Незряча лучанка плете бійцям тактильні рукавиці

Понад сотню пар спеціальних рукавиць для стрільби, що їх власноруч сплела незряча та глуха волонтерка Валентина Мазурик, передали в підрозділ Нацгвардії, в якому служить її син Павло.

Чоловік Валентини Петро теж інвалід: ще в дитинстві внаслідок нещасного випадку він втратив руку та очі. А сама жінка потребує слухового імплантанта, на який вже кілька років родина ніяк не може назбирати гроші. Попри недуги, 57-річна лучанка знаходить в собі сили допомагати військовим на сході.

ЧОЛОВІК – ЇЇ ЗВ’ЯЗОК ЗІ СВІТОМ

Валентина та Петро поєднали свої долі вже у зрілому віці – їх зблизила спільна біда. Обоє народилися абсолютно здоровими. Проте кожному з них випало на шляху нести свій тяжкий хрест. Так розпорядилась доля, що яскрава палітра кольорів життя для них залишилась лише в спогадах.

«У п’ятирічному віці я знайшов за комином на горищі гранату, яку двадцять років тому туди поклав мій дід-повстанець. Він там переховувався від червоних, очевидно, сховав її і планував підірвати, аби не здатися живим. Проте його вбили тоді, коли він спустився поснідати. А гранату через два десятиліття виявив на горищі я, думав, що то така забавка. Як не намагались сестри відібрати її в мене, їм це не вдалося. Я вирвав кільце, граната вибухнула, мені відірвало руку й обпалило очі», – розповідає чоловік.

Валентина почала погано бачити на одне око ще в дитинстві. Лікування ситуації не покращило, з часом відшарування сітківки проявилось і на другому оці. Попри сім хірургічних операцій, проведених у спеціалізованих клініках, офтальмологам так і не вдалося врятувати жінці зір. У 50 років Валентина перестала бачити зовсім. А ще через трохи часу нагадала про себе хвороба слуху, перенесена в дитинстві. Жінка зовсім оглухла.

2

Її єдиним зв’язком зі світом став чоловік. Вони спілкуються азбукою Брайля – спеціальним шрифтом для сліпих. Петро вистукує коханій дружині по руці букви, а вона складає з них слова. Так він розповідає їй про ситуацію в країні, про новини від сина Валентини від першого шлюбу Павла, що воює на сході, про те, як живеться у Ковелі її доньці. Знаючи, як гнітить жінку глухота, незрячий уже кілька років оббиває пороги чиновницьких кабінетів та фінустанов, аби назбирати їй на імплантант.

«Лікарі Київського інституту отоларингології готові зробити операцію і вживити його, але на це треба понад 20 тисяч доларів. Якби долар був по 8 гривень, як раніше, нам би вдалося зібрати потрібну суму. А тепер війна, настали тяжкі часи. Людям і так важко виживати», – зітхає чоловік.

РУКИ – ЗАМІСТЬ ОЧЕЙ ТА ВУХ

Попри недуги, Валентина не впала духом. Вона ні на мить не сидить без роботи. У квартирі луцького гуртожитку для інвалідів, де мешкає подружжя, вона наловчилась сама варити обіди та прибирати. А ще, як і кожній українській матері, їй болить серце за сина, що воює на сході. Павло – один із перших ковельчан, хто поїхав на Майдан у Київ. Спочатку він був у другій сотні Самооборони, потім вступив до батальйону імені Кульчицького, добровольчий підрозділ Нацгвардії.

«Коли син довго не телефонує, не можу спати від тривоги. Спочатку мій материнський біль виливався у вірші. Потім я задумалась над тим, чим можу бути корисною бійцям. Вони ж усі чиїсь сини. З дитинства я добре плела спицями, тому, порадившись із сином, вирішила плести солдатам спеціальні тактильні рукавиці для стрільби. Павло казав, що якраз цього їм не вистачає. Ті рукавиці, що є, незручні, з них сповзає палець, а на війні іноді все вирішує мить. Та й руки в них мерзнуть», – каже Валентина Мазурик.

Жінка розпочала свою роботу ще влітку. Спочатку, каже вона, виходило погано, доводилося розпускати пряжу і все починати заново. Та й ниток потрібних не було, тому довелося розплести покривало. Нині одну пару рукавиць Валентина виготовляє за день. А з нитками тепер допомагають місцеві волонтери та Самооборона.

«Звісно, іноді буває тяжко, руки не гумові, до того ж вони у мене замість очей та вух. Все навантаження на них. Але як подумаю, що, може, мої рукавиці комусь врятують життя – де й сили беруться і втома пропадає. Я не розумію, чому у нас чимало людей такі пасивні. Воює в родині син, брат чи чоловік – підтримай їх, чим можеш. А якщо не воює, а з якихось причин сидить вдома – тим паче допоможи! Наші військові захищають нас усіх. А скаржитися на життя і нити – не на часі. Скінчиться війна – тоді можна буде домагатися більших зарплат чи пенсій. Це стосується і тих біженців, що вимагають для себе преференцій», – зізнається моя співрозмовниця.

Днями 117 пар тактильних рукавиць, власноруч сплетених незрячою і нечуючою лучанкою, волонтери доставили на Луганщину, у частину Нацгвардії, де служить син Валентини Мазурик Павло. Нам вдалося телефоном зв’язатися з 34-річним спецпризначенцем, який повідомив, що мамин подарунок уже вручили бійцям.

«Ротний вишикував нас і заявив, що, на його думку, ці рукавиці цінніші за фірмові вартістю в тисячу гривень. А коли я розповів, що їх сплела моя мама, яка не чує і не бачить, хтось просльозився, інші хлопці взяли й казали, що носитимуть, як оберіг», – каже нацгвардієць.

Загалом, за словами бійця, солдати на сході радіють кожній передачі з великої України. Їх найбільше тішить те, що вони й справді потрібні, а значить, ризикують життям не дарма. Військовий каже, що їх батальйон імені генерала Кульчицького був одним із перших підрозділів, які поїхали відстоювати територіальну цілісність України. Пройшовши пекло війни і переживши смерті побратимів, нацгвардійці навіть після поранення повертаються знову на схід.

«Ми були у числі перших на сході і сподіваємось бути серед тих, хто пожене останнього москаля з нашої землі поганою мітлою. Попри те, що наш батальйон вже два роки на Донбасі, ми плануємо особисто взяти в цьому участь, а не спостерігати з телеекранів», – пообіцяв лучанин.

Лариса ЗЕЛЕНЧАК, «Сім’я і дім»

Для тих, хто хоче фінансово долучитися до збору коштів на слуховий імплантант для Валентини Мазурик: картка Приватбанку на ім’я Мазурик Валентини Михайлівни. Розрахунковий рахунок 4149497824154464.