«Не гріх брати зброю в руки», – луцький пастор-капелан

З початком військових дій на сході України окрім волонтерства активно почав розвиватися і капеланський рух. З весни 2014 року, десятки, а потім сотні священнослужителів та пасторів за власною ініціативою почали їхати в зону АТО. Таким чином вони намагаються підтримувати українських військових в умовах активних бойових дій. 

Про своє покликання, переживання, службу на передовій, а також про свою позицію, щодо відношення християн до війни, зброї й силових методів захисту розповів пастор Луцької церкви «Голгофа», капелан Сергій Волощук, – пише інформаційне агентство «ВолиньPost».

Чоловік з дитинства мріяв бути військовим. Закінчивши військове училище, став професійним офіцером. Практично відразу потрапив на службу у Закавказзя, де вперше побачив, що таке війна. В період розпаду імперії Радянського Союзу Сергій пережив зневіру в тому, до чого так прагнув і що намагався захищати. Уже тоді чоловік почав усвідомлювати безглуздість та беззмістовність тієї війни. 

Після розпаду Радянського Союзу Сергій продовжував служити в українській армії. Але розчарування, порожнеча і пошук Бога вплинули на рішення звільнитися з війська. Через півроку Сергій з дружиною увірували та приєдналися до церкви ЄХБ у місті Ківерці.

Пригадує, як переживав тоді своєрідні пошуки себе, — пробував таксувати, їздив за кордон, працював на будівництві. Через якийсь час, після навчання в закладах духовної освіти розпочав пасторське служіння в церкві «Голгофа» м. Луцьк.

«ЧОМУ Я НЕ ТАМ?»

До 2013 року про армію я взагалі не згадував. Але після Революції гідності в мені прокинулося те, що я думав ніколи не прокинеться. Усі ці події поставили величезне питання переді мною: «Чому я не там?». Я відчував, що це важливо, але на той момент я не був готовий. Коли розпочалося АТО, я уже розумів, що мені потрібно на це якось відреагувати. Я мав зайняти чітку позицію. Або це не моє, це гріх і я пацифіст, або якось по-іншому. Почав про це молитися. Коли мені принесли повістку, адже я офіцер запасу, капітан за званням, звісно пішов у військкомат, але оскільки я рукопокладений пастор, мені дали спокій.

Читати також: У військовому госпіталі в Луцьку відкриють церкву 

Та Бог продовжував турбувати моє серце. Я молився, стежив в ЗМІ як відбувається волонтерство та капеланство, шукав людей, через кого можна було дізнатися куди їхати і які там є потреби. Через брата з міста Володимир-Волинський я дізнався, що в зоні АТО є велика потреба у капеланах, адже люди там знаходяться перед лицем смерті.
Він відразу мене попередив, що є три умови для здійснення капеланського служіння: має бути благословення церкви, благословення дружини й третє – ти маєш бути готовий померти. Я розумів, що якби я не був пастором, я був би там. Якщо Бог мене від того спас, але там вмирають люди й туди їдуть інші священнослужителі, то я мушу бути там.
Церква благословила, дружина відпустила…

«МОЄ ЖИТТЯ НЕ ЦІННІШЕ»

Далі була серйозна підготовка. В першу чергу — це внутрішня робота. Бог дуже багато працював над моїм серцем (ледь стримує сльози). Переосмислюєш усе і розумієш, що твоє життя не цінніше, ніж життя тих людей, що там гинуть… Багато молився, постив. Проходив навчання в батальйоні військових капеланів по тактичній медицині.

Перша поїздка була в лютому 2015 року. Тоді я на місяць потрапив в нашу Володимир-Волинську 14 бригаду, яка брали участь в бойових діях на Дебальцевському напрямку. Хлопці уже рік воювали, були дуже змучені, розчаровані, розбиті. Навколо було дуже багато п'янства та хаосу. Важко було, але Бог давав сили молитися за людей, свідчити їм, підтримувати. Кожного ранку на шикуванні читав їм тексти з Біблії, здійснював молитву, а потім разом з ними виїздив на передову. Копав, возив, подавав, допомагав чим міг, а ввечері спілкувався з хлопцями. За цей час було багато моментів, коли солдати самі просили за них молитися.

«ВІЙНА НЕ МОЖЕ НЕ ВПЛИВАТИ»

Війна, це дуже страшно, потрібен час, щоб відійти від цього жаху. Звісно, це на мене впливає. Щоразу після повернення мені потрібно тижня два, щоб перелаштуватися, заспокоїтися, ввійти в ритм мирного життя. Як це роблю, — проводжу час з сім’єю і Богом. Лише через віру заспокоюю себе, нагадую, чого я боявся, чого не боявся і Бог мене вирівнює та відновлює.

Війна не може не впливати, тільки на кожного вона впливає по-різному. Загалом зовнішні обставини завжди якимось чином на нас впливають, але насправді не обставини нас змінюють, вони лише відкривають, якою людина є насправді. Багато чоловіків, які повертаються з війни ламаються, їхнє невірство ще більше проявляється. Вони починають зловживати алкоголем, вживати наркотики, багато хто не може влитися в сімейне життя. Чому це так?Тому, що людина там пережила справжнє зло, йому досі сняться кошмари, а тут його не розуміють і таким чином він намагається це якось заглушити. Зняття психологічних симптомів певною мірою допомагає, але не вирішує проблему серця. Важливо пояснити, що людина насправді боїться смерті. Коли ти сам це пережив і розумієш, легше допомагати іншим. Біблія дає відповідь на це питання: «Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя».

«НЕ ГРІХ БРАТИ ЗБРОЮ»

На мою думку, важливо пояснювати в церквах, що не гріх брати зброю. Багато хто неправильно трактують шосту заповідь, де Бог каже, — не вбий. Слово, записане тут означає не бажати вбивства людини та не чинити самосуду. Часто вбивство починається з ненависті, а в час війни є така небезпека, почати любити вбивати.
Церква не повинна бути в стороні, коли в країні війна. Треба брати активну участь та допомагати своїй країні захищати ті границі, які нам дав Бог. Якщо Бог відкриває двері, а Він відкриває, треба йти в силові структури. Але на це має бути свідоме рішення та покликання.

Читати також: У Луцьку військовий капелан отримав державну нагороду від Порошенка

Якщо твоє глибоке переконання не брати в руки зброю, то влада дає можливість на альтернативну службу. Треба бути чесним, якщо ти не готовий йти в армію, ти повинен бути готовий послужити по-іншому. Але, на жаль, не всі чоловіки йдуть служити будь-яким чином. Вони часто уникають цього і просто займаються своїми справами. Це неправильно, це гріх. Тому ми вчимо, що потрібно бути чесним перед Богом. Якщо Бог кличе і ти готовий йти в ту систему і бути вірним Богу там, коли всі будуть невірні, бути тим сотником Корнилієм, який не зраджує своїм принципам, варто йти. Якщо ні, виконай свій обов’язок перед державою в інший спосіб.

«МИ ЗВИКЛИ ДО ВІЙНИ»

Як і в країні, так і в церкві бачу нехорошу тенденцію, ми звикаємо до війни. Звісно як церква ми молимося щонеділі за ситуацію в країні. Зі своїх поїздок я завжди намагаюся привезти якісь свідчення про те, як Бог діє і постійно повторюю, що за той мир та те добро, які ми маємо, інші люди кладуть життя.
За ці роки в українців сформувалося різне відношення до нашого війська, нашої влади, є певні розчарування й недовіра. Я не говорю, що українці кращі, а росіяни гірші, але Бог дав нам країну з її кордонами, щоб в межах цих кордонів ми шукали Бога. Ми захищаємося і це правда.

«ЗА КОЖНОЮ ОСОБИСТІСТЮ СТОЇТЬ ЛЮДСЬКА ДУША»

Під час поїздок я зустрічався з багатьма людьми високого рангу. Але завжди пам’ятав, що за кожною особистістю стоїть людська душа. Є зовнішня картинка, —мужні, суворі чоловіки, а коли ближче з ним спілкуєшся, бачиш вразливу душу. Він так само в середині багато за що боїться і переживає: за себе, за свою сім’ю, за майбутнє. Виникають думки, чи не витрачає він тут своє життя надаремне. Там люди мають різні страхи, тому для нас це ще одна можливість розказати Євангелію і дати їм надію.

Олена НЕЧИПОРУК
Фото з архіву Сергія Волощука