Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Колесо історичних «граблів»: тюрма за аборт

11:00 10.02.2016
1057

Чи можна отак легко взяти собі і уявити те, що було 200 років тому? Як виглядали вулиці, що говорили мешканці, чим вони харчувалися, як жартували і на що ображалися? За кістяком хронології часто втрачається цей живий контекст історії. Проте і 200, і 500, і 1000 років тому життя було не менш багатогранним, наповненим і бурхливим, ніж тепер.

Люди не були гіршими, дурнішими чи менш чутливими. І зазвичай та історія «крутиться», мов колесо, ставлячи перед кожним наступним поколінням однакові питання, і кладучи однакові «граблі», пишуть «Хроніки Любарта».

У Державному архіві Волинської області зберігається одна цікава справа. У 1820-х роках з кухарем луцького домініканського монастиря і дівчиною з сусіднього села сталася одна повчальна історія. Потім вона повторилася знову, тільки з іншими людьми. А згодом ще і ще – циклічно. Бо така філософія життя: повчальні історії ніколи нічому не вчать.

Луцьк часів Бонапарта і проект Волинського королівства

У 1795 році для Волині почався відлік нового етапу життя – перебування у складі Російської імперії. Під час франко-російської війни 1812 року війська імперії нахабно вдерлися до міста і квартирувалися тут певний час. Військових буквально розпихали по квартирах лучан. Жили вони і в монастирях. Так, повністю були заселені тринітарський та домініканський монастирі. Монахам довелося потіснитися. А монастир домініканців забрали для використання як штаб 2 Західної армії під командуванням генерала Петра Багратіона.

Артилерійський офіцер Микола Митаревський на власній шкурі відчув, як то було заночувати бодай ніч у переповненому місті.

«По пріѣздѣ въ Луцкъ, обратился я къ полицеймейстеру съ просьбою о квартирѣ и разсказалъ ему, какимъ образомъ прибылъ. Такъ какъ прежде мы стояли отъ Луцка верстахъ въ двадцати, то я часто бывалъ тамъ и былъ знакомъ съ полицеймейстеромъ. Это былъ отставной раненый кавалерійскій маіоръ и прекрасный человѣкъ. «Ахъ, батюшка мой», сказалъ онъ мнѣ, «не знаю, что мнѣ съ вами дѣлать и гдѣ васъ помѣстить. Вы не можете себѣ представить, что у насъ за суматоха… Всѣ дома заняты и нѣтъ уголка свободнаго. Тутъ князь Багратіонъ со всѣмъ своимъ штабомъ… вся армія собралась около Луцка… Давай квартиры, строй печи для заготовленія сухарей, давай дрова, давай подводы и все на свѣтѣ. Мнѣ приходится просто хоть въ рѣку броситься… Когда я сказалъ князю, что невозможно выполнить такихъ требованій, то онъ закричалъ: «Знать ничего не хочу… Чтобъ было, не то ‒ повѣшу».

Долго я ходилъ съ квартальнымъ по улицамъ: грязь была страшная. Всѣ квартиры были заняты генералами, адъютантами, чиновниками штаба и разными офицерами; солдатъ въ простыхъ хатахъ стояло человѣкъ по десяти и болѣе. Наконецъ нашли мнѣ квартиру. Въ передней большой комнатѣ помѣщалось человѣкъ десять пѣхотныхъ солдатъ; при этой комнатѣ былъ чуланчикъ, грязный-прегрязный, заваленный жидовскимъ хламомъ такъ, что чуть-чуть оставалось свободное мѣсто; меня туда помѣстили, но я и этому обрадовался, потому что было уже поздно вечеромъ».

Поза широкою увагою залишилися деякі рухи, які Наполеон робив у напрямку волинської землі і взагалі всіх тих територій, які він уявляв як Україна. Маніпулятор Наполеон Бонапарт вирішив, що Волинь як колишня і зовсім недавня складова Речі Посполитої захоче здійснити бунт проти Росії, допомігши французам. Для пом’якшення ефекту завоювання було вирішено, що з французької армії на Волинь ітимуть вояки польської та французької національностей, але не німці, до яких поляки мали антипатію. Основна ставка на антиросійський бунт покладалася саме на волинську шляхту. Схожі плани були на Поділля і Київщину. У Житомирі ж передбачалося перебування як керівного органу повстання Тимчасової центральної ради у складі з впливовими землевласниками Волині та Поділля.

Проте Наполеону не треба було просто відірвати Волинь від Російської імперії, аби відновити Польщу. Тож одним із його намірів було утворення Волинського королівства, так само як і Литовського – окремих держав, а не, як це було раніше, об’єднаних з Польщею. Цікаві ходи Наполеона мали шанси реалізуватися. У серпні 1812 року наполеонівські війська почали входити в одне за одним волинські міста. Російська частина армії під командуванням Тормасова зазнавала великих втрат.

«Слід просуватися на Волинь, туди, де вже немає супротивника… Завжди приємно, коли здобуваєш новий край», - писав Бонапарт.

Проте волиняни неохоче бралися підтримувати справу великого полководця, на що була низка причин. Почався набір до повстанського війська, але зголосилося лише кілька сотень людей. Хоча в самій армії Варшавського герцогства, яке рушило з Наполеоном проти Російської імперії, було немало вихідців з Волині та Поділля. В одному з інформаційних бюлетенів ішлося навіть про те, що у Варшаві з’явилася якась українка з-під Житомира, яка заявила, що хоче вступити у військо і боротися проти росіян. Багатші шари населення все ж підтримували наполеонівські війська, сподіваючись визволення від Росії. А прості мешканці мали двояке бачення, оскільки нападники займалися грабуванням та мародерством.

«Край цей з приходом австрійських та саксонських військ зовсім пограбований. Скрізь пустки. Жителі, підбурені Варшавською конфедерацією, сховалися в лісах та болотах, де перепиняють сполучення між військами, нападають на транспорти та партії, хапають кур’єрів», – так писав генерал Тормасов у листі до імператора Олександра І про ставлення волинян до російських військ.

Сталося так, що у вересні останні відтіснили наполеонівські війська з Волині, тож великим планам на Волинське королівство не судилося здійснитися.

Цікавий факт: власне французи на Волині так ніколи і не були в тій війні. Кампанію проводили союзні війська. А найближчим містом до Волині, де перебував сам Наполеон, стала Варшава.

Попри невеликий час існування Волині у складі Російської імперії на той період, у Луцьку все ж знайшовся той, хто дуже симпатизував перемогам росіян. Це був дворянин Нарушевич, який біля своєї садиби поставив пам’ятник жертвам цієї війни. Пам’ятник виконаний у формі каменя з написами. На одній стороні – список перемог росіян, на іншій – напис «Во славу и память Россійскимъ Героямъ, положившимъ жизнь свою во брани за Отечество въ 1812, 1813 и 1814 годахъ».

Після війни влада призначила відшкодування поміщикам, які забезпечували воєнні потреби. Поволі повертав статки повітовий маршалок дворянства Луцького повіту Станіслав Липський. Відновлювався і домініканський монастир. Окрім негараздів воєнного часу, обитель мусила терпіти нові податки та зобов’язання. Так, монастир надав гроші на відкриття та діяльність шкіл, а також друкував для них підручники у власній друкарні. А в 1824 році довелося віддати 1000 злотих для викупу свого селянина із рекрутства у селі Новоставі.

Загалом внутрішнє життя монастиря не відрізнялося від прийнятого століттями укладу, хоча відбулися деякі суттєві зміни. Перша пов’язана з тим, що після пожеж 1790-х років довелося збудувати повністю новий монастир та костел. Старий ще сусідував поруч, але його потрохи розбирали. Війська часів 1812 року займали уже новий корпус. У домініканському монастирі Луцька діяв Генеральний студіум – орденська школа найвищого рівня. Традиційно мав монастир і власне господарство: корчму, броварню, хліви.

Була і велика кухня з трапезною, де готували їжу для магістрів, новіціїв, монахів та різної прислуги пріорату. Тут дотримувалися цікавої традиції: у вікні трапезни виставляли кінське сідло в пам’ять про те, що свого часу домініканцям у Луцьку була віддана княжа конюшня.

«Виротила» ембріона і викинула в Стир

Кухарем монастиря був Захарій Ситчук. У 1823 році сталася пригода з ним і з сільською дівчиною. Її було звати Олександра «дочь Иванова Ненкова». Родина проживала у селі Лучиця Луцького повіту (зараз це Луцичі Луцького району) і підпорядковувалася поміщику Липському, якому відробляла панщину. Віру мала «греко-російську». У той час так називали православ’я. Олександра була неписьменна і мала всього 15 років.

У вересні 1823 року вона раптом захотіла трохи пожити у свого брата Якова Ненки на Гнідаві. Проживаючи там, очевидно, часто бувала в Луцьку. Це і зрозуміло – шинки, розваги, міське життя. Чого ще треба у вільні 15 років? Десь на вулицях Луцька дівчина познайомилася з 22-річним домініканським кухарем Захарієм.

Якось, як ішлося в протоколі допиту, Олександра та Захар мали «первоначально плотское сношеніе въ коморѣ». Більше того, це продовжувалося 3 місяці, як потім зізнався Ситчук. Воно б і нічого, якби пара була більш обережною і розважливою. Як це відбувалося, ілюструє цитата з протоколу допиту Олександри.

«Она же будучи увѣренна на словахъ даннихъ Захаріемъ Ситчукомъ что он возьметъ еѣ въ супругу продолжала таковое блудодѣяніе съ нимъ».

Коли дівчина дізнавалася про свою вагітність, невідомо. Але хлопцю про це не зізнавалася. Новий Рік у ті часи вже зустрічали. Відсвяткувати пара вирішила в одній луцькій корчмі. Після святкування Олександра вернулася до свого брата 1 січня. А 2 січня їй стало зле і вона послала по лікаря. Як ідеться далі в протоколі, поки вона чекала, «выротила изъ себя немало запеченной крови и взявши таковую в тряпку опасаясь чтобы собаки сего несъѣли поутру пошла къ рѣкѣ и убросила в воду». Лікарка нарешті з’явилася і застала Олександру в ліжку. Вона дала дівчині якісь ліки і коли та заснула, пішла додому. Пішли чутки по селі.

Після цього Олександра чотири дні не з’являлася до маєтку, і по неї послали. Там бідолашна спочатку казала, що просто захворіла, але зрештою зізналася у вчиненому. Поміщик мав право одягати спеціальні кайдани, що і було зроблено. Звідти дівчину доправили в Луцьку гродську тюрму – у Стирову вежу замку Любарта.

Одразу почалося слідство і допити. Справу вів так званий Земський нижній суд. Слідчий на прізвище Ейсмонт допитував саму Олександру, Захара, батька дівчини Івана Ненка, матір Матрону, брата Якова, мешканців села Гнідава та Лучиці і навіть самого гнідавського священика Федора. Усі свідчили про порядність дівчини.

Слідчий Ейсмонт попросив луцького повітового штаб-лікаря Марнміллера оглянути дівчину. Той зробив висновок, у якому підтвердив, що в Олександри були роди. Але він не зміг сказати, чи живим народився плід чи мертвим. Та й місяць вагітності був малий.

Чим завершилася справа, невідомо. Імовірно, нещасна сиділа ще якийсь час у тюрмі. У Російській імперії аборти були заборонені і каралися тюрмою терміном на кілька років.

Коментарі
26 вересня
Сьогодні
Вчора
24.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин