«Обличчя Луцька»: дослідник і популяризатор історії міста Олександр Котис

22 Квітня 2019, 19:00
Олександр Котис 4092
Олександр Котис

Першим гостем-спікером відновленого проекту «Обличчя Луцька» став  дослідник і популяризатор історії міста, редактор журналу «Хроніки Любарта» Олександр Котис.

Вашій увазі його розповідь про себе, Луцьк, його жителів та багато іншого, яку опублікували на сторінці проекту в Facebook.

Про себе

Моя робота – зацікавити лучан містом, у якому вони живуть. Роблю це через популяризацію історії. Колись мені відкрилося усвідомлення того, що я і Луцьк – це одне ціле. Це стало новою якістю життя. І мені захотілося цим поділитися. Бо думається, що пізнання себе і свого коріння є універсальне явище. Воно починається від примітивної ангажованості місцем, де ти народився, але упродовж життя переростає у щось значно більше і усвідомленіше. І йдеться не про те, щоб любити конкретно Луцьк чи фізичне місце свого проживання (це не потрібно), а про те, щоб відчути «коло буття» і пояснити природу речей. Проте кожна людина живе у конкретному культурному контексті. І для лучан – це Луцьк. І щоб пояснити й зрозуміти Луцьк, треба звертатися не тільки до соціології і психології нашого часу, а й вивчати історію. Бо історія – це не цікаві оповідки при минуле, а інструмент пізнання; це про те, чому ми сьогодні такі є, і про те, які ми є.

 

Про Луцьк

Завжди жив у Луцьку від народження (крім 6 років, протягом яких вчився в Києві). За кілька десятків разів протягом багатьох років, що я відповідав, де є мої улюблені місця в Луцьку, став думати, що таких немає. Раніше були улюблені. Наприклад, майдан перед собором Петра і Павла. Зараз ці локації трансформувалися в єдиний потік Луцька як місця. Я не гірше люблю спальні радянські райони, у яких рідко буваю, аніж центральні вулички. Серед останніх надаю перевагу вулицям Крилова, Кривий Вал, Богдана Хмельницького за їхню європейську великоміську забудову, де історія пульсує практично в кожному камінчику. Там же і раджу більше гуляти усім. Територію історико-культурного заповідника так ніколи і не зміг вподобати цілком, крім окремих локацій. Мені там бачиться страшний дисонанс світів. Значно краще почуваюся у частині модерної забудови Луцька, зокрема на вказаних вулицях. Це, правда, не означає, що не можу знайти якихось романтичних куточків, чи, краще сказати, способів використання ближче до історичного серця міста. Наприклад, люблю дивитися на рованцівське поле ввечері із мурів замку десь у серпні-вересні, коли дим стелиться широким простором, а над горизонтом висить жовтогарячий медальйон Місяця. Тоді астрономія й історія перетинаються в єдине.

За останні 6 років значно розширилася кількість і якість популяризації історії. Зараз я – редактор сайту про історію Луцька і Волині «Хроніки Любарта». Крім того, що пишу сам, агітую інших писати свої цікаві матеріали. Також забезпечую ілюстративну частину (і агітую інших), яка має популярність, бо іноді просять дати коротке інтерв’ю чи лекцію виключно на тему історичних колажів і gif-анімацій. Зріс об’єм вихідної історичної інформації, яку можна перетворювати в культурний продукт. Це в принципі ознака нашої доби – інформації є більше, ніж можливості її обробити.

Не знаю, чи варто розповідати про всі проекти, в яких взяв участь за ці 6 років. Найголовніший – Луцький модернізм. Розказую, навіщо нам потрібна і чим цікава забудова Луцька 1930-1980, що таке модерністська архітектура і чим вона цінна, де таке є в Луцьку.


 

 

В Луцьку мені не вистачає/мені забагато…

Нічого не бракує. Думаю, що природа має баланс. Які були причини, такі є наслідки. Немає якоїсь глобальної абстрактної сили, яка б раптом захотіла зробити нам усім велику несправедливість у місті. Є конкретні тенденції, обумовлені історично, але це не означає, що ми приречені. Якщо і приречені на щось, то, повторюючи екзистенціалістів, – на свободу.


Це, може, надто по-філософськи. Конкретніше, бракує освіченості. Але не в значенні накопичення великої кількості знань. Насправді потрібні не самі знання, а навички, які розвиваються в процесі їхнього отримання, а також певний світоглядний базис. Маю певне незадоволення, сказати б, нерозумністю лучан. Але це проблема глобальна. І ми в контексті як України, так і всього світу. Не знаю, чи є якийсь метод, щоб отак зразу все змінити. Треба симбіоз урбаністики і соціальної інженерії. З іншого боку, найкращий результат мають дати зміни довготривалі, а це про цінності.

Є метод дослідження цінностей, запропонований Рональдом Інґлегартом і застосований в Україні не один раз. Він допомагає виявити, в якому місці на шкалі «цінності виживання vs цінності самовираження» перебуває суспільство. Це дослідження каже, що українці хоч і повільно, але рухаються в доброму напрямку – до цінностей самовираження. Так от, добра освіта сприяє утворенню добрих цінностей. Але не тільки це. Що саме варто зробити прямо вже у контексті Луцька, важко сказати (крім очевидних і банальних речей, які не працюють).

 

Сучасне обличчя Луцька або місто в мене асоціюється з…

Ні з ким і ні з чим. Бо я сам намагаюся робити так, аби Луцьк в інших людей асоціювався з чимось. Сучасне обличчя міста я уявляю так. Тут є достатньо можливостей для розкриття прихованого потенціалу, але всі ці можливості недостатні. Ці канали слабо працюють. Не так, як би хотілося. На жаль, для частини людей така ситуація є підставою принизити Луцьк, сказати, що тут нічого не буде, і поїхати звідси. Окрім певної раціональної частини такого ставлення, яку треба визнати, я б сказав, що це значною мірою свідчення про самовідчуття меншовартості. Ще мені здається, що міська культура в Луцьку недостатньо сильна, аби формувати свого громадянина, лучанина. Тут багато залежить від індивідуального розвитку конкретної людини. Але озвучені проблеми не нові і не луцькі. З іншого боку, ця міська культура легко розкривається тому, хто хоче її розкрити. Думаю, тут дається взнаки, що Луцьк дуже довго розвивався як європейське місто. Знаєте, усі ці історії про маґдебургію, про самоврядування, про з’їзд монархів – це не лише про історію. Це стало частиною нашої невидимої сутності, яка проявляється у щоденному міському житті і в поведінці мешканців. Не зримо, але десь на глибокому несвідомому рівні.


 

 

Відповідальність жителів до свого міста має проявлятися в…

Думаю, що відповідальність – це не самовіддано нести покару за погані вчинки потім, а не робити ці вчинки зараз. Тут не треба винаходити велосипед, чи вдаватися в філософію. З іншого боку, я не думаю, що порада «не давати хабарів, не смітити, не ставити пластикові вікна у пам’ятки» тощо дієва. Це трохи примітивно, бо обставини життя складніші. І відповідальність, як видається, має реалізовуватися в ручному і свідомому режимі. Усім людям лізти на пролом і не смітити, коли всі навколо смітять, не вийде.

Це не робиться шляхом повідомлення навіть самому собі «я не буду смітити». Це звучить грубо, бо значна частина людей прагне до іншої, ідеальної етики. І добре, підтримую! Однак це суттєва меншість людей. А в загальному випадку треба сказати таке. Мені видається, що попри часом складні обставини, життя дає можливість у певні критичні моменти свою енергію та зусилля спрямувати для загального блага. Відповідальність – це ловити такі моменти і використовувати їх. Кожен день таких не буде і, мабуть, не треба. Не залежно від системи цінностей конкретної людини, відповідальність перед містом – це дієва спроба поступитися своєю амбіцією, територією.

Місто не може складатися із суми егоїзмів, так система розпадеться, немає клею, який об’єднує. Об’єднати може солідарність і справедливість. Мені здається, це обов’язок міської влади – створити такі механізми, де буде реалізовуватися справедливість і підтримуватися солідарність.

 

Моє побажання для мешканців Луцька

Щастя і мудрості

Коментарі
30 Квітня 2019, 05:57
хіпстер він і в луцьку хіпстер... чи комусь не дійшло з першого разу?
Коментар
19/03/2024 Вівторок
19.03.2024
18.03.2024