворів, треба ліки, в нас вибори і треба, щоб все пройшло нормально, щоб ми знов не опинились в якомусь місці і за курс переживаєш, бо може підскочити. Якщо підскочить курс, то може на літо запланована робота піти. Всі ці речі для тебе важливі, а в горах ти зранку встаєш і дивишся, що в тебе є ще сухі шкарпетки і думаєш: як круто. І все, всі проблеми. Тобто цінності зовсім інші. Приходить переосмислення того, для чого і як ти живеш. Насправді важливі зовсім інші речі: щоб були всі здорові, на голову не капало і можна жити.

Ще про переломні моменти. Ми восени потрапили в ДТП у Словаччині, нам на дорогу вискочив олень, він залишився живий, машина постраждала, ми мусили екстрено щось робити. З’явилася купа несподіваних витрат і я, коли дізнався ціни, спочатку трошки був шокований, а потім дуже легко видихнув і подумав: «Блін, ці ж гроші є, а якби їх не було, а якби хтось вмер, а якби я сам помер, а якби ще щось». Все ж могло бути набагато гірше. Гроші — це просто засіб, а не причина чи мета. Ми не для грошей існуємо, а гроші існують для втілення певних якихось речей.

– Якісь ще переломні моменти кардинально вплинули на твоє світобачення?

– Революція Гідності, жертви Майдану. Це дуже сильно вплинуло на самообмеження, на власну поведінку. Я не є білим і пухнастим, я в своєму житті зробив дуже багато помилок, я їх визнаю і більше так не роблю.  

Таке страшне слово є — стабільність. Говорилося, що шість років тому був долар по вісім і все було стабільно. Як на мене, стабільність має бути не стагнаційна, коли все гниє, а та, яка має приріст. У нашій країні зараз є дуже багато негативних важких моментів, невирішених проблем і в туризмі, і в охороні природи чи екології.

Мені дуже не хочеться вірити, але на цих виборах особисто для мене вирішується питання існування країни. В певний момент я думав про те, щоб покинути і виїхати звідси, але в мене є мотивуючі друзі, які кажуть, що раніше ще гірше було і нічого, пережили. Твоя задача — працювати, будувати економіку і будувати життя. Мені не хочеться, щоб було погано, я буду максимально робити так, щоб було добре.

Я раніше ніколи не голосував, вперше проголосував на виборах в 2014 році.

– До того ти думав, що від тебе нічого не залежить?

– До того я взагалі, грубо кажучи, не думав. До попередніх виборів 2010 року в мені ще грав потужний максималізм, я вірив у праві ідеї дуже сильно. Я зараз в них вірю, але набагато поміркованіше, тому що є світова глобалізація, ми живемо в світі, треба між собою дружити. На других виборах мені було не до того. Мені здається, що в людей 25 — 27 років забрати право голосу, так само як і в старших людей або щоб, принаймні, платники податків голосували, тому що біда чорна.

– На кому зараз основна відповідальність?

– Абсолютно на всіх. Все починається знизу, все починається з малого —  з зернинки хліб, з промінчика зоря, Ленін будував свою дорогу з букваря. Тут так само. Проблема в тому, що абсолютно відсутнє виховання, це стосується не школи, це стосується абсолютно всіх рівнів. Ми зараз маємо проблему страшної некомпетентності на всіх рівнях, починаючи від касира, закінчуючи керуючими. Проблема в саморозвитку, тому що є парадигма «пішов, відучився, маєш папірець, з папірцем працюєш». А далі пішло влаштування за гроші.

Мені думалось після Революції 2014 року, що наступна революція почнеться не зі знищення тих, хто при владі, а тих, хто вішає табличку «Буду через 15 хвилин». Чи тих, в кого робочий день до сьомої години, за п’ять сьома зачиняють двері.