Закохатись боковим поглядом. Художниця Олена Бурдаш про творчість, пошуки себе і львівських хіпі

06 Квітня 2021, 18:30
Олена Бурдаш 10779
Олена Бурдаш

Як волинська художниця в пошуках себе і свободи підкорювала Львів і роздавала енергію любові.

Парижанка, циганка, чудо, інопланетянка, рудоволоса фея. Так у різні часи називали Олену Бурдаш, екстравагантну волинську художницю та поетку. Півстоліття тому вона випадково відкрила для себе мистецтво, почала малювати, а потім потрапила до Львова – тогочасного всесоюзного центру хіпі та неформального мистецького життя. Художниця згадує, як у її житті з’явився живопис, яким був Львів її юності та розповідає, чим теперішнє її життя відрізняється від тогочасного.

– Моє дитинство минуло в селі Губин на Горохівщині, де ніхто мене не контролював, – розповідає Олена. – Босими ногами по землі, полями, лісами. Дружба з метеликами, суницями, грибами. Я дуже любила ліс. Мама нас не змушувала нічого робити. Єдине, що ми робили – садили город, а восени – збирали врожай.  Пам’ятаю мішки з картоплею, я там лежу, дивлюся в небо, розглядаю хмари. Мама гукає: «Лєна, картоплю садити!» І я від тої висоти, тої краси вертаюсь на землю.

– Коли ви зрозуміли, що вас вабить мистецтво?

– Після школи я рік була в Казахстані у маминої сестри. Мені було 19 років. Працювала там у дитячому садку, бо перша моя освіта – педагогічне училище. І вперше побачила індійський фільм. Там був скульптор, який ліпив образ дівчини, в яку був закоханий, і малював рисунки. Це були такі плавні форми. Коли я вперше побачила, що таке творчість, це мене вразило. Про творчість мені ніхто ніколи не розповідав. У мені щось ввімкнулось, і я тут же почала малювати такими ж формами. Спочатку малювала однією лінією. Лінія для мене була важлива і я її трималася. А колір мені відкрився через три олівці: жовтий, синій і чорний. Я не очікувала, що з жовтого і синього з’явиться третій колір – зелений. Це був шок.

– Потім ви переїхали до Львова. Як ви там почувались?

– Коли потрапляєш у велике місто, особливо коли молода і маєш багато енергії, ти трохи розгублена. Але в той же час зачарована містом, починаєш його потихеньку вивчати. Усередині вирують почуття. Так трапилось зі мною у Львові у 22 роки. Львів на мене настільки вплинув, що, приїхавши додому, я просто захворіла. Горіло обличчя, піднялась температура, а перед очима було місто. І я вирішила туди вступати на навчання — в училище прикладного мистецтва імені Труша.

Навчаючись, я досліджувала місто, писала вірші і малювала. А вже пізніше, коли вирішила жити у Львові, почала знайомитися з різними людьми. В тому числі з хіпі. Я не мала ні прописки, ні роботи, але мала бажання бути вільною від усього. А це дорого коштує, бо коли ти вільна у думках і діях, ти все більше і більше вбираєш енергії, як губка. До того ж, за тих часів я слухала The Beatles i Pink Floyd.

Коли я познайомилася з хіпі Аліком Олісевичем, я зрозуміла, що відчуваю ті ж емоції, що і цей хлопець. І він почав розповідати мені про хіпі. Згодом у львівських кафешках почало все більше їх з’являтися – приїжджали з усього Радянського Союзу. Я найбільше любила бувати в кафе «Нектар» на розі Зеленої — часто бувала там із друзями.

Приїжджі хіпі знайомилися з відомими людьми, наприклад, зі співаком Віктором Морозовим, Сергієм Кузьмінським (Кузею) з «Братів Гадюкіних». Андрій Макаревич теж любив іноді поговорити з хіпі.

1

Моє життя було таке, що я не могла всидіти на місці. Мене захоплювало відчуття новизни і невідомості, що мене очікує.  Хочу –  їду в Ригу, Пітер, Москву, Київ. Маючи в кишені 15 карбованців, приходжу до каси, беру квиток і їду. Бувало, що не мала де переночувати, а в кишені були гроші. Йшла на вокзал, брала квиток до Києва і думала: «Як добре, що я всю ніч посплю у вагоні». А зранку вже заходила в гості до друзів.

– Напевно, з таким стилем життя ви мали мінімум речей?

– Пам’ятаю, була зима, перший сніг, а моя подруга Люба Косарук іде вулицею просто в кофточці. Мене осінило: в мене ж два пальта, нащо мені два? Я в одному ходжу, а друге висить. Воно фіолетове було, гарнюнє, модне. Мама дуже хотіла мене приодягнути.  І воно Любу, по суті, виручило.

Я завжди вміла модно вдягнутися.  Однією з перших у Львові почала носити брюки, туфлі на високих платформах. Інколи купувала тканину, зшивала вдвоє і робила собі двосторонні спіднички. Дещо дарували подруги-модельєрки.

Коли в мене хороший настрій, або я в передчутті якоїсь цікавої зустрічі і спілкування, як зараз, то мені хочеться підкреслити свій зовнішній вигляд яскравістю.  Кольори всі цікаві і грають свою роль у житті. Як і в картинах. Головне – гармонія кольорів.



– Як ваші батьки ставились до вашого способу життя?

– Вони нічого не знали. Я навчалась у Львові і їм про це не розповідала. З хіпі я просто зустрічалася, а моїм стилем життя і покликанням була творчість.  Коли приїжджала додому, говорила мамі, що в мене все добре. Починала з фрази «мої друзі», а мама казала: «Мене не друзі цікавлять, а ти». Мама часто кричала на мене, а я сильно переймалася — аж мені мову відбирало, сльози котилися градом. Тоді я зрозуміла, що з цим треба щось  робити. І сказала собі: це крик не на мене, а на стіну. Так мені вдалося себе контролювати.

– Чи закохувались ви, живучи серед львівської богеми?

– Я вважаю, що очі – це найважливіше, що є в людині. Спробувала боковим поглядом подивитись на хлопця і відчула, як у моєму серці розквітла квітка. Я оволоділа цим методом і могла закохуватись, у кого хотіла. При цьому я відчувала, що щось відбувається,  що в моєму серці з’являлася нова енергія — любові. Вона зовсім інша — це енергія цілого.

Тоді я знайомилася з відомими людьми. Навколо мене виникло таке середовище, що я могла, наприклад, ходити безкоштовно в театр. Я закохувалася в акторів, і те кохання рухало то в одну сторону, то в другу. Все розцвітало, але не обходилося і без страждань. Це все виливалося у малювання, писання поезії, подорожі. Там кохання було легким, летючим, не затяжним.

Поезія Олени Бурдаш в альманасі «Хіппі у Львові»
Поезія Олени Бурдаш в альманасі «Хіппі у Львові»

Випуски альманаху «Хіппі у Львові»
Випуски альманаху «Хіппі у Львові»

– На ваших картинах того часу багато кохання, свободи,польоту…

– Це душа. Вона так реагує, занурюється у підсвідоме. Або так радіє переживанням, емоціям, які виникають при зустрічі, або від чогось прочитаного. Тому ті роботи раннього періоду були цінні, красиві, незвичні. Я не розуміла того. Робила це від серця і все. Вони мені подобались. І зараз, якщо я дивлюсь на свої старі роботи, вони мені подобаються.




 – Чи доводилося тоді писати картини на замовлення, щоб заробити грошей?

– Ні, я ніколи не малювала картин на замовлення. Картини – це моя абетка. Я по них можу читати, що зі мною відбувається. Картини мені – як діти. Одна з подруг мені казала: «Якби сталася пожежа, я б нічого не взяла, а поздирала б зі стін твої роботи».

Роботи я показувала сама своїм друзям, яких у мене було багато, і їм дуже подобалось. Деякі люди купували і досі мають колекції за кордоном. Також я дарувала багато картин. Десять років тому у нас була зустріч у Львові з давніми друзями на виставці.


З львівськими друзями на виставці 10 років тому
З львівськими друзями на виставці 10 років тому

 Ранні роботи розійшлися неочікувано. Частину хтось поцупив папками. Бо я ж мала багато тих папок, носилася з ними по Львову. Частина десь загубилася, а частина — в колекціях.  Згодом мої роботи у галереї продавала не тільки я, а й ті, хто мали колекції.

 – Що було з вами далі, після Львова?

– Я прожила у Львові шістнадцять років. Потім три роки провела в Почаївському монастирі — відмовилась від усього, що приносить задоволення: кави, цигарок, хлопців, подорожей. Це крайнощі, пошук себе, пошук істини. Просто я люблю перемагати себе й не боюся змін.

Львівський період був пов’язаний із почуттям,  цілісністю. Зараз у мене інший період – період свідомості. Вчора я, наприклад, читала «Око відродження». У цій книзі тибетські лами дають поради, як оздоровитися, повернути собі молодість. Коли читала, то відчула, як стимулювалося моє біополе, бо навіть від читання іде енергія. Зараз я акумулюю енергію, бо в молоді роки я її роздавала.

 

 

Фото з архіву Олени Бурдаш, Аліка Олісевича

Фото зустрічі  Маші Пилипчук

Фото сторінок з альманаху «Хіппі у Львові» авторки

Матеріал вийшов в рамках проєкту Школі культурної журналістики, який підтримує ЄС за програмою Дім Європи.

Коментар
25/07/2021 Неділя
25.07.2021
24.07.2021