Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Наталія Оренко
Наталія Оренко

Жінки, що тримають небо для нас

17:00 15.10.2018
434

14 жовтня ми дякуємо. Дякуємо голосно, дякуємо мовчки, дякуємо зі сльозами на очах. Дякуємо тим, хто зараз ТАМ. Дякуємо тим, хто вистояв і повернувся. З болем та неймовірною гордістю дякуємо тим, хто не повернувся. Нагадуємо собі, що живі завдяки їм.

А ще ми дякуємо мамам, дружинам, дітям Воїнів. Вони - не менші герої. Наш спокій, благополуччя, радісні дні можливі завдяки їхнім синам і чоловікам та завдяки їм самим, - пише ІА ВолиньPost.

Сьогодні ми розповідаємо дві історії: історію матері і історію дружини. Дві абсолютно звичайні жінки, працівниці заводу “Кромберг енд Шуберт” - вони ті, хто тримає небо для нас.

Їхні історії - це історії про любов,про силу і про те, якою важливою є підтримка. “Якби не люди навколо, не друзі, не колеги - було б важче”, - кажуть і мама, і дружина.

Помічайте їх, ставтеся з особливою увагою і теплом.

Не бійтеся спитати, сказати тепле слово, подякувати, поспівчувати. Їх біль і переживання мають бути спільними, тоді спільною буде і наша перемога.

“Найважчі рани - ті, що в душі”


Антоніна Ковальчук, працівниця виробництва “Кромберг енд Шуберт”, дочекалася з війни 2 синів. Старшому Андрію 25 років, а Роману 23.




“Андрію дали повістку в 2015 році, це був перший призив після початку війни. Попри обіцянки, що їх не відправлять на Схід, вони туди поїхали. Весною, коли старший приймав присягу, менший уже пішов до війська добровольцем. Не хотів бути осторонь, коли в країні війна.

Повістки взагалі вручили трьом моїм хлопцям, чоловікові і двом синам. Я тоді була в Тунісі, у відрядженні від заводу. Чоловік потім говорив «я молився тільки, щоб ти приїхала і застала нас вдома. Щоб хоча б побачитися». Але чоловіка комісували.
І поки старший син Андрій готувався до служби, менший думав, дивився новини з фронту та, зрештою, підписав контракт. Звичайно, нам він не говорив ні слова. Хоча ми завжди знали, що він хоче туди. 1 лютого він просто сказав, що завтра вже їде з речима.

Коли він мені про це сказав, в мене в руках був рушник і я просто почала його бити. А чоловік йому сказав: «Іди підмети подвір’я, там тобі це згодиться». Син подякував, що провели. І все.

Наступного дня зібрали йому речі, згідно списку, і він поїхав. А через два місяці уже відправився в зону АТО. Це випало якраз в той день, коли старший, Андрій приймав присягу. Про меншого я не знала. Він нам казав, що просто їде на полігон. Чоловік сам здогадався. А потім, коли телефонував Роман, він завжди вибігав на двір. Згодом у зону АТО відправили і Андрія – на блокпост.

Коли я дізналася, де мої хлопці, то просто оніміла. Було дуже важко і страшно.

Почала частіше ходити до церкви, до Бога. Люди зараз дуже жорстокі. Спочатку ми взагалі нікому не говорили, що наш син на війні.
Також мене підтримували на заводі. Керівником проекту в мене тоді був Анатолій Самойдюк, а начальником зміни Віктор Боровик. Під час роботи не можна розмовляти по телефону, в мене ж телефон завжди лежав на столі і як тільки хтось з’являвся в мережі, я тут же телефонувала. Всі знали, що мої сини на війні і ніхто ніколи мені не зробив зауваження за телефонні дзвінки. Я дуже вдячна своїм колегам та начальству за таке розуміння і підтримку.

А потім на фронті загинув кращий друг меншого сина, з яким вони разом виросли. Це було великою травмою для нас усіх. На роботі мені тоді запропонували відпустку, але я відмовилася, бо вдома мені було б ще гірше.

Андрій на блокпосту зони АТО був півроку. А Роман воював 25 місяців, 3 ротації в нього було.

Не минула ця війна для Романа безслідно... Він отримав контузію і лікується до цих пір. Але найстрашніша рана та, що в душі.
Нам він майже нічого не розповідає. Якось до нього приїжджав ротний, висловлював подяку. Син у мене хороший боєць, має грамоти, відзнаки. Врятував життя пораненому побратиму – швидко зорієнтувався в ситуації і прийняв рішення самотужки везти пораненого до госпіталю. Потім медики говорили, що вони не встигли б і дякували Роману за врятоване життя.

Ротний мені сказав, що у нього теж є син, 18 років. Але, каже, я б не хотів, щоб він пережив те, що ваш Роман.

Слава Богу, що мої сини повернулися живими. Старший одружився, вже має маленького синочка. А в меншого посттравма. Він втратив дуже багато здоров’я. Але знайшов у собі сили і поступив на навчання. Він завжди хотів бути юристом, зараз цей задум поступово втілює. Надіємося, що все буде добре.

Хлопцям, які зараз воюють, хочу сказати, що ми ними пишаємося. Вони – найкращі. Дякую їм за мужність і за те, що захищають нас. Бажаю їм швидше повертатися додому живими і здоровими”.

“Ми повернулися до звичного життя, але світогляд змінився назавжди”

Наталія Оренко, працівниця виробництва “Кромберг енд Шуберт”
Чоловік Наталії Василь служив в зоні АТО під час третьої хвилі мобілізації, його призвали у вересні 2014-го.



“Це був шок. Все сталось за один день. Вранці попросили з’явитися у військкомат. Звідти він зателефонував і сказав, що ввечері їде на полігон і щоб я підготувала йому речі. Через місяць він вже був на передовій, а я залишилась вдома з двома малими дітьми, сину було два з половиною роки, доньці – п’ять. Їм я нічого не пояснювала. Просто говорила, що тато знову поїхав в армію, відслужить і повернеться.

Ситуація із забезпеченням бійців у 2014 році була складною, тому бронежилет і всю амуніцію ми купували самі.

На зв'язок чоловік виходив не часто. Бувало, що обстріли велися безперервно по кілька днів. А найстрашніше було, коли після кількох днів мовчання, до мене телефонував незнайомий номер. Я боялася піднімати трубку, боялася почути не його, а когось іншого з фронту. Але, дякувати Богу, це завжди був він. Просто його телефон був розряджений, тому позичав у хлопців. Розмови були дуже короткими. І кожен раз я чула постріли та гуркіт, йшли бої. Поки він був там, ми навіть новини боялися дивитися.

Я постійно переживала, було дуже важко. Терпіла, не показувала свого болю перед дітьми, молилася і чекала. А ще мене підтримувала мама, яка живе з нами, підтримували друзі, підтримували колеги та керівництво на роботі, знали, де мій чоловік, розуміли. Я сама мало що знала, про те, як насправді у нього справи.


Одного разу їх з хлопцями завалило в бліндажі. Він лежав у госпіталі, лікувався, мені нічого не розповідав. Аж потім, коли приїхав у відпустку, я побачила, що у нього травма спини. Я йому ще уколи давала. Тоді він вже сам рвався назад. Казав, як я там покину своїх хлопців? Вдома всі думки були про війну.

Протягом року він мав чотири відпустки, бо воював на передовій. Я завжди їздила у військову частину його зустрічати. Там дружин та матерів бійців приймали дуже тепло. Ми вже стали як одна велика родина.

А коли я дізналася, що його звільнили і що він повертається вже на зовсім, то була безмежно щасливою. Це відчуття важко описати. Просто розуміла, що нарешті все скінчено і мій чоловік живий.

Він має сильний характер, хоча, після повернення, йому теж було важко. Погано спав, снились кошмари. Зараз ніби все минулося. Ми повернулися до звичного життя, але наш світогляд назавжди змінився.

Хлопці, які йшли на фронт у перші роки війни, не думали, що вона затягнеться на такий тривалий час. Вони були патріотами і свято вірили, що протистояння швидко припиниться, що ми захистимося, укріпимося і наші люди більше не будуть гинути. На жаль, це продовжується донині.


Хлопцям, які воюють, бажаю щоб кулі їх оминали. Щоб вони відслужили і неушкодженими повернулися додому, до своїх сімей, діток. Молитися за них потрібно вдень і вночі. Бажаю, щоб усе було добре і щоб швидше закінчилася ця війна.

Читайте також: «Кромберг енд Шуберт» і Боратин — коли співпраця бізнесу та громади приносить користь

Коментарі
18 листопада
Вчора
16.11.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин