Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Ігор Левчук: «Наразі практично все Старе місто – у приватній власності»

12:19 04.09.2015
1807

Давні пам’ятки Луцька перетворюються на закинуті будівлі без вікон без дверей, натомість поміж них виростають новомодні палаци політиків, чиновників, бізнесменів. Межі заповідної зони не вберегли старе місто від «рагульських» перебудов і масової незаконної приватизації. Усе частіше місцеві владці починають говорити, що Луцьку взагалі не потрібен жоден заповідник.

Про те, чи є ще шанси врятувати архітектурну, історичну та культурну спадщину Луцька, Комунальний патруль поспілкувався із місцевим краєзнавцем, членом Комітету з питань національної спадщини і культурних цінностей при громадській раді МінКульту України та корінним лучанином Ігорем Левчуком.

– Останнім часом від представників міської влади все частіше можна почути думку про те, що треба ліквідувати межі історико-культурного заповідника в старому місті. Лишити тільки основні об’єкти, які становлять особливу вагу, а решту – дати можливість людям приватизовувати.

– Це не позиція міського голови древнього міста з великою і славною історією, це позиція банкіра і забудовника, людини, яка працює з бізнесом і лобіює його комерційні інтереси. До історії, до міста, до збереження культурної спадщини та історичного середовища, залишки якого ще має Луцьк, така позиція не має жодного стосунку.

Узаконити всі самобуди, яких там 100%, втулити всі «блатні» проекти, які тільки вдасться втулити – наразі відбувається галопуючий нахабний наступ на старе місто. По кожній ділянці, по кожному об’єкту, який сьогодні хочуть вивести за межі заповідника, можна розказати цілу історію, підтверджену документами: хто, за скільки і кому допоміг збудуватися.

А заповідник – це ж не тільки пам’ятки. Це також археологічна територія, де колись формувалося місто, це і фонова забудова – ті старі будиночки, які розташовані десь збоку і показують ґенезу розвитку самого заповідника. Також це – екологічна система: та сама річка Стир, заплави, болота і поля. Поняття заповідник – це і оглядовість. Ось зараз хочуть втулити ще один корупційний проект нашого мера і його команди на вулиці Ковельській, 17. Ідеться про 12-поверхову забудову. Якщо глянути фото й картинки з основними краєвидами на старе місто, серед них якраз домінує чудовий пейзаж із заплави Стиру на вул. Ковельській у бік кірхи. А тепер уявіть посеред поля ці багатоповерхівки…

Пам’ятаю, як років десять тому на ініційованому нами круглому столі з питань розвитку старого міста розглядали проблему зрізання найстарішого в місті дерева. Це був 200-літній ясен біля монастиря домініканців. Фактично, його зрізали через те, що він заважав проїзду транспорту, а поряд якраз незаконно будувалася колишня начальниця управління житлово-комунального господарства Тетяна Семенюк. Єдиний аргумент, на який спромоглися чиновники, – ясен закривав вигляд на старе місто з боку району ДПЗ. До речі, його тоді озвучив нинішній начальник відділу охорони культурної спадщини Петро Троневич, на совісті якого десятки спаплюжених пам’яток Луцька і Волині. А от «мерські» 12-поверхівки, очевидно, йому тепер вигляд не псують.

Загалом, це питання – чисте беззаконня і корупція. Те, що зараз у Луцьку відбувається із землею і майном громади, перебуває настільки ж далеко від закону, наскільки й уявлення наших чиновників про історію та збереження культурної спадщини.

– Одним із пояснень, чому хочуть забрати межі заповідника, влада називає проблеми місцевих жителів, які десятиліттями тут живуть, але не можуть навіть зробити ремонт власного помешкання, бо це вже нібито втручання в історико-архітектурну спадщину.

– На вулиці Данила Галицького є два будиночки – пам’ятки єврейської забудови початку минулого століття. Коли ми підняли питання, що один із будинків почав розвалюватися, міська влада сказала своє улюблене: а от якби він був приватизований, люди давно його відремонтували б і не було б проблем. Тоді ми у відповідь надали документи про те, що будівлі – приватизовані. І давно.
Наразі практично все старе місто – у приватній власності. Ми проводили перевірку п’ять років тому, і на той час було виявлено 225 об’єктів незаконної приватизації. Є два закони, які забороняють приватизацію в межах заповідників. Є і роз’яснення Конституційного суду. І їх прийняли не для того, щоб заборонити людям робити ремонт. Але мешканці мають це робити під наглядом фахівців. А міським чиновникам закони не писані.

Окрім звичайного житла, на сьогодні незаконно приватизовано і половину пам’яток. Частина з них досі офіційно «безхозна». Навіть Луцький замок. І жодного контролю, що там відбувається – чи реконструкція, чи живуть люди – ніхто не здійснює. Питання не в бюрократії. Питання в тому, що в деяких пам’ятках ми могли б знайти унікальні фрески, ліпнину, археологічні артефакти… Такі об’єкти можна було б взагалі викупити в людей і зробити музеї, галереї, які привели б у Луцьк туристів. Бо наразі туризм у нас в місті розглядається на рівні: зробити готель і кабак, а біля них шоу. Вибачте, але не буде турист їхати за тисячу кілометрів, щоб попити і поспати, йому потрібні цікавинки й артефакти, йому потрібна унікальність та історичні родзинки. Але хіба «кабінетна примітивність» це розуміє?

– Кажуть, що однією з причин такого «старання» забрати межі старого міста є Центральний ринок, який поки фактично розташований у заповідній зоні.

– Це – надзвичайно ласий шматочок, за який багато років воюють всі, кому не лінь. Пам’ятаю, скільки пропозицій було ще і за часів минулого мера, різні корупційні «під’їзди» українських і навіть неукраїнських фірм, які хотіли там втулити черговий торговий центр. Наміри не змінилися. Ніхто не збирається робити якісь кроки для Луцька туристичного й історичного, а просто хочуть цю ділянку забудувати. Особливо активізувалися нині під закінчення каденції.
Ринок наразі – в межах заповідника. І всі будівлі тут, усі павільйони – незаконні. Цей ринок – повне юридичне свавілля під прикриттям правоохоронних органів: прокуратури, міліції, СБУ…

– Усі в темі?

– Не тільки в темі, а й в долі. Варто тільки глянути, хто за ці роки збудувався у старому місті. Це і заступники губернатора, один з яких звів свій палац просто на залишках палацу Вітовта. Усі чули історію про родину Голєвих. Те, що вони зробили в заповіднику, – взагалі не підлягає жодному здоровому глузду. Це будівництво було зупинено ще кілька років тому, але в потрібний момент правоохоронні органи «не могли» знайти власників того будинку. Хоча сама власниця в цей час пила чай у кабінеті начальника управління архбудконтролю, а її всі «шукали», в тому числі – і та служба.

– Які ще проблемні об’єкти можете назвати?

– Їх десятки. Ось, наприклад, ресторан «Корона Вітовта». Цей об’єкт пов’язують із колишнім заступником Романюка по банку. Це була пам’ятка місцевого значення – житловий будинок ХІХ ст., яку знищили «під нуль», на її місці збудували нову будівлю і написали на табличці, що це – пам’ятка. У будь-якій цивілізованій країні давно відкрили б з цього приводу кримінальну справу за умисне знищення пам’ятки архітектури. А в нас там усе начальство з гостями п’є.

Ще одна будівля – на вулиці Плитниця, 7. За її приватизацією стоїть один із суддів з Рівненської області. Усі документи, які підтверджують ці факти, ми давно передали і в облдержадміністрацію, і в прокуратуру. Але – без результату. Всі ж свої.

І це лише невеличкі ілюстрації, що відбувається з нашою спадщиною на одній вулиці. В одній пам’ятці – наркоматський притон, а в іншій, поряд – віп-генделик. А таких вулиць десятки.

– Багато мови було і про реставрацію будинку Пузини, що зліва від в’їзної вежі Луцького замку.

