Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Світлана Федонюк
Світлана Федонюк

«На війні найстрашніше не бути жінкою», – режисерка Світлана Федонюк

15:18 07.05.2019
561

У Луцьку до Дня пам’яті та примирення і Дня матері покажуть виставу за мотивами книги Нобелівської лауреатки.

У Японії готують до друку комікс за книгою білоруської письменниці Свєтлани Алексієвіч «У війни не жіноче обличчя». У 2015 році за цикл творів «Червона людина. Голоси Утопії» авторка здобула Нобелівську премію. Нині ж відомий японський художник Кейто Коуме створює комікс-мангу за першим романом-спогадом білоруски. Перший мальований розділ вже виклали в Інтернет. А тим часом у Луцьку покажуть виставу за мотивами творчості Алєксієвіч. Ініціаторка постановки під назвою «Від ангела – до звіра. І до Матері» – Світлана Федонюк, викладачка режисерських дисциплін Волинського коледжу культури і мистецтв імені Ігоря Стравінського. Режисерка написала сценарій вистави на основі найвідомішої книги Свєтлани Алексієвіч, задля участі у ній студентів-другокурсників. Захід заплановано на середу, 8 травня з навчально-виховною метою – до Дня пам’яті та примирення і Дня матері. Вхід вільний.

Виставу покажуть на малій сцені коледжу (вулиця Шевченка, 50, аудиторія №327) о 16.00.

Чому саме цей непростий твір обрали для навчальної театралізованої постановки, хто з відомих українських акторів надихав і хто з волинян допоміг з автентичним реквізитом – читайте в інтерв’ю зі Світланою Федонюк.

Світлано, то чому саме і чим саме творчість Алексієвіч привернула вашу викладацьку увагу?

– Білоруська письменниця Свєтлана Алексієвич народилася в Україні, в Станіславі – тепер Івано-Франківську. Вона українка по матері, і, як і я за першим фахом – журналіст. Письменниця зростала у бабусі, у селі на Вінничині. Тому її Нобелівську премію українці справедливо можуть вважати і трішки своєю. Алексієвіч завжди казала, що пишається своєю українською кров’ю. Одразу після нагородження у грудні 2015 року, на прес-конференції у Мінську, письменниця звинуватила Росію у вторгненні в Україну. «Це — окупація, це — іноземне вторгнення», – заявила вона.

Вперше книгу «У війни не жіноче обличчя» я прочитала ще старшокласницею, у 16 років. Досі пам’ятаю, як не спала кілька ночей, як ридала над не пафосними, «не причесаними» радянською пропагандою спогадами фельдшерок, партизанок, снайперок . Подумки ставила себе на місце героїнь Алексієвич: чи могла б убити заради Батьківщини, чи витерпіла б ворожі тортури, чи не побоялась стати звіром заради перемоги? Заради майбутнього, в якому мене, можливо, вже не буде живою? Зомбо-думки совєцької школярки не давали спокійно жити, тішитись дитинством. Але ж дівчатка-героїні книги Алексієвіч теж мали шістнадцять, коли просто з-за шкільної парти пішли на фронт. Їх воєнні спогади настільки емоційно сильно діяли на мою дитячому свідомість, що під цим тиском народжувалася дорослість і, напевно, режисер. Хотілось кричати на увесь світ, застерегти людство зі сцени: війна – це пекло. Особливо для жінок, для матерів! Ми з однокласниками передавали цю скандальну книгу з рук у руки…

Чому скандальну?

– У 1985 році книга «У війни не жіноче обличчя» «вибухнула» мов динаміт Альфреда Нобеля. Книга справді убивала навіть «відавшево віди» радянського читача – своєю документальною правдою. Правдою, яку звичайна, цивільна, людина не витримує. Свєтлану Алексієвич тодішня влада і вихована радянською ідеологією громадськість осудила, звинуватила у паплюженні героїчного образу жінки-воїна. Минає кілька десятиліть, і Алексієвіч у 2015 році присуджують… Нобелівську премію з літератури – «за її багатоголосу творчість — пам'ятник стражданню і мужності у наш час». Тобто, Алексієвіч отримала премію за правду, болючу, але таку потрібну для оздоровлення пострадянського суспільства. Письменниця зібрала й записала спогади про те, як тоталітарні режими здатні з жінки-ангела зробити жінку-звіра, позбавивши її – жіночності, материнства, життя. Замість того, щоб створювати професійну армію, ідеології завжди воюють патріотами і їх світлими душами. Хіба це не нагадує деякі моменти із сьогодення? А тоді, у 1980-х роках, Алексієвіч перша наважилась розповісти про такі табу в радянському суспільстві як місячні, відсутність у жінки-воїна елементарного – трусів, прокладок, гігієни тіла і … гігієни статевих стосунків. Радянські жінки фактично до 1943 року воювали у чоловічих трусах, звиклу білизну видали лише на кордоні з Європою… На війні найстрашніше не бути жінкою.

Справді? Але про це мало хто знає, ніколи не чула і не читала, щоб про це говорили ветерани Другої світової війни…

– Одна з героїнь вистави, яку грає моя студентка Богдана Кашпрук, каже, звертаючись до своєї співрозмовниці – Алексієвіч: «Ти запитуєш, що на війні найстрашніше? Думаєш, я відповім: найстрашніше на війні – смерть. Померти. А я інше скажу. Найстрашніше для жінки на війні – чоловічі труси. Ось це було страшно. І це якось… Як тобі сказати… Некрасиво, чи що? Ти збираєшся померти за батьківщину, а на тобі чоловічі труси. І ти виглядаєш смішно. По-дурному». Саме якось так, по-дурному, злочинно по-дурному, ставилась радянська система до жіночих потреб. Як фізіологічних, так і психологічних. Від жінки вимагали якщо не воєнного подвигу, то трудового, чи якогось іншого внеску у «загальний котел». Тобто вимагали бути чоловіком. Гвинтом!

А хто у виставі грає Нобелівську лауреатку Свєтлану Алексієвіч?

– Як найстарша у творчій групі – я (Світлана Федонюк посміхається). Але насправді моя героїня молодша за своїх співрозмовниць-фронтовичок. Письменниця ж народилась після війни, у 1948 році. Отаке непросте навчальне завдання стоїть перед студентами на сцені: зіграти з війною та викладачкою на «ти». Перевтілитись із підлітків у дорослих і знову у підлітків. Побачимо, чи впораються. Їх однолітки, герої книги Алексієвіч, іще не з таким справлялись! До прикладу, студентка Настя Шуляр грає фронтового хірурга, у її монолозі звучить спогад:«Часто такі високі ампутації робили, що відріжуть солдатику ногу, і я її заледве тримаю. Заледве несу, щоб покласти у тазик. Вони дуже важкі, ці відрізані ноги. Візьмеш тихенько, щоб поранений не чув, і несеш як маленьку дитину. Не могла до цього звикнути. Поранені під наркозом стогнуть чи криють трьохповерховим рускім матом. Я завжди була у крові… Вона вишнева, чорна, липка. І майже завжди холодна. Мамі нічого про це не писала. Писала, що все добре, що тепло вбрана, взута. Наша мама трьох дітей на фронт віддала»…

Сьогодні українські матері знову випроводжають своїх доньок і синів на фронт. Уже шостий рік …

– Саме тому і зринув давній, ще шкільний задум поставити «У війни не жіноче обличчя». Книгу – жіночу сповідь. Якщо пощастить вижити, то в тилу їх чекає другий фронт – навчитись жити не як звір, а як кохана, дружина, мати. Ми назвали нашу виставу «Від ангела – до звіра. І до Матері». Ці три слова – мов виток діаграми серця, вони складають латинську букву V – вікторі, перемога. Ось такий задум, а що з нього вийде – судити глядачам. Хоча оцінки у заліковку, звісно, виставлятиму я, як викладачка. Головне, щоб студенти подорослішали психоемоційно, усвідомили свою відповідальність за долю батьківщини, нашої національної та культурної ідентичності, цінували подвиг тих, хто захищав і захищає Україну. Адже ставлячи Алексієвіч, ми одночасно вдивляємось в обличчя тих українок, котрі сьогодні багато у чому повторюють подвиг героїнь її роману. Наші матері, сестри, подруги знову стали солдатами – на війні за свою землю. Вони воюють і у складі 14-ї окремої механізованої бригади, дислокованої у Володимирі-Волинському, хоч і знають з історії: у війни – не жіноче лице…

І до якого висновку ви, як сценаристка і режисерка, підштовхуєте глядача?..

– Монолог студентки Карини Салюк підсумовується словами: «Ми мріяли: «От, дожити б... Якими щасливими люди стануть після війни! Яке щасливе, яке гарне настане життя. Люди, які зазнали такого жаху, жалітимуть одне одного. Любитимуть. Ми не сумнівалися у тому. Ані трішечки». А люди, як і раніше, ненавидять один одного. Знову убивають. І хто це робить? Внуки і правнуки тих, хто колись в одному строю гнав ворога від Сталінграда до Берліна… Отакі перипетії історії. Бо червона імперія так і не змогла стати рідною стільком ментально різним націям. Однозначної відповіді на виклики сьогодення ми не даємо, бо її немає. Є факт війни, що триває шостий рік. І знову на війні – жінка. Як їй урятувати своє серце у час, коли тріщить геополітична карта, коли рветься національна сорочка? Бо ж не можна мати одне серце для ненависті, а інше – для любові… Серце лише одне. Як і батьківщина.

Свєтлану Алексієвіч часто називають винахідницею нового жанру у літературі – роману-сповіді від імені реальної людини. «Найцікавіше зараз – не політика, не переділ світу, а ось цей простір маленької людини. Але одночасно через цей простір висвічується і наша культура, і наша історія», – пише білоруска Алексієвіч. А Український інститут національної пам’яті вже кілька років поспіль зорганізовує проект «Війна не робить винятків. Жіночі історії Другої світової». Ці історії у формі плакатів ми зі студентами теж вивчили, коли працювали над сценарієм. Нині ж інститут видав ще й книгу воєнної кореспондентки Євгенії Подобної «Дівчата зрізають коси». Це спогади 25-ти воячок Збройних сил України. Своєрідна усна історія АТО очима жінок…

Тема жінки на війні – головна у вашій виставі?

– Звісно, вона наскрізна, але паралельно звучать й інші – Голодомор, Голокост, взаємодія культур, кохання, материнство… Ось, до прикладу, епізод «Дитина на передовій», де наша Аня Климович у ролі цивільної польки «народжує» донечку на нейтральній смузі, на польському хуторі. Готується наступ, навколо рвуться снаряди, а українка, воєнна фельдшерка Богдана допомагає польці під час пологів… «Командир» Микола Балабаш світить ліхтарем, «батько» Ілля Буднік хвилюється… Новонароджену дівчинку назвали Богданою, на честь рятівниці-українки. У фіналі звучить пісня польського співака, мого улюбленого Ришарда Ринковського: «Життя, життя як новела. Вчора білий-білий вельон, а сьогодні білі-білі коси»… Мене емоційно проймає, коли студенти це грають! На війні теж є своє, особливе життя… А щоб діти відчули це «життя», так би мовити, за Станіславським, потрібен спеціальний реквізит, костюми, атмосфера.

Читайте також: «Феніки» для генерала Власова: любешівчанку-остарбайтерку від крематорію врятували американські літаки

Тут нам грандіозно – не побоюсь цього слова – допоміг Григорій Мороз, приватний колекціонер, власник магазину «Армо», що у Володимирі-Волинському. Можливо мені здалось, та коли я прочитала пану Григорію, військовому фельдшеру-відставнику, сценарій вистави, то в його очах блиснула росинка… А у нас, мов з рук чарівника, з’явились гімнастерки, галіфе, пілотки, плащ-намети, шоломи, шинелі, ремені, чоботи… Усе справжнє! А Богдана Кашпрук гратиме роль воєнної фельдшерки з медичною сумкою самого Григорія, з якою він відслужив у війську. Також вдячні головному лікарю Володимир-Волинського ТМО Олександру Клачуку за медхалати, які ми вже театралізували «кров’ю» – буряковим і вишневим соком. А ще – володимир-волинцям Валерію Умрихіну, Валентину Янку, Михайлу Попову та Ярославу Матвійчуку, першому заступнику міського голови Володимира-Волинського, котрий увесь зібраний «від хати до хати» реквізит доставив у Луцьк. Лучанин Віталій Кухтей допоміг зі сценічним оформленням – нарубав і привіз колоди для партизанської стоянки, а луцька туристка Руслана Мельник позичила казанок з 25-річним «стажем».

Як бачите – ідея розповісти про долю жінки на війні знайшла відгук у серцях волинян. Тримають кулаки за нас і в столиці – зокрема, наставник з акторської майстерності, Заслужений артист України Вілорій Пащенко. Він грав лейтенанта Воробйова у знаменитому воєнному фільмі про визволення України –«В бій ідуть лише «старики», і, до речі, ще до зйомок закінчив музичне училище, таке як наш коледж.І саме Вілорій запропонував «Смуглянку», коли режисер фільму Леонід Биков шукав веселу пісню про війну. Кіно, як і театр, колективна творчість.

Хвилюєтесь?

– Так. Бо тема надто доросла, а діти ще надто малі... Це завдання для курсу другого-третього театрального інституту. Саме так Вілорій Пащенко і сказав, бо теж хвилюється за нас: «Ти не шукаєш легкого шляху, йдеш у творчу атаку». А як інакше, коли мистецьки виховалась у тому числі на фільмах Леоніда Бикова «Ати-бати, йшли солдати» чи «В бій ідуть тільки «старики»? Ці кінокартини про попереднє визволення України… Про майбутнє – ще знімуть… Можливо, там зіграють мої сьогоднішні студенти…

Що ж, нехай вам і вашим студентам усе задумане вдається.

– І нехай війна в Україні йде лише на сцені…

Наталія ПАХАЙЧУК

Матеріал підготовлено в межах проекту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», який реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром, Незалежною громадською мережею прес-клубів України за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews

Коментарі
19 травня
Сьогодні
Вчора
17.05.2019
16.05.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин