«Потреба у славі та оплесках викликає залежність. Не люблю залежностей!» – волинська художниця Наталка Градиська

10 Червня 2021, 18:10
Наталка Градиська 8699
Наталка Градиська

Волинський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Т. Шевченка після перерви, спричиненої  пандемією  COVID-19, відновив у репертуарі драму режисерки Світлани Органісти «Лесина містерія».  Цю масштабну виставу дали востаннє у цьому театральному сезоні. Костюми для постановки за творами  Лесі Українки створили «з нуля» – і це впадало в око навіть не дуже «підготовленому» глядачеві. 

Розкішне розмаїття та характерність вбрання акторів вражали від першого ряду до «галерки». Саме цей факт і став поштовхом до інтервю з Наталкою Градиською, художницею костюмів до «Лесиної містерії».

 — Наталко, Ви здобули диплом Львівської національної академії мистецтв, повернулись у рідний Луцьк. Чула у розмовах, що сумуєте за львівським мистецьким середовищем. То повернення на Волинь – це щире бажання чи таки вимушений крок? Чи віднайшли себе вдома вже як художниця?

 — На той момент, у 2000 році,  повернення було швидше  вимушеним, бо пропозиція залишитись у Львові задля праці на кафедрі  була мені зроблена. Сумую за атмосферою та розмовами творчих особистостей, котрі суттєво піднімають  естетику навіть простого спілкування. А щодо себе – то, як і кожен митець, завжди у пошуках. І це  не залежить від географії.

Читайте також«Бешкет – це наша фішка». Як діти в Луцьку вчаться бути розкутими завдяки театру

— Бачила виставу Заслуженої артистки України Світлани Органісти «Фрекен Жюлі» за  Августом Юханом Стріндбергом, до якої Ви теж створили костюми. Після перегляду на малій сцені  подруга зауважила: акторам було легко й зручно грати у цьому одязі. Це глядацький погляд економістки за фахом. 

Як на мій, культурологічний, то костюми справді органічні, ідеально «сидять», елегантні. Навіть служниця  немов щойно зійшла з картини Жана-Ет’єна Ліотара «Шоколадниця», така  свіженька, накрохмалена... Годі й казати про наряди головної героїні, Фрекен Жюлі – у деяких  можна просто зі сцени - на дипломатичний прийом! На основі чого і як Ви будували кольорову гаму, де «підглядали» історичність фасонів?

 — Історичність продиктована уявною мандрівкою  у Швецію другої половини 19 століття, адже  драматург – швед. Пєса зацікавила мене через біографію автора.  Стріндберг змінював  свої погляди протягом усього життя,  у деяких таких моментах він мені близький. Перечитавши кілька життєписів драматурга, закортіло поринути у  його час  засобами ілюстрацій та фото.

 Коли  п’єса характеризується певним історичним періодом, завжди звертаюсь  до джерел,  вивчаю костюм до дрібних деталей.  Стріндберг  творив в кінці 19 – на початку 20 століть,  що дало поштовх експериментувати з костюмом у нинішньому часі, у 21 столітті. Люблю експерименти та інтерпретації, адже в процесі завжди виникає щось розкішне. 

З  кольоровою гамою дещо складніше, бо кожен актор має певні особливості фігури та зовнішності. Одяг має не лише відповідати історичному періоду, статусу героїв, а й пасувати актрисі  чи актору, органічно вписуватись в  інтер’єр сцени, при цьому суттєво вирізняючись. Потрібно одночасно вирішувати кілька завдань  в одному костюмі. Театральний костюм несе у собі чимало семантичних навантажень, які глядач свідомо або підсвідомо прочитує під час перегляду спектаклю. 

Щодо кольорової гами, то подобаються поєднання тканин на контрасті. Часто використовую цей прийом і в повсякденні.

Фото з особистого архіву Світлани Органісти
Фото з особистого архіву Світлани Органісти

Фото з особистого архіву Світлани Органісти
Фото з особистого архіву Світлани Органісти

Фото з особистого архіву Світлани Органісти
Фото з особистого архіву Світлани Органісти

— Коли у соцмережах натрапила на світлини Ваших костюмів до театральної драми Світлани Органісти «Лесина містерія», то одразу загорілась бажанням побачити і саму виставу.  Режисерка в інтерв’ю газеті «Волинь-нова» назвала Вашу роботу як художниці «чудовою». Долучаюсь до такої думки обома руками. Наталко, як гадаєте, це  Ваш максимум на сьогодні у Луцьку? Чи усе задумане вдалось утілити, чи не мучить якийсь нерозкритий задум, образ, «не в той бік покладена» швачкою стрічка?...

— Найперше, варто конкретизувати  який саме максимум: можливостей як художниці у рамках конкретної вистави, чи як художниці по костюмах взагалі? Стосовно втілення задумунемає меж досконалості. Чи усе задумане  втілила? Ні, не все.  Щодо мук відносно нерозкритого задуму, то, на моє переконання,   краще шкодувати за тим, що вже зроблено, аніж за тим, чого не зробила. Чи усі стрічки покладено у «правильний» бік? Іноді думки художника та кравця вступають у суперечку...

Фото з особистого архіву Світлани Органісти
Фото з особистого архіву Світлани Органісти

— У культурологічних публікаціях, наукових статтях, присвячених режисерській творчості у театрі, вкрай рідко, фрагментарно подається аналіз їх, режисерів,  ставлення до проблеми костюма на сцені. Однак, саме костюм як засіб художньої виразності створює перше враження як про героя, так і про постановку загалом. На Вашу думку, чому режисери так мало говорять про роботу художника по костюмах?

— Не є фахівцем у режисурі, тому не можу її, режисерську роботу,  коментувати, використовуючи саме фахові аргументи. Цілком ймовірно, режисер не коментує костюм з тієї ж причини... 

Читайте такожЗакохатись боковим поглядом. Художниця Олена Бурдаш про творчість, пошуки себе і львівських хіпі

Як відбувалась Ваша особиста еволюція поглядів і смаків на сценічний костюм?

— Є речі, які сприймаються на емоціях, відчуттях. Вони або захоплюють до гучного «Вау!», або ні. Моя еволюція поглядів – це коли  сама собі кажу «Вау!» від побаченого чи створеного.

Наталка Градиська. Автор - Любомир Безручко
Наталка Градиська

— Уявлення про феномен костюма у театральному мистецтві передбачає його варіативне сприйняття в рамках таких наук як філософія, культурологія, естетика, живопис, герменевтика, театральна справа, етнографія... Через костюм ми пізнаємо внутрішній світ героя, його пошуки життєвих сенсів. Це обумовлює і специфічне  віддзеркалення основних цінностей, орієнтацій у зв’язці «режисер - художник по костюмах – глядач». Чи доводилось Вам чути відгуки глядачів про свою роботу в театрі? І чи волинський гладач взагалі  цікавиться роботою художника по костюмах, чи розуміє її значимість?

— Відгуки доводилось чути, та кожен розуміє костюм, його естетику на індивідуальному рівні сприйняття. Ніколи не ставила собі такого запитання: чи цікавляться глядачі моєю працею? Просто створюю костюми, викладаюсь на усі сто відсотків. Відносно розуміння значимості роботи художника –  варто запитати у людей, у самих глядачів.

Фото з особистого архіву Світлани Органісти
Фото з особистого архіву Світлани Органісти

— Чи можливий і чи доречний прямий звязок сценічного костюма з живописом,  як  однією з основ візуального мистецтва?

— Завдяки практиці живопису, частково випрацьовується гармонійність у поєднанні кольорів, тому моя відповідь – так.

— Костюм на сцені –  важливий художній елемент вистави. Костюм бере участь у створенні чи відтворенні образу соціального, часового і місцевого середовища, характеризує людські характери, ілюструє стильові і жанрові особливості вистави. Що ще для Вас  театральний костюм?

— Театральний костюм містить таємницю чарівності, додає  захоплення акторській грі. Краса і виразність театрального костюма народжуються в результаті злиття сценографічного рішення, продиктованого драматургією, і режисерського бачення

Театральний костюм варто розглядати як самоцінне явище, але лише у взаємодії з актором. Колір та форма  чинять  колосальну психологічну дію на людську свідомість, а, отже, або підіймають до висот, або опускають до глибин. Допомагаючи митцям глибше та об’ємніше осмислити і представити роль, у поєднанні з усім сценографічним рішенням (сценічний простір і театральне світло) костюм стає неповторним дивом, залишаючи незабутнє враження як від гри акторів, так і від усієї постановки.

Фото з особистого архіву Світлани Органісти
Фото з особистого архіву Світлани Органісти

— Постмодернізм надавав більшого значення зовнішній атрибутиці костюма. Нині ж у театрі більше шукають глибинні смисли, асоціації, внутрішні зв’язки героя зі світом, котрі, знову ж таки, відображені у зовнішності героя, у його костюмованому образі. Як любить казати  одна театральна критикиня: якщо постановка добра, то актори і голими зіграють! То, можливо, костюми з часом будуть не потрібні  у «постковідному» татральному світі, як і декорації? Бо ж усе наше життя, і театральне у тому числі, може перейти в режим «онлайн»...

— Актори, звісно, можуть грати й голими, коли в людській свідомості через якийсь психологічний катаклізм чи внаслідок еволюційного розвитку вимкнеться функція оцінювання.  Таке можливо? Як думаєте?

Фото з особистого архіву Світлани Органісти
Фото з особистого архіву Світлани Органісти

— Думаю, над цим матимуть змогу замислитись, насамперед, наші читачі і театральні глядачі, бо задля них і працюємо, і ставимо запитання. Як сам театр, так і ми, критики, культурологи, журналісти...

— У Нідерландах є практика вистав, де люди на сцені відверто кохаються. Звісно, оголені. Уявно переносимо її в Україну: один глядач назве це огидним, інший – божественним. Божественним через естетику сприйняття досконалості людського тіла, таїнства інтиму. Якщо озирнутись довкола і поглянути відверто, чи наповнимо українську залу глядачами, яким притаманне друге бачення? Тими, хто бачить естетику, а не сором?

Наталка Градиська. Автор - Любомир Безручко
Наталка Градиська

— Готуючись до інтерв’ю, натрапила на цитату про роботу художників в театрі, на жаль, в електронному джерелі не було зазначено автора: «Коли набір фарб стає картиною, каталог цікавих дрібничок та історичних курйозів чарівно перетворюється в живий театр». Наталко, на яке місце  в колективі авторів ставите роботу художника по костюмах Ви? 

І нумо не боятись суб’єктивності, оціночних суджень – раз ми вже наважились на серйозну розмову по темі, яку обходять увагою волинські журналісти, пишучи переважно про режисерів та акторів.

— У будь-якому людському судженні однозначно  присутня суб’єктивність, а чи можлива об’єктивність?  Процитую сценографістку Людмилу Ковальчук: «Театральний костюм є «річчю в собі». Він може бути прекрасно і винахідливо створений, але «оживає» завдяки взаємодії з актором та, відповідно до його психологічного стану, в конкретній сценічній ситуації

На думку Ковальчук,  театральний костюм іноді створює особливе враження, де завдяки фантазії художника кожна річ проживає своє особисте життя, «стає дорогоцінною, вабить до себе, наче коштовний камінь, в гранях  якого відбиваються сонячні промені». Театральний костюм є дзеркалом внутрішнього світу персонажа, і водночас він є частиною загальної картини вистави, в якій глядач бачить і частинку самого себе. 

Сама ж вистава – це режисура, актор,  декорації, сценічний одяг, бутафорія, костюми, аксесуари, грим, перуки, зачіски, реквізит, театральне світло, мізансцени, вибудовані у формі живих картин, де також діють закони візуальної композиції, музика. Важливими є всі складові. 

Візьміть, до прикладу,  пальці на руці: коли немає одного, або ж він не зовсім добре виконує свою функцію, рука функціонує, та хорошу мелодію зіграти складно. Траплялось таке, що  захоплювалась розкішними костюмами у виставі, проте хотілось залишити залу через слабку гру акторів. Успіх однієї складової не може перекрити слабкість іншої, так як кожна впливає на окремі грані людської душі.

 Прекрасно коли усі складові перебувають в  гармонії. Чи можлива концептуально вдала сценографія без якісних і змістовних костюмів? У цьому питанні простежується тісний взаємозв’язок. Адже якщо сценографія не дотягує до рівня театрального костюма, то нівелюється враження і від нього, і від усієї вистави. 

Якщо костюм і сценографія дисонують, це теж впливає на загальне враження від усієї постановки.

Читайте також«Гармидер» під час карантину: театр як шанс виговоритись

— Наталко, сьогодні, хоч і війна, в Україні стрімко розвивається індустрія моди, у тому числі воєнної. Навіть у Луцьку вже є не лише приватні швейні фабрики, а й місцеві бренди, до прикладу «Кума», «Парасолька»... Чи ризикнете створювати одяг як фешн-модельєр? 

— У фешн-індустрії мені «смакує» неординарність, екстравагантність та шок. Наразі ставлю собі запитання: хто, які люди навколо мене є прихильниками такого одягу і скільки їх? За відповідних статків  побавлюсь і в таке мистецтво.

Наталка Градиська. Автор - Любомир Безручко
Наталка Градиська

— У 30-ті роки  20 століття дві міцно талановиті і амбітні жінки, проте з різними уявленнями про красу, боролись за звання королеви моди  у Парижі. Одна, Коко Шанель, обожнювала лаконічний стиль, інша, Ельза Скіапареллі – епатаж. Двом геніальним особистостям було затісно в одному місті, тому вони стали запеклими суперницями. Дійшло навіть до того, що Коко підпалила плаття просто на Ельзі... Як би там не повелось між ними, однак модний вплив їх обох ми відчуваємо й зараз. Дякуючи Шанель, жінки  світу мають маленьке чорне плаття, а Скіапареллі подарувала «шокуючий рожевий колір»... Чий стиль Вам ближчий і чому?

— До смаку – класика та епатажний стиль. Можуть бути у тандемі. По особливому близький стиль Шанель останні 10-15 років – а це Лагерфельд. Викликає захоплення  Макквін, Гальяно  місцями, Стефан Ролан, Дольче і Габана, Готьє.  Чому?  Неймовірна естетика та вишуканість – і це дуже гучне «Вау!» у настрої  та відчуттях.

— В Україні мало хто знає, що 1949-му році «Оскар» отримала наша співвітчизниця, художниця і модельєрка  Варвара Каринська, за костюми до фільму Віктора Флемінга «Жанна Д'Арк». Каринська жила у Харкові до 40 років, в 1920-х  поїхала в Париж,  де створила  костюми до балету за ескізами Сальвадора Далі та Марка Шагала. Потім  зуміла завоювати  Голлівуд, шила для Вів'єн Лі, Марлен Дітріх, Інгрід Бергман.

Варвару називали  «швидкою допомогою», бо могла на знімальному майданчику «підігнати» актрисі  плаття. За це  Каринську обожнювали кінозірки! Наталко, як правило, художник по костюмах завжди за кулісами, за кадром. Дуже рідко глядач знає його ім’я, бачить на сцені, на подіумі. Як Ви ставитесь до публічності, до слави? Чи відчуваєте потребу в оплесках?

Публічність і слава – це, звісно,  показники успіху.  Проте ставлюсь до них як до ролі. Іноді вона мені подобається, іноді   ні.  Щодо оплесків,  мабуть, найбільшим  цензором та прихильником для мене є я сама. Коли схвалюю себе, немає потреби в оплесках,  коли внутрішній цензор «зарубує» ідею, жодні сторонні аплодисменти не допоможуть. Потреба у славі та оплесках має здатність викликати залежність. Не люблю залежностей!

Читайте також: «Скоробагацький ренесанс» у культурному центрі: письменник Микола Рябчук про Луцьк

 — Якось Ви надіслали мені електронну листівку: кішка стоїть над прірвою на власному хвості, вигнутому дугою. Підпис: «Інколи усе тримається лише на вірі у себе». Це ваше кредо як особистості, мисткині? Чи у такий спосіб підтримуєте  в оптмістичному тонусі знайомих?

— Швидше  перше – моє кредо. Доповню відповідь іншим афоризмом: «Людям здебільшого байдуже які у вас проблеми,  їх більше  цікавить як ви  з цього виплутаєтесь». Коли не залишається нікого і нічого, то віра у себе –  надзвичайно помічна соломинка.

Фото художниці Любомира БЕЗРУЧКА

Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром