Лучанин три роки пробув у рабстві в Дагестані

25-літній Віктор Війтик три роки пробув у справжньому рабстві в Дагестані. У 14 років він потрапив на цегельний завод. Молодого чоловіка продавали з рук у руки. Він побував у семи господарів і дивом повернувся додому.

НА ЗАВОДІ БИЛИ ЦЕГЛОЮ ТИХ, ХТО ПОВІЛЬНО ПРАЦЮВАВ

У Росії хлопець опинився, коли приїхав до мами в гості, яка там мала іншу сім’ю. Юнак, хоч і не був ще дорослий, вирішив дарма не витрачати час і підзаробити. Якось на вокзалі до хлопця підійшов чоловік і запропонував роботу на цегельному заводі. Пообіцяв високу заробітну платню – 9 тисяч рублів. Той пристав на пропозицію, і його разом зі ще декількома чоловіками повезли у Дагестан.

«Нас було троє, інших чоловіків я не знав. Ми прибули на завод у Дагестан у місто Каспійськ. Документи одразу забрали і спалили», – розповідає Віктор.

На заводі у Каспійську були важкі умови праці. Робота розпочиналася о 6-й ранку і тривала до 23-ї без вихідних. Керував працівниками-рабами дагестанець. Того, хто повільно працював, він бив цеглою.

Майже всі працівники потрапили туди за таких же умов, як і Віктор. Спали робочі у вагончиках. Годували добре, адже були переконані, що голодна людина не зможе нормально працювати.

«Удень кожна людина через себе перекидала 70 тонн тієї цегли. Я ще був молодий, у мене було здоров’я, а більшість там ходили вже, як зомбі», – пригадує Віктор.

ТРУДОВЕ РАБСТВО «КРИШУЄ» МІЛІЦІЯ

Чоловік стверджує, що таких рабів, як він, там тисячі. Вирватися звідти практично неможливо, адже трудове рабство «кришує» міліція. Розповідає, як один чоловік утік із заводу та звернувся до місцевих правоохоронців.

«Ті його побили й повернули на завод, де його знову побили. Він очухався лише через тиждень», – пригадує чоловік.

Віктор все-таки не втрачав надії вирватися. Через півтора місяця перебування у рабстві він та ще один чоловік спланували втечу.

«Одного дня о 6-й ранку пішли на сніданок, взяли бутерброди. Вийшли і просто побігли. Уже коли не було геть сил, на кілька секунд зупинялися і далі знову бігли», – розповідає він.

Втеча була успішною, але рабство на цьому не закінчилося. В одному з сіл хлопці поцікавилися, де можна знайти роботу, й одразу знайшли нових господарів.

«Нам показали обсяг роботи. Годували не дуже. Хліб був такий черствий, що ним можна людину вбити», – запевняє Віктор.

Контроль на фермі був не такий серйозний, як на заводах. Звідти втекти було простіше. За словами Віктора, через деякий час він покинув ферму і вкотре потрапив до нових господарів.

«Там мені було добре, як удома. Але коли я спробував їх залишити, син господаря дуже сильно мене побив. Бив мене каменюкою по голові. Я тоді подумав, що все, це вже кінець», – переповідає колишній раб.

ЗАМІСТЬ УКРАЇНИ МІГ ПОТРАПИТИ У ЧЕЧЕНСЬКІ ПІДВАЛИ

Від цих господарів він потрапив у гори, де Віктор літо доглядав за виноградниками.

«Там було непогано. Мене не ображали, але коли я запитав, чи вони можуть мене відпустити, відповіли, що ні. Як тікав звідти – орієнтувався за сонцем. Думав, вийду на Україну. Уже вкінці, коли мене звільнили, то сказали, що за такими орієнтирами я скоріше вийшов би в Чечню. Якби потрапив туди, ніколи звідти не вийшов би. Там закривають у підвал під замок», – веде співрозмовник.

Наступну втечу йому допоміг організувати місцевий. Чоловік вивіз Віктора, але потім знову ж таки продав.

«Він на цьому теж заробляє гроші. Ми поїхали в Каспійськ, із Каспійська в Махачкалу потім у Кізляр, а з Кізляра виїхали у степ. Там немає гір, тільки піщане поле. Спека 50 градусів. І там він мене продав», – каже Віктор.

БРУДНА ВОДА ДЛЯ РАБІВ – ЧИСТА ДЛЯ ГОСПОДАРЯ

Опинився Віктор у кошарі. Це господарство, навколо якого на 10 кілометрів нічого немає. Там працювали і місцеві. Між господарем та працівниками навіть була поділена вода. Власник пив чисту воду, а ті, хто на нього працював, – брудну.

«Від того місця десь за кілометр була труба. Там вода була зі сміттям, але на вагу золота», – каже чоловік.

Там він потоваришував з дагестанцем на ім’я Рафік, який мав судимість. Разом з ним вони спланували наступну втечу. Вночі побігли до найближчої траси, спинили автомобіль, назвалися місцевими і попросили підвезти. Водій висадив їх біля міста Кізляри. У степу їх застала буря. Втікачі спробували її перечекати за горбом. Під час бурі заснули, а прокинулися практично у могилі – їх повністю засипало піском. Після того, як вони вибралися, Рафік привів хлопця у нову кошару. Це була остання зупинка на шляху до свободи.

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

«Я трохи там попрацював. Якось вів коня на водопій і поряд зупинився проїжджий автомобіль. Вийшли люди, схожі на росіян. Я так тоді зрадів, я був у шоці!» – не стримує емоцій Віктор.

Заїжджі виявилися козаками. Розговорившись із хлопцем, вони вирішили допомогти.

«Сказали, якщо хочу вибратися, щоб приходив до них. Я повернувся туди, де працював. У когось узяв штани, в когось берці. Одяг мій був дуже порваний», – пригадує молодий чоловік.

Ще кілька днів Віктор пробув з козаками на їхній стоянці. Ці люди знали, що хлопця шукатимуть, тому якнайшвидше його відправили з місця стоянки. Якраз за хвилин 40 після від’їзду прибули господарі, але, на щастя, Віктора вже там не було. Далі його вивезли у Ставропольський край в село Іргакли, де його прихистив отаман на ім’я Сергій, який ставився до Віктора дуже добре. Він поселив українця у себе на хуторі.

«Я з ним потоваришував. Отаман цікавився, скільки ж мені років. На той час мені вже виповнилося 17, але я чомусь боявся йому зізнаватися, казав, що мені 24», – веде розповідь Віктор і додає, що через деякий час росіянин допоміг зв’язатися з батьком, який приїхав і забрав сина додому.

Зв'язок з отаманом лучанин зараз не підтримує, хоча, каже, є велике бажання ще раз побачитися.

ЛЮДИ ЛИШАЮТЬСЯ У РАБСТВІ НА ВСЕ ЖИТТЯ

Від початку цієї історії минуло 11 років. Зараз Віктор Війтик проживає у Луцьку, має дружину та двоє діток. Уже 3 роки працює на ДКП «Луцьктепло». Розповідає, коли прибув до Луцька, кілька місяців не міг від усього відійти. Згадуючи усі ці події, зазначив, що у рабстві зустрів одного українця, який у неволі пробув багато років, але повертатися в Україну не хотів, мовляв, нема куди, а бомжувати не хоче.

Таких, як цей українець, за словами нашого співрозмовника, на цегельних заводах дагестанців тисячі. Проблема рабства у Дагестані до цього часу лишається відкритою. За деякими підрахунками, в Дагестані близько 600 цегельних заводів і на кожному другому працюють раби. На одне підприємство припадає від 10 до 50 бранців. У Росії діє рух «Альтернатива», яка займається визволенням людей із рабства. На сторінці руху в соцмережі «Вконтакте» йдеться, що за три роки звільнено понад 300 осіб. А от Дагестанська прокуратура фактів примусової праці на цегельних заводах не виявила.

Наталка ПОЛІЩУК  

Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Район.Луцьк» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу телефонуйте +38 066 413 29 28 або пишіть на редакційну електронну адресу [email protected].​