Історія лучанки Єлизавети Лавренюк, або Як живеться тим, хто побачив століття

Прожити більш як сто років вдається далеко не кожному. Територіальний центр соціального обслуговування міста Луцька піклується лише про двох осіб, які зуміли пережити століття.

Однією з них є місцева мешканка Єлизавета Лавренюк, яка недавно відсвяткувала свій 103 день народження. Довгожительку привітали заступник директора департаменту соціальної політики Олег Главацький та працівники Територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) м. Луцька.  Вони вручили ювілярці вітальний адрес, квіти та матеріальну допомогу. Шкода, правда, що бабуся не бачила і майже не чула тих, хто прийшов її вітати, адже зір повністю втратила ще більше року тому.

Любов до праці перемогла століття

Народилася Єлизавета Лавринюк 13 вересня 1912 року в селі Жидичин Ківерцівського району. На жаль, почути секрет довголіття із власних вуст бабусі нам не вдалося, адже вона майже нічого не чує та і з ліжка тепер взагалі не встає. Тож розповісти про жінку, яка змогла перемогти час, погодилася племінниця. Людмила Совпис говорить, що приїхала допомагати тітці у 80-х роках, коли та похоронила чоловіка. Єлизавета Лавринюк тоді працювала у колгоспі.

До Луцька вона переїхала приблизно у двадцятилітньому віці, відразу після того, як вийшла заміж. Дітей у сім’ї не було, тому після смерті чоловіка жінка лишилася зовсім самотньою. Саме тоді племінниця прийшла на допомогу і оселилася разом зі старенькою, щоб допомагати їй по господарству. Жінка згадує, що раніше, при здоров’ї, довгожителька часто приїжджала підсобити і їхній сім’ї, адже працю дуже любила. Півжиття бабуся присвятила роботі у колгоспі, а потім і вдома не покладала рук. Завжди шукала собі якусь роботу. Навіть зараз, у лежачому стані , Єлизавета Лавренюк частенько плачеться, що не може іти працювати.

«Часто вона сідає і починає плакати. Коли запитаєш, що сталося, відповідає, що не може отак просто лежати. От тягне її до праці. Буває, питає, чи всю картоплю перебрали, чи корову вигнали пастися і просить, щоб дали чоботи, то й вона піде допомагати. Та які ж чоботи, якщо вона і з ліжка піднятися не може», – дивується Людмила Совпис.

Зовсім злягла бабуся після того, як чотири роки тому зламала ногу, а так працювала на городі аж до ста років, стараючись хоч чимось допомогти по господарству. Хвороби довгожительку не оминали, однак вона зуміла пережити аж два інфаркти.

Любила Єлизавета Лавринюк не лише фізичну працю. Мала жінка і велике бажання вчитися у школі, хоч на той час її від затії відмовляли. Але вона жодного разу не пожалкувала, що, все ж, набралася шкільної науки. Улюбленим заняттям старенької, за словами племінниці, завжди було вишивання та в’язання. Зараз в маленькій бабусиній кімнаті можна побачити багато її ручних робіт, а стіни обвішані образами, адже щонеділі та у свята жінка ходила до церкви.

Коли хвороби загнали бабусю у ліжко і вона перестала бачити, тоді дуже любила слухати радіо. Саме тому довгожителька завжди була в курсі новин. Коли ж радіо ламалось, розповідає Людмила Совпис, жінка дуже сумувала, адже тоді не знала навіть і дня тижня.

Пережила бабуся майже усіх своїх племінників, а з близьких родичів лишилася лише найменша сестра, яка проживає у Львові і має більш як 80 літ. Тож старенька часто жалілася, що усі її знайомі давно повмирали, а їй і поговорити вже немає з ким. На століття вітати довгожительку приїхала майже уся її родина. Тоді, правда, і здоров’я у бабусі було міцнішим.

Боротися за життя допомагає соціальна служба

Двічі на тиждень вже близько 20 років поспіль до Єлизавети Лавринюк навідуються працівники соціальної служби. Вони допомагають Людмилі Совпис, якій вже теж більш як 70 років, доглядати стареньку і поратися по господарству. Зараз таку місію більше року виконує соціальний працівник Юлія Мазурик. Жінка говорить, що коли потрапила до Єлизавети Лавренюк, та вже її не могла бачити, тому зараз і не впізнає.

«Я приходжу сюди двічі на тиждень. Допомагаю по господарству, або ж консультую у різних питаннях. Тут живуть дві самотніх жінки, а Єлизавета Лавренюк взагалі не може ходити, тому до таких людей ми приходимо додому», – говорить Юлія Мазурик.

Соціальне обслуговування одиноким пенсіонерам, людям з обмеженими фізичними можливостями та іншим незахищеним верствам населення надає Територіальний центр соціального обслуговування міста Луцька.

Тим, хто неспроможний вийти за межі свого місця проживання, допомогу надають вдома. Усі інші можуть прийти і скористатися різними послугами безпосередньо в установі. Директор територіального центру соціального обслуговування Галина Шатецька говорить, що в день до них приходить близько двохсот чоловік.

«Зараз у нас на обслуговуванні перебуває 4038 осіб. Усі, хто потребує допомоги, мають право на двомісячне безкоштовне харчування у нашій їдальні. Тим, хто не має змоги прийти до нашого центру, соціальні працівники приносять їжу додому. У нас також можна отримати допомогу психолога, функціонують фізкабінети, кімната дарованих речей, тренажери, арт- та аромотерапія і заняття рукоділлям», – розповіла Галина Шатецька.

Директор центру також зазначила, що кожен має право сам обирати потрібні послуги. Соціальні працівники допомагають в оформленні документів, читанні преси та організації дозвілля, прибиранні приміщення, пранні білизни, митті вікон, та в інших справах, які визначаються при індивідуальному оцінюванні потреб.

До центру може звернутися кожен, хто потребує допомоги. Тож стареньких і немічних жителів самих у біді не лишають, а допомагають продовжити своє довголіття ще на десятки років.

Оксана ВЛАСЮК