«А тут ми підвісимо акторів». Історія перетворення одного луцького ангару у сучасний мистецький простір

Ця історія починалася так: одного дня у занедбаному ангарі в промисловому районі Луцька з'явилися жовті двері. Щодня навколо цих жовтих дверей збиралися люди: прибирали, будували, ремонтували. І раптом почали показувати вистави. Раптом по калюжах між залізничних колій і товарних вагонів почали ходити луцькі інтелектуали. Вдень і вночі. Їх ставало все більше, а двері відкривалися все ширше. Відкривалися для концертів, фестивалів та зборів громадських організацій. Відкривалися для дорослих і для дітей.

Якось ці жовті двері відкрилися настільки широко, що поселили у неформальному просторі ангару цілий театр. І відтоді з темної прохолоди ангару цей луцький театр повільно змінював місто.

Насправді, новий культурний простір «Гармидер ангар-stage» з'явився у Луцьку не зовсім так. Спершу це було місце для габаритної декорації театру-студії «ГаРмИдЕр». Вони саме готували виставу за кордон, а масштаби приміщення районного будинку культури, де займався театр, не дозволяли втілити режисерський задум. Друзі запропонували театру ангар як тимчасове місце для репетицій. Згодом з'явилася думка залишитися в ангарі на довше. І перетворити його на вільний та оригінальний простір для мистецтва. Такий, яких у Луцьку ще не було. 

Тут у цій історії з'являється наша співрозмовниця Оля Валянік – акторка театру та керівниця сучасного мистецького простору. І вже тоді у цупкій та сірій металевій конструкції ангару з'являються жовті двері.  

Читайте також: «Гармидер» під час карантину: театр як шанс виговоритись

Ті самі жовті двері

В обідню пору одного із літніх буднів двері були відчинені. Біля входу поралися Оля та її чоловік Олексій: завершували останні прибирання, які не вдалося закінчити під час загальноміської толоки напередодні. Ми привіталися і зайшли всередину.

Тут доволі темно і свіжо. Підлога вимощена бруківкою, ліворуч під стіною килимове покриття, а на стіні – вішалки для одягу. Простір саме готують до вистави «Монодії в червоному», яка має відбутися вже увечері. Перший посткарантинний захід вимагає серйозної підготовки. 

Ми всідаємося на підвищення ближче до правої стіни. Простір називають трансформаційним, а тому називати це підвищення сценою не зовсім правильно. Інколи тут просто сидять глядачі. 

Поруч із нами актор «ГаРмИдЕру» та за сумісництвом технічний директор ангару Павло Порицький миє бруківку дезрозчином. А ми тим часом говоримо про зміни. 

Права стіна ангару і підвищення, яке не зовсім сцена

Читайте також: «Хочу, щоб у нас з'явилися конкуренти». Інтерв'ю із фундатором МСУМК Віктором Корсаком

Зміни почалися з охоронця

Коли театр тільки почав освоювати приміщення ангару площею близько 110 квадратів, у людей був шок. Бо раптом у їх просторі з'явилися якісь незрозумілі жовті двері. Місцеві мешканці заходили, питали, чи тут якийсь адвокат працює, чи буде підпільний ресторан, а чи казино, можливо.

А зміни почалися, насправді, дуже прозаїчно. З охоронця, який працює поруч.

«Спочатку, коли ми тільки сюди заїхали і почали робити ремонт, він запитав, що тут буде? Я кажу, що тут буде мистецький простір, будуть концерти, вистави, виставки, творчі лабораторії і так далі. Він подивився, посміявся, і каже: «Це ж склад. Який тут може бути мистецький простір? Це ж звичайний ангар!» – розповідає Оля. 

Щодня він приходив, дивився, як все змінюється. Як викладається бруківка, оновлюються двері. Під час першої толоки майже рік тому він прийшов, подивився, що прийшли лучани допомагати, і був трохи шокований. Запропонував лопати і тачки. А згодом вже й сам нам допомагав прибирати. 

«Потім, коли ми вже почали робити вистави, він якось питає мене: «А можна, я зайду гляну?» 

Це був переломний момент, тому що людина, яка ніколи не відвідувала таких культурних заходів, а тим більше неформальних у креативному мистецькому просторі, зацікавилася. На наступну подію ми вже запросили його і його дружину. Згодом на виставу дитячої театральної студії «Догори дриґом» до нас прийшли його внуки.

Це наш індикатор. Бо якщо навіть ми змінюємо одну людину – це великий плюс. Ця людина змінить ще когось».

Керівниця мистецького ангару Ольга Валянік

Місцеві мешканці із району, де раніше хіба товарні вагони розвантажували, дуже дивувалися. І майже щоразу з цікавості приходили подивитися.  

«Я часто стою на вході перед виставами. Момент, який мені найбільше, мабуть, запам'ятався: у нас була дитяча театральна студія «Догори дриґом», вони показували «Кульбабове вино». Тоді підійшли двоє чоловіків із місцевих, і спитали що тут буде. Вони не повірили, що діти можуть виступати в ангарі, а люди стоятимуть у черзі, аби на це подивитися.

А недавно у нас відбулася загальноміська толока поруч із ангаром. Мені зателефонували місцеві мешканці, і сказали, що це круто, що нарешті вперше за стільки років відбудеться толока, дякували, що ми її організували, і прийшли самі. До нас приїхали представники міськради. Я познайомила їх  із місцевими. Люди могли поспілкуватися з владою і розповісти про проблеми, які їх турбують. 

Бо культура, насправді, це і є питання посередництва між проблемами людей і тим, хто може їх вирішити. Через розважальний характер легше доносити людям ідеї. Але це значно більше, аніж просто розваги. І після наших вистав свідомість людей міняється. Ці зміни, які продукує культура, і є головною нашою метою і головним продуктом», –  міркує Ольга Валянік.

Тут чекають на глядачів першої посткарантинної вистави

Читайте також: Скарби і таємниці книгосховища луцької бібліотеки Пчілки. ФОТО

Ангар для театру і не тільки

За майже рік роботи у будівлі ангару проводили дуже різні заходи: від фестивалів та концертів – до публічного звітування громадських організацій. Однак, це проект театру «Гармидер», а отже – і простір для реалізації найглобальніших їх ідей.

Театр «Гармидер» починав зі студентських лав університету імені Лесі Українки. Там він проіснував 4 роки. Потім театр переїхав до районного будинку культури, де працював 13 років. З 1 червня цього року театр переїхав у ГАS. Одного дня вони прийняли рішення, що треба рухатися далі і стати повністю незалежними.

На питання, чи зручно театру працювати в ангарі, і чи не бракує їм гримерок, складів та решти принад попереднього приміщення, Оля відповідає не одразу. Спершу перераховує, що вони змінили у ангарі, аби перетворити його на мистецький простір

«Колись я мала список того, що ми тут зробили. 27 червня ми будемо святкувати річницю перемоги на конкурсі «Lutsk Challange Awards» (конкурс, завдяки якому театр отримав гроші на розбудову культурного простору – авт.), і я думаю, за рік ми зробили тут стільки всього, що важко перерахувати. Ми вклали бруківкою підлогу, вставили простінок між складом і нашою частиною ангару, зробили вхід, поставили двері, провели електрику, зробили косметичний ремонт, встановили вентиляцію. Коли ми на «Спільнокошті» збирали гроші на тепло, фонд «Відродження» їх подвоїв, і тепер ми маємо ще й світло. Окрім цього, хочемо прибудувати до ангару вбиральню.

Звідси почалися зміни

Нещодавно ми взяли в оренду ще одне приміщення поруч, де облаштували склад. Хочемо зробити там репетиційну і гримерку, і якийсь міні-робочий кабінет, щоб зберігати документи. Все робимо поступово. І завжди звертаємося до наших відвідувачів вистав і просто небайдужих до мистецтва людей. Всі, хто хоче взяти участь у творенні простору разом з нами, приходьте. Зараз нам дуже потрібна будівельна допомога». 

Напівтемно і прохолодно

Читайте також: Знайти себе в анімації: історія луцького подружжя митців

Дуже особлива промзона

Поки наша співрозмовниця згадує всі транформації ангару, Павло Порицький саме закінчує дезінфікувати підлогу. Між іншим він каже:

«Одна з головних причин переїзду – те, що нам фізично було замало місця. Там була купа колективів, і ми зі своїми нажитими за 17 років речами. Ми потребували велику кількість простору і репетицій, бо ми робимо багато мистецького продукту. Ось зараз ми все це маємо».

Павло забирає відро і виходить. А Оля продовжує. Розповідає, що в Луцьку ніколи не було нічого подібного. Такі мистецькі простори у промислових зонах з'являлися в інших містах, а в нашому про це довгий час могли тільки мріяти.

Павло Порицький дезінфікує бруківку

Необхідність нового приміщення для культурних заходів зріла уже давно. Велика кількість фестивалів та концертів у Луцьку часом створює цілі черги серед діячів культури за будівлями.  

«У Луцьку аналогів не було. Ми перші. Вже десь 5 років люди говорять, що в Івано-Франківську є завод «Промприлад», і проект «Промприлад.Реновація» всі ставлять у приклад. І раніше ми навіть кілька разів збиралися із лучанами і говорили про те, що треба зробити мистецький простір десь у промисловій зоні. Але на цьому все і завершувалося. Поки не з'явився наш ангар».

Це місце для театру дуже особливе. Адже воно кардинально змінилося, щоб стати осередком. Такі зміни наша співрозмовниця пророкує і простору навколо мистецького ангару. Бо варто лише почати, дати поштовх і мотивацію – як зміни самі почнуть відбуватися навколо. 

«На цьому ми зупинятися не плануємо, бо ми вибрали дуже особливу промзону. І я вважаю, що розвиток цієї промзони і розвиток Луцька не повинен закінчуватися нашими жовтими дверима. Через декілька місяців чи років ми точно побачимо, як навколо цього місця виростають нові круті проекти». 

Читайте також: Карантин Vs креатив: як епідемія змінила сферу культури у Луцьку

Театр, який вийшов за межі

Поки ми розмовляємо, у жовті двері заходить режисерка театру та арт-менеджерка ангару Руслана Порицька. Вона оглядає реквізит для майбутньої вистави, і також починає готуватися. Це буде перша вистава з часу, коли театр повністю перебрався до ангару. Питаємо, чи це на краще? І чи можуть такий досвід перейняти інші українські театри, навіть академічні? Бо з одного боку це майже абсолютна свобода для творчості, але з іншого – великий виклик. 

Режисерка театру-студії «Гармидер» Руслана Порицька

«Академічні театри в Україні в останні роки активно виходять за межі «чисто сцени», трансформуючи свій простір дуже по-різному. Вони садять на сцену глядачів, освоюють підсобні приміщення, вони освоюють майдани і дворики навколо своїх театрів. Це активно роблять у всій Україні, але не у всіх містах. На жаль, Луцьк не є серед них.  А цей наш новий простір творився на спільній енергії багатьох людей. Це не просто майданчик, на якому відбуваються події. Це платформа, на якій має щось генеруватися, навколо якої мають відбуватися зміни. Цей простір надихнув нас на те, щоб разом із людьми співтворити», – пояснює режисерка. 

Руслана Порицька каже, що немає універсальних порад, тим паче практичних, тому що в кожного театру є свій шлях. Однак, якщо все ж хтось запалиться ідеєю створити власний простір для театру, то має найперше чесно відповісти, наскільки міцна і залюблена у цю справу команда, і чи посильно це для неї? Чи досвід та репутація дозволяють зробити цей крок?

Адже, за словами режисерки, знайти приміщення не складно. Це тільки перший, найменший крок. Бо далі починається планування. На цьому етапі важливо залучити якомога більше фахівців, та мати чітке бачення і усвідомлення, що ви хочете в результаті. Спеціалісти в ангарі допомагали обраховувати витрати, планувати освітлення і утеплення, формувати простір, який був би зручним для театралів та гостей. 

Важливо також оцінити фінансову спроможність театру вийти за межі, і не просто орендувати, а творити власний простір своїми руками. На щастя, «ГаРмИдЕр» у Луцьку має доволі широке коло шанувальників. І саме вони долучилися до співтворення робочими руками, пожертвами і порадами. 

У сучасному світі важливо також володіти навичками проектного менеджменту. Як вже згадувалося вище, саме завдяки цьому ангар у Луцьку отримав професійне світло та став теплим. Гроші для втілення ідей театр може шукати різними шляхами. Зокрема, під час кожної вистави в ангарі стоїть велика банка для пожертв. Команда повідомляє про свої плани та те, на що вони збирають гроші, і відвідувачі вирішують самі, чи хочуть до цього долучитися. 

Для розширення кола шанувальників театр постійно експериментує з форматами, проводить вечірки для друзів – старих і нових. Таким чином аудиторія завжди долучена до життя театру, а отже – і в процес творення нового театрального простору. 

«Важливо комплексно підходити до справи, і головне – дуже чітко планувати. Ми прийшли до цього не одразу, і тому іншим щиро радимо – одразу вчіться бачити усі складові та етапи процесу в перспективі, але будьте гнучкі, адже театр це про «тут і тепер».

Як майданчик, ангар дав нам змогу діяти незалежно. Самим приймати рішення про те, які проекти нам цікаві, вести самостійне господарювання.Ми завжди намагалися робити це, пишучи проекти, запрошуючи партнерів, і стверджуючи свій імідж театру, який хочуть запрошувати на гастролі, фестивалі, і з яким радо вступають у партнерство як в Україні, так і за кордоном. А цей простір – наш виклик собі, тому що 17 років – це дуже довгий проміжок для самоутвореного колективу. Час змінюватися і переформатовуватись», – підсумовує Руслана Порицька. 

Читайте також: Між культурою і спортом: яка доля чекає на луцьку синагогу

*** 

Збоку під правою стіною стоїть висока будівельна конструкція. Її розфарбували, і часом використовують, аби налаштувати світло. Вона допомагає дістатися до склепіння ангару. 

«А тут ми колись підвісимо акторів», – легко жартує Оля, і якось замислено дивиться догори. 

Вішак і будівельна конструкція

На столику поруч стоїть жовта будівельна каска. Вона тут, мабуть, назавжди. Бо мистецький простір всередині ангару, і промислова зона за жовтими дверима тепер ніколи не припинять змінюватися. Принаймні, тут і зараз у це дуже легко повірити. 

Є, куди рухатися далі

Читайте також: Валентина, книги, Радянська: як лучанка стала частиною вулиці Лесі Українки

Людмила РОСПОПА

***

«Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ посольства США в Україні. Погляди авторів цього матеріалу не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США»