Василь Слапчук: «Нагород завжди менше, ніж людей, які їх гідні»

31 Серпня 2015, 16:36
2025

Луцький письменник Василь Слапчук очікує на вихід свого нового роману «Та сама курява дороги»,  що невдовзі має опублікувати одне з  київських  видавництв. Автор розповідає, що використав реальні події, свідком яких  став під час служби в Афганістані, де і втратив можливість самостійно пересуватися.  Незважаючи на те, що ось вже 34 роки митець прикутий до інвалідного візка, він і досі веде активний спосіб життя.

На Волині його знають як поета,  прозаїка,  літературного критика, лауреата Шевченківської премії та члена спілки письменників України, а також як громадського діяча,  що бере участь у патріотичному вихованні молоді та ветеранському русі. А  не так давно Василь Слапчук «за активну громадську позицію, особистий внесок у розвиток національної  культури та вагомий творчий потенціал» отримав звання Почесного громадянина міста.


– У 2010 році ви отримали звання почесного громадянина Луцька. Чи гордитеся цим?
– Як і кожна людина (чи як більшість; чому не припустити б, що трапляються винятки) я не позбавлений певної міри марнославства. Загалом, як на мене, гордість – почуття не надто вибагливе. Гадаю, гордощі дорослої людини походять із її дитячого світу. Предметом гордощів може стати будь-що. Більше того, гордість може бути цілком безпредметною і безпідставною. Просто людина гордиться собі – та й усе. Часом і на мене накочує. Для мене нормально гордитися своїми дітьми (навіть якщо у них ще нема здобутків, аби тільки шкоди не робили), бо ця гордість зав’язується на почуття любові.

Я горджуся тими людьми, які творили Революцію гідності, – ця моя гордість відгалужується від почуття патріотизму. Щодо нагороди... Доречно буде говорити про вдячність. Адже серйозні люди вирішували: відзначити мене чині, мене чи когось іншого... Їхній вибір впав на мене. Я їм вдячний. Мені ця відзнака дісталася ціною того, що її не отримав хтось інший. Нагород завжди менше, ніж людей, які їх гідні.

– Які нові можливості воно вам відкрило?
– У мене не виросли за плечима крила, я не зцілився – усе ще продовжую сидіти на інвалідному візку, коли вибираюся на вулицю – у повітря не здіймаються феєрверки... Достатньо того, що зватися почесним громадянином міста Луцька – почесно. Це лише відзнака. Яку можна почепити на груди або зберігати в коробочці у шухляді... У крайньому випадку, якщо мені не вистачатиме на прожиття пенсії, то щоб не ставати під собором із протягнутою рукою, її можна буде обміняти на щось їстівне. Сподіваюся, Бог до цього не допустить.

– Чи живете ви у Луцьку? Що вам тут подобається?
– Я не корінний лучанин. У Луцьку мешкаю, здається, від 1982 року. Якщо йдеться про любов, то – все. Місто, як і людину, любиш разом з усіма його ґанджами. А не тільки за якісь красоти, чесноти та розвинену інфраструктуру. Визначальним у наших стосунках є те, що це моє місто. Можна, звичайно, відсторонитися від почуття й подивитися на місто тверезим оком. А ще краще оцінити його чужими очима. Був у мене товариш родом із Донецька. Кажу був, бо давно не отримував від нього звістки. Доля йому судилася дуже неспокійна. Служив у Афганістані. Опісля вивчився на лікаря, але замість того, щоб лікувати людей, подався до Югославії воювати.

Потрапив у полон, його прибивали там долонями до дерева, вибрався звідти тільки через два роки. Щойно почало життя налагоджуватися, опинився у в’язниці. Присудили сім років. Відбувши третину, вийшов – адвокати домоглися повторного суду. Останній його дзвінок був із Києва, де він уже встиг втрапити в халепу, у вигляді ДТП. Так от, йому дуже подобався Луцьк. Називав його курортним містечком. Відзначав затишок і чемність людей.

– Що хотіли б змінити у житті міста?
– Найперше я хотів би змінити себе. Зрозуміло, у ліпший бік. Хотілося б, щоби на вулицях було менше сміття. Тут важливо – не вчасно прибирати (робота комунальників), що також важливо, а – не смітити. Людина, котра живе безладними життям і не впорядковує довкілля, сама перетворюється на «сміття цього світу» (вислів апостола Павла). Було б прекрасно, якби приїжджому вигляд нашого міста виказував не лише добру роботу мерії, а й високу культуру мешканців.

– Чи помітили якісь недоліки в інфраструктурі міста?
– Людині, яка пересувається на інвалідному візку, у Луцьку не надто комфортно. Зміни на краще помітні, однак дуже часто пандуси будують задля годиться, не дотримуючись норм (довжина пандуса залежить від висоти, цебто він не повинен бути карколомно-крутим). Якщо зроблять нормально під’їзд, то можуть виявитися завузькими двері. У драматичному театрі ліфта нема. У ляльковому театрі всередині приміщення є кілька сходинок, які без сторонньої допомоги не здолати. До наукової бібліотеки не втрапити... Загалом, це довгий перелік. Не хотілося б ставати обліковцем ґанджів. Скажу, що в Любліні мені довелося ночувати у звичайному студентському гуртожитку, мене здивував не пандус, там це звичайна річ, а те, що всередині був підйомник (у нас такий є лише в обладміністрації).

Зайве казати, що й в університетах, де мені довелося побувати, пандуси знаходилися на місці. І ніде вони не виглядали апендиксом, чимось зайвим і вимушено доточеним, усюди були закомпоновані в архітектурний стиль, виглядали продумано й естетично. Певен, скоро й у Луцьку буде не гірше. Чимало норм, які вирішують ці проблеми, уже закладені в українські закони, проблема в тому, що законів у нас не завжди ретельно дотримуються. Але це вже інша проблема, глобальна і задавнена – із неї витікають усі наші суспільні лиха.

– Чи є в Луцьку щось, чого немає у європейських містах?
– До Європи глибше Польщі не вибирався. Головне, чого нема у європейських містах це – ми. Про ті міста, у яких мені довелося побувати, у мене склалося приблизно таке ж враження, як у мого донецького приятеля про Луцьк. У них більше цивілізації, того, що уніфікує, у нас же зосталися залишки якоїсь автентичності, яку мої польські друзі-письменники цінують і закликають, аби й ми її цінували та берегли.

– Я як щодо літератури Волині? Розвиток помітний? Є нові таланти?
Переконаний, що поновлення молодих талантів відбувається регулярно. (можливо, не з такою активністю, як хвилі мобілізації), бо тільки нові таланти здатні розвивати й давати продовження старій літературі. Якщо під розвитком літератури мати на увазі її просування в маси, то були й ліпші часи. Чимало літ поспіль Волинська ОДА виділяла кошти на видання художніх книг. У цьому сенсі наша область вигідно вирізнялася з поміж інших. Був відлагоджений механізм сприянню письменникам, який добре чи погано, але працював. Однак кілька років тому цей процес чомусь дав збій. Наскільки мені відомо, цю добру традицію намагаються зараз реанімувати. Проте, гадаю, умови для розвитку літератури завжди сприятливі, не завжди лише письменники готові приймати ці умови як належні.

–  А хто крім письменників має цим займатися?
–  Читачі. Читачі – це ринок. Навіть секс можливий без партнера, назва йому – мастурбація. А уявіть собі літературу без читача. Це вже навіть не рукоблудство, а якесь розумове збочення. Вплив письменника на читача зрозумілий – засобом тексту, однак існує і зворотній вплив.
Можливо, колись стане вигідно бути розумним і культурним. А поки що доводиться самотужки шукати мотивації, які б надихали нас на цей необов’язковий і морочливий духовний подвиг, яким є читання. У цьому місці бажано візуалізувати смайлика. Ясна річ, усміхненого.

– Чи хотіли б, аби діти і внуки жили у Луцьку?
– Звісно. Але, щоб з доброї волі. А не тому, що їм нікуди подітися з підводного човна. Я б хотів, щоби вони жили у світі, почуваючись у ньому вільно й упевнено. І навіть якщо Луцьк залишатиметься провінцією та периферією на світовій культурній та політичній мапі, було б незле, якби мої діти і внуки дорожили місцем свого народження. Сподіваюся, поняття малої батьківщини не стане для них чимось старомодним. Щоб відчувати місто як дім, а не лише як місце проживання, потрібно, аби спрацьовував цілий ряд чинників. Тільки від нас залежить, якими будуть наші діти та внуки і яким буде наше місто.

Софія Січкун

 

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024
27.03.2024
20:39
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром