Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Сашко Положинський
Сашко Положинський

Сашко Положинський – про культурну шизофренію, вічні цінності й бажання творити

10:24 18.12.2015
1404

Наступного року гурту «Тартак» виповниться 20. Усі ці роки незмінним обличчям і голосом колективу лишається 43-річний лучанин Сашко Положинський. Енергійний, запальний, небайдужий і дуже вимогливий до себе й тих, хто поряд.

Нині у Олександра чимало новин, здебільшого – гарних. Нещодавно «Тартак» видав восьмий за ліком студійний альбом «Ввічність», а бісайд-проект Сашка «Був’є» презентував перший повноцінний кліп на пісню «Голова».

«Хроніки» мали нагоду розпитати у Сашка Положинського про те, чим йому нині живеться і про що міркується.

«МЕНІ ПОСТІЙНО ХОЧЕТЬСЯ ТВОРИТИ»

– Про вихід нового довгоочікуваного альбому «Тартака» йшлося значно раніше, але тільки наприкінці листопада він зявився в мережі.

– Майже кожен наш альбом є довгоочікуваним, передусім для нас самих. Так чомусь складається наша творча історія. За винятком хіба альбомів «Гуляйгород» і «Музичний Лист Щастя», які далися швидше і легше.

– З чим пов’язане зволікання?

– У силу тих подій, які відбувалися і відбуваються в нашій державі, у альбом закономірно додалося болючих тем, але за наповненням «Ввічність» схожий на той альбом, який, за моїм бажанням і задумом, мав би вийти приблизно паралельно із попереднім альбомом «Сімка», що побачив світ у 2012 році. Утім тоді мене не підтримав колектив. Та й узагалі мої хлопці кілька років поспіль демонстрували небажання робити щось нове, адже сім альбомів, сотня пісень – цього вистачить на будь-який концерт, будь-яку програму, навіщо ще щось вигадувати. Є 20-30 хітів, які люди із задоволенням слухають на кожному концерті, і цього, мовляв, цілком достатньо, щоби до пенсії виступати з тим же набором пісень, хіба зрідка щось змінюючи. Однак мене такий підхід не влаштовує, мені постійно хочеться творити й оприлюднювати щось нове. Тому я наполягав на тому, що цей альбом має вийти. Тим не менш, група мене певний час не підтримувала. І лише методи шантажу (сміється, – «ХЛ»), які я застосував у певних питаннях, і, можливо, частково народження проекту «Був’є» спричинили до того, що хлопці взялися за роботу.

– Оцей шантаж виявився таким переконливим?

– Насправді вони взялися так, що мене це теж надихнуло. То не було з примусу. Хлопці взялися активно, ідейно, зі своїми пропозиціями. Просто самі дозріли до бажання створити щось нове. А коли програма вже була готова, то подальші складнощі виникали спонтанно через людей – то запис затягнувся, то зведення, то дизайн обкладинки. Одне слово – людський фактор. І тут кілька разів виручав рідний Луцьк. От, наприклад, остаточне зведення і доведення аранжувань до належного рівня взявся робити місцевий талановитий звукорежисер Роман Сорока, з яким ми працюємо в «Був’є», адже я втомився чекати обіцяного від тих, хто мав цю роботу виконати. Ось таким чином уже можна говорити, що альбом вийшов.

– «Ввічність» можна купити або ж скачати в інтернеті. А чи видаватимете повноцінний диск?

– Диск вже є, а презентуватимемо його 20 грудня, на спеціальному презентаційному концерті в Києві.

– Чимало музикантів уже відмовляються від витрат на компакт-диски, адже це не вельми дешеве задоволення. Вирішили не економити?

– Ми будемо видавати диски коштом тих людей, які їх купуватимуть. Сподіваюся, що шанувальники компенсують наші вкладення. Ми не будемо робити величезний наклад, а такий, щоби розійшовся. Хоча думаю, що велика частина тиражу розійдеться на різні важливі подарунки, у що не шкода інвестувати. Чому я не відмовляюся від ідеї матеріалізувати творчість «Тартака» на дисках? Бо сам люблю диски. Це своєрідний фетиш. У мене вдома є така полиця, на якій лежать усі диски, які я створив або до творення яких мав стосунок. Зрештою, альбом на диску – це, як на мене, хороший подарунок. До того ж, в інтернеті музика поширюється здебільшого у стиснених форматах, а чимало людей люблять слухати її на дуже хорошій апаратурі, і вони хочуть мати якісно записані диски. Зараз багато хто з українських виконавців для таких людей, а, можливо, й з якихось інших міркувань, видають свої альбоми на платівках, не лише на компакт-дисках.

– Ти дуже ретельний до слів і текстів. Який сенс заховано у назві «Ввічність»? Хоча обкладинка альбому дає цілком прозорі натяки для тих, хто їх може зрозуміти…

– Спочатку альбом мав іншу назву, не буду її озвучувати, і я вже до неї навіть звик. Щоправда, колеги почали говорити, мовляв, назва надто складна, спонукали мене до чогось простішого. Я довго впирався, і якби не вигадав назву «Ввічність», то був би початковий варіант. Своє зробила розмова із Андрієм Єрмоленком, який створював обкладинку. Зрозумівши зміст і почувши назву, він запропонував намалювати Уробороса. (Міфологічний образ, змій, що обвиває Землю кільцем, схопивши себе за хвіст; символізує нескінченне відродження; один із перших символів нескінченності в історії людства, – «ХЛ»). Мені ця ідея, ясна річ, дуже сподобалася і, власне кажучи, цей Уроборос і наштовхнув на назву «Ввічність», яка, по суті, дуже близька до першої ідеї назви, втім більш лаконічна і, як на мене, звучить крутіше, стильніше і багатогранніше. Назва альбому справді ховає у собі оцей посил у вічність, тому що в новому альбомі «Тартак» торкається багатьох тем, які можна назвати вічними цінностями.

– Альбом видався не надто розважальним, як це притаманно вашому гурту…

– Можна говорити, що він взагалі не розважальний. Тим паче, чимало людей, яких можна вважати головними дійовими особами цього альбому вже, на жаль, відійшли у вічність. Це теж треба враховувати. До того ж, слово «ввічність» частково взаємодіє зі словом «ввічливість». Тобто ми продовжуємо уникати аж надто нецензурної лексики у своїх піснях, хоча, звісно, трапляються зрідка грубуваті вислови і словечка. Окрім того, є певне загравання зі словосполученням «говорити у вічі», тобто чесно і відверто. Зрештою, кінцева назва видалася значно глибшою, і я з того тішуся.

– Концептуальність назви, очевидно, породила концептуальність самого альбому. Тільки коли дослуховуєш його до кінця, настрій чомусь не бадьорий, а радше сумно-філософський…

– Альбом справді невеселий, він таким у задумі й мав бути. Там є пісні веселіші за формою, але за змістом вони теж не надто радісні. Є у альбомі й пісня, написана не на мій текст, а на слова Тараса Григоровича Шевченка, погодься, теж не надто веселий автор. Текст присвячений персонажу, який у вірші називається косар, але йдеться, наскільки я зрозумів, про смерть. Теж не причина для сміху. Та мені здається, що вирішальну крапку в альбомі ставить пісня «Жити». Вона недаремно там остання. І тому, що я вважаю її найважливішою в цьому альбомі. А з іншого боку, вона дає відповідь на те, чому альбом такий сумний. Ми живемо у такий невеселий час, тому й теми, яких я торкнувся, веселими не назвеш. Але разом з тим, пісня «Жити» робить цей сум усміхненим. Тому що він із усвідомленням того, що ми пережили і переживаємо, дає певну надію на майбутнє, що зміни на краще в нашому житті залежать від нас самих. І якщо ми будемо постійно скиглити й сумувати, то зрештою самі себе знищимо, таке собі моральне і ментальне самознищення. Але якщо ми, сумуючи і пам’ятаючи, продовжуємо жити повноцінним життям, вкладаючи цілковито себе у справу свого життя, ставлячи перед собою цілі, прагнучи змін у країні й світі, ми тим самим виправдовуємо всі ті втрати, які несемо, тобто робимо їх не марними.

– Ця крапка в альбомі має життєствердний посил і означає, що нам до снаги пережити сьогоднішнє лихо?

– Це означає, що ми переживемо усе тільки тоді, коли насправді захочемо цього і докладемо зусиль. І це навіть не крапка, це знак оклику.

– Одна з найбільш зворушливих пісень «Мене вже немає». Про кого вона? Це збірний образ тих, кого не стало у твоєму житті і у житті цілої країни? Бо в різних рядках виникають різні асоціації…

– Цій пісні насправді вже більш як чотири роки, вона зовсім не нова. І написана була після втрати дуже дорогої мені людини. Потім були інші втрати, не ставало близьких мені людей. З іншого боку, були втрати, які я усвідомлював через призму долі свого народу. І всі ті втрати, які ми понесли в минулому, й відобразилися у тексті цієї пісні. Але так сталося, що вона стала однією з таких, які з часом набувають нової болючої актуальності. Мене, звичайно, дещо лякає така ситуація з моїми піснями. І, мабуть, саме тому я зараз хочу писати більше позитивних пісень, і вже почав це робити.

«ПОЗИТИВ ПОТРІБЕН УСІМ, АЛЕ НЕ БЕЗДУМНИЙ, А УСВІДОМЛЕНИЙ»

– Можна очікувати, що наступний альбом буде життєствердним і бешкетним?

– Очевидно, що не весь. Зараз я працюю здебільшого над піснями про кохання. Щоправда, найновіша пісня, яка нині на фінальній стадії студійної роботи, – це кавер-версія пісні «Зозуля» запорізького гурту «Хорта», вокаліст якого Андрій Лобода помер цьогоріч від важкої недуги. Річ у тім, що планується збірка каверів на гурт Андрія Лободи, і я не стою осторонь. Мені завжди подобалася саме ця пісня Хорти. Шанувальники гурту знають, що сама «Зозуля» не надто оптимістична, але, гадаю, ця робота не марна.

А щодо власне нових пісень «Тартака», то більшість на етапі обдумування, а кілька пісень в роботі. Одна з них теж про кохання, це спільна робота з лідером гурту «С.К.А.Й.» Олегом Собчуком. Ця пісня була нещодавно вперше представлена на концерті пам’яті репера Ларсона. Але вона про щасливе кохання. Загалом я планую, що у нових піснях буде менше війни, боротьби, менше соціального. Звісно, такі пісні теж будуть, я від цього нікуди не дінуся, вони все одно пишуться. Та направду хочеться позитивного, не веселої й бездумної «розгуляйки», а отакого правильного життєвого позитиву, навіть якщо із сумними нотками подекуди.

Насамперед це пов’язано з тим, що я уже втомився від альбому «Ввічність», тому хочеться робити щось принципово інакше. Думаю, що все одно не уникну цих тем, вони самі по собі будуть у мені виникати, пісні будуть народжуватися. Тому я ліпше сам скерую себе в інше русло, налаштуюся на іншу хвилю, а та хвиля йтиме паралельно. Гадаю, одне одному не дуже заважатиме.

Через рік групі «Тартак» виповниться 20 років. До цієї дати хотілося б підійти на більшому позитиві. Розумію, що все це може мати доволі штучний і вимушений вигляд збоку. Але позитив зараз потрібен усім. Позитив дає оптимізм, надію на майбутнє. І разом з тим, мені хочеться, щоб цей позитив не був бездумним, а усвідомленим. Хай якими страшними іноді є події довкола нас, все одно позитив у житті присутній. Особливо це усвідомлюєш, спілкуючись з людьми, які пережили моторошні події, втратили близьких, пройшли війну, самі понесли якісь утрати, отримали поранення. Все одно всі ці люди налаштовані на позитив. Часто буває так: що більше людина пережила у своєму житті, то позитивніше вона налаштована.

– Ти доволі часто їздиш із концертами на схід. Яких пісень, за твоїми відчуттями й спостереженнями, потребують бійці?

– Ще коли ми вперше вибиралися на такі концерти, я радився з цього приводу зі своїми друзями, які бували або є там. І вони сказали, що нашим захисникам треба всього потрошки. Так воно і є насправді. Звичайно, бійцям дуже хочеться, щоби до них приїжджали дівчата. Поспівати, потанцювати, просто поспілкуватися. Саме артисти жіночої статі дають хлопцям більшу розраду, сприяють психологічному розвантаженню. Але нам вони теж завжди раді. Тому ми намагаємося будувати свою програму за принципом трішки «хіхоньки-хахоньки» і трішки серйозного, хоч і в чомусь, можливо, болючого, в чомусь надихаючого. У різних людей, ясна річ, різні смаки. Одні підходять і дякують за серйозні пісні, патріотичні, військові, інші, навпаки, більше вдячні за веселі пісні, яких їм бракувало. Є люди, які на концертах із задоволенням танцюють і співають, є такі, які просто сидять і уважно слухають. Та хай там як, хай як хто сприймає артистів, мені здається, для кожного бійця є важливим сам факт, що до них приїхали, що про них не забувають. І що більше таких концертів ми даємо, то більше я розумію, що це справді потрібно. В тому числі й нам самим, артистам. Тому що відчуття зовсім інакші. Після перших концертів я був просто накритий оцими емоціями, бо не очікував їх. Це зовсім не схоже на наші звичні концерти, хай якими класними вони є, хай якими емоційними, хай яка вдячна публіка. Там це все зовсім інакше. Це дуже незабутні враження. І зараз оці відчуття перетворюються на своєрідну потребу. Ми з Андрієм Riffmaster’ом, з яким у парі їздимо на схід, щоразу повертаючись і відчуваючи величезну втому від того всього, домовляємося зробити тривалу паузу, але минає кілька тижнів – і знову тягне туди.

<iframe width="683" height="384" src="https://www.youtube.com/embed/xcCYXVmZ4yU" frameborder="0" allow="autoplay; encrypted-media" allowfullscreen></iframe>

– Нині українські виконавці творять багато патріотичних пісень, чимало російськомовних артистів записують пісні українською. Це мода, кон’юнктура чи таки природня творча реакція на дійсність, в якій живемо?

– Можливо, я помиляюся, але мені здається, що чимало артистів, як і багато інших людей, переживають певне внутрішнє оновлення, переродження. Це якісь нові етапи самоусвідомлення, самоідентифікації. І я вірю, що більшість таких пісень написані щиро, від душі, що їх написали люди, які переживають те, про що вони співають. Не хочу намагатися шукати тут негативу. Як не крути, патріотизм у творчості – це завжди дуже пафосна тематика. Інколи цього пафосу творчій особистості вдається уникнути, але в більшості він так чи так присутній у пісні. І від того нікуди не дінешся.

Те, що російськомовні українські артисти, які раніше ніколи не співали українською, почали час до часу випускати пісні українською мовою – факт незаперечний. Я знаю багатьох артистів, які намагаються у спілкуванні більше використовувати саме українську, виховувати так дітей. Ті, які від народження російськомовні і завжди спілкувалися російською, починають в побуті говорити українською, деякі намагаються використовувати українську в публічних виступах, інтерв’ю. Але питання мови у творчості – це значною мірою питання ринку. Якщо ти розумієш, що ринок поки що не став сприятливим для україномовної пісні, то тобі, скажемо прямо, менш вигідно писати пісні українською мовою. На жаль, за майже два роки, які минули після того, як країна почала формально змінюватися, як почався черговий етап кривавої боротьби за незалежність, український інформаційний простір не став стимулюючим для україномовності, україномовної творчості. Як в плані музики, пісень, так і всього іншого. На телебаченні й на радіо не стало більше україномовних ведучих, так само українські письменники не отримали якихось додаткових можливостей для просування своєї творчості у маси. А такі речі насправді дуже легко змінюються, якщо є цілеспрямована державна політика.

– Однак її, на жаль, немає…

– Були нетривалі періоди підтримки, які дуже швидко закінчувалися. Одна із значних причин такої ситуації – це взаємозв’язок бізнесу, в тому числі медійного, і спецслужб не дуже дружньої нам, але дуже «братньої» країни, яка досі не зізнається в тому, що вона ось уже два роки веде проти України криваву війну. Я думаю, з того все починається. Український бізнес, український політикум і російські спецслужби – дуже взаємопов’язані системи, а, можливо, й досі лишаються єдиним цілим. Гадаю, коли ми доростемо до усвідомлення того, якими мають бути зміни в державі, яким чином ми ці зміни маємо забезпечити і здійснити, коли ми прийдемо до розуміння того, що політик – це не влада, а людина, яка представляє народ на засадах виконання взятих на себе зобов’язань, а не нав’язує свою волю, свої погляди, коли ми зрозуміємо, що кожен з нас – впливова частