«Із 30 трупів шлангами змивали радіацію», – евакуйований із Прип’яті лучанин
Масштабна катастрофа, яка забрала життя кількох тисяч осіб, сколихнула увесь світ. Чорнобильська трагедія змусила людей поспіхом покидати свої домівки і їхати світ за очі, втікаючи від невидимої смерті. З нагоди Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Район.Луцьк поспілкувався з одним із евакуйованих з міста Прип’ять у 1986 році.
Завдяки катастрофі Андрій Довгун повернувся на рідну Волинь, де народився і провів своє дитинство. Чоловік і досі з жахом згадує події майже тридцятилітньої давнини.
...У Прип’ять я приїхав у 1982 році. У місті на той час проживало близько 80 тисяч жителів. Прип’ять мені відразу дуже сподобалася. Там я почав працювати бригадиром електриків на будівництві. Ми будували 10-12 будинків в рік, тобто на той час місто активно розбудовувалось.
На момент катастрофи я вже був заступником директора по господарчій частині в профтехучилищі. Дружина працювала в торгівлі. У день трагедії вона о 5 ранку вона виїхала на базар, а о 8-й годині уже повернулася назад. Розповідала, як в 5:30 прибігли люди і сказали, що потрібно швидко покинути територію, бо сталася катастрофа.
Коли дружина бігла повз пожежної команди, то побачила на землі близько 30 трупів. Це були хлопці, яких викликали на місце катастрофи з хімічного батальйону. Вони були одягнені в захисні костюми від хімічної зброї. Такий одяг від радіації не захищав. Пожежники з них шлангами змивали радіацію і вода текла в каналізацію. Дружина прийшла дуже перелякана і ще довго не могла отямитися.
Після того як налякана Валентина (так звуть мою дружину) розповіла всю ситуацію, я взяв у нашого «воєнрука» дозиметр і вирішив виміряти радіацію по місту. На місці, де працювала дружина, прилад показав позначку до 30 рентген і цифра збільшувалася.
Коли я прийшов на роботу, працівники училища були переполошені, бо вже знали, що щось сталося. Директора викликали на нараду. Після чого він повідомив, що трапилася невеличка аварія, але бажано, щоб діти взагалі на двір не виходили. Хоча дітвора, як ні в чому не бувало, бігала вулицями міста. Після повідомлення про можливу евакуацію, ми порозходилися додому.
У мене був бінокль, тож вирішив глянути, що там коїться. Вийшов на балкон 11-го поверху і остовпів. Видно було як на території ЧАЕС палає вогонь, а навколо чорна димова хмара. Увечері оголосили: «Завтра буде повна евакуація населення, яка проходитиме три дні».
Наступного дня о 14:00 в місто і справді приїхало близько 1800 автобусів з усієї України. Людей було дуже багато. Спершу жителів розвозили по селах, які знаходилися за 10-20 кілометрів від Прип’яті. Пізніше стало зрозуміло, що цього замало і людей переселяли у віддалені районі. Вдома ми багато чого лишили, хоч і підозрювали, що покидаємо місто на довго. Зосталися в будинку і деякі документи, і золоті прикраси та й інші цінні речі. Пізніше нам дозволяли повертатися і забрати усе, що потрібно.
У рік катастрофи я ще їздив у місто Прип’ять близько п’яти разів. Усе наше профтехучилище евакуювали спершу в містечко на півдні Київської області. Там ми і прожили усе літо. Через тиждень після евакуації повідомили, що потрібно пройти перевірку на рівень радіації. Але черги були такими, що я потрапив до дозиметриста аж через кілька днів.
Коли ми вже прожили певний час у своїх тимчасових домівках, кожен мав можливість сам обирати, куди хоче переїхати. Мені пропонували квартиру в Обухові, в Білій Церкві та в Дніпропетровську, проте я відмовився. Захотів повернутися на рідну Волинь. Коли приїхав в Луцьк, років два мене не покидали хвороби. Дружина, так як отримала велику дозу радіації, стала інвалідом другої групи. Востаннє я відвідував Прип’ять у 1987 році, після чого туди більше ніколи не повертався.
Оксана ВЛАСЮК
Фото Ірини НОВОСАД та Оксани ВЛАСЮК
Хочете бути першими на районі? Підписуйтесь на наші новини у спільнотах Facebook та Вконтакте.
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
Коментарі