– Якось, розглядаючи один із проектів, якому фахівці дали оцінку, що це повна бездарність та непрофесійність, наш міський голова, подивившись картинку, відповів: «Нє, ну це ж красіво!». Ця «фахова» оцінка мера вже стала самостійним терміном визначення нефаховості. Отаке ж чергове «красіво» зробили з його подачі і з будинком Пузин-Фальчевських – найстарішим у місті житловим будинком. На сьогодні ця пам’ятка національного значення для міста втрачена, тепер це – бутафорія, кіч. Півтораметрові вікна зробили по 70 сантиметрів, стіни перебудували, дах змінили… Вона повністю втратила автентичність. Є відповідні висновки висококласних фахівців.

До речі, стіна, яку домурували поряд із замком, – так само бутафорія. Немає жодного історичного підтвердження, що вона там була в такому вигляді. Швидше навпаки. Більше того, є повні археологічні підтвердження, що саме на тому місці її точно не було. Стіну збудували з однією метою: щоб «відмити» гроші. А їх на замку тоді, в 2007 році, «відмили» десь біля мільйона. І це за тим курсом. За деякими фактами вдалося відкрити кримінальні справи, але вони «висять» роками. Бо доведеться ж притягувати до відповідальності посадових осіб, які всі ще й досі сидять в кабінетах або навіть в церквах.

– Що маєте на увазі?

– Ідеться про нову духовну академію біля центрального собору. Там взагалі відбулася ганебна історія. Під час самочинного будівництва повністю розкопали трьохсотлітнє кладовище монастиря бернардинів і всі рештки, а це більше ніж півтисячі людей, фактично вивезли на смітник. Зараз на тих кістках стоять нові атракціони в центральному парку ім. Лесі Українки, де катаються діти лучан. А іншу частину вивезли до «Нової лінії»: там тепер набережна укладена кістками. Причому це – намолені кістки монахів, священнослужителів, поважних громадян, адже біля таких культових споруд простих людей не хоронили. Так і виходить, що кращі з наших предків валяються біля Стиру і під гойдалками.

– Як представники церкви прокоментували цю історію?

– Ніяк. Була купа матеріалів у пресі. Люди їх з надією передавали Філарету як настоятелю УПЦ КП – жодної реакції. Якщо ми помилилися, спростуйте. Але коментувати не було як. Бо ми все фіксували фотозніманням і всі факти мають беззаперечну документальну базу. Я особисто спускався в котлован і бачив пласти з сотень людських кісток, знищену крипту зі шматками труни з архієрейським одягом. І все це просто, як будівельне сміття, викинули. Знищили тоді й унікальний курган Романсівку, що єдиний входив до складу ще польських пам’яток археології міста. Державі нанесено збитків більш ніж на 12 мільйонів гривень. Є всі висновки експертів. Але хто ж притягне злочинців до відповідальності, коли всі чиновники їм ручку цілують?

– Що зараз відбувається в старому місті?
– Як мінімум, триває п’ять-шість нових будівництв без жодних дозволів і погоджень. Більш масштабно те саме відбувається у всьому місті. Свавілля вражає. Ті будинки, які на Набережній будуються, – так само з повним порушенням будівельних норм. Але в новобудовах отримають квартири потрібні люди із потрібних структур, а в додачу – знайдеться спосіб, як із бюджету списати мільйон гривень, і очі у всіх заплющуються. Немає до кого апелювати. Заангажовані – всі. Коли завдання правоохоронних органів – знайти об’єкти, на яких можна заробити? Ми передаємо документи на Генеральну прокуратуру, вона відправляє на обласну, а та – скидає на місто. І що – мають судити самі себе? Ми зупиняємо беззаконня, а на ньому годується ціла зграя охоронців і чиновників. Жирно годується. А ти потім ловиш на собі погляди, бо раз ті беруть, значить, і ти в долі… І це вкрай ображає.

Коли підняли питання про відчуження 25 особливо цінних земельних ділянок історико-культурного призначення в старому місті, приватизація яких має відбуватися тільки за рішенням Верховної Ради, а вони – приватизовані за рішеннями міських чиновників. І прокуратура не знає, що з таким робити. Бо саджати доведеться всіх і карати своїх. А вони ж квартири і земельку їм дають безплатно.

– Що місту дає наявність заповідника? На цьому можна заробляти гроші?
– Коли ви відправляєте дитину до школи, чи ставите запитання, що матимете із цього в грошовому еквіваленті? Ні. А чому, маючи таку велику культурну перлину, ми дивимося на неї лише як на гендель чи антураж для якихось шоу? Заповідник – це передусім серце міста, яке пов’язує нас судинами пам’яті із власною історією, культурою, духовною спадщиною предків. І не треба з нього робити кишеню для гендлярів і кухню для голодних. Це серце… І воно сьогодні серйозно хворе.

– Є спосіб, як врятувати заповідник? Зрозуміло, що забрати все приватизоване і незаконно збудоване вже не вдасться…
– Вдасться. Просто треба мати до цього волю і розум. У міста має бути голова. І не питання, яке ім’я вона буде носити. Особисто мені – без різниці. А воно давно без голови. Були певні натяки, але їх переважували кишені. А за останні п’ять років було знищено стільки історичної спадщини, скільки не було знищено за всі попередні роки. Ну хіба в буремні 90-ті… І це все перед нашими очима.
Я не був у старому місті півтора року – не можу, чесно. Пам’ятаю, коли один із засновників заповідника Ростислав Метельницький, будучи вже в похилому віці, приїхав у старе місто, він йшов і плакав. От і я не можу туди заходити. Плакати не буду, а воювати суто паперовими методами вже, мабуть, пізно.

Нещодавно дивився фотографії з фестивалю їжі, де робили знімки із квадрокоптера. Був просто шокований тим рівнем культурної дикості, що там побачив. Ятки розмістили просто на саркофазі найстарішого храму Луцька Іоана Богослова, а на церковному цвинтарі влаштували ігри. За цей час біля колишньої Луцької тюрми збудували новий об’єкт. І знову на кістках мучеників. Адже саме там були ями, могили вояків, замордованих у луцькому Шталазі №365 Z. Їх там таких біля двадцяти… І в кожній понад 300 безіменних замордованих… Мені вдалося в архівах знайти близько 800 імен цих хлопців, домогтися рішення про створення меморіального комплексу «Луцька голгофа» на базі луцької тюрми і «Гнідавської гірки». Але нікому до цього немає діла… У нас нині період морального фастфуду.

– Коли в заповіднику почалися безлади? Чи так відбувалося від заснування?
– Коли створювався заповідник у 1985 році, все було інакше. Працювало багато науковців. Заповідник жив історією. До речі, один з таких вчених – Борис Сайчук, людина, яка присвятила себе історії нашого міста, а у 90-ті не пішла на компроміс з совістю і спонукала мене більш серйозно вивчати старе місто. Тоді життя було складним, зарплати не виділяли зовсім, друзі навіть приносили йому їжу… І зрештою він скинувся із вежі луцького замку в 1996 році. Це – вчинок відчаю чесної і щирої людини, яка не пішла на угоду з гнилою системою, що починала пожирати совість у країні. Потім в заповідник потрапили люди зовсім іншої природи, а відкриття і праці науковця стали матеріалами для плагіату вже під іншими іменами.

Фактично з 90-х почалася корупційна історія ганебних часів Рабана, яку «гідно» і логічно продовжує його нинішній наступник Рудецький.

– Із чим пов’язаний ваш інтерес до старого Луцька?

– Інтерес – ще із дитинства. Пам’ятаю, маленьким бігав до замку. В мене навіть є складена в дитинстві книжка про замок, де записана історія і кроками переміряні всі башти, пораховані всі сходи. Бабуся водила мене в старе місто, багато розповідала про його історію.

Бігав тими вулицями малою дитиною і з захопленням і заздрістю дивився на дорослих, які мали все це охороняти й досліджувати. А час показав, що довелося тих дорослих ставити на місце, аби вберегти увесь цей спадок. Я хочу, щоб мої діти, які живуть у Луцьку, мали приклад, як треба любити це місто. Не кричати показово на кожному кроці, а любити його на ділі. Для мене любов – це дієслово.

Я міг би писати великі томи про історію Луцька, але сьогодні це не на часі. Бо мій Луцьк треба рятувати. І наразі – рятувати від тих, хто за посадовими обов’язками мав би його охороняти і розвивати.

Коментарі
24 вересня
Сьогодні
Вчора
22.09.2018
21.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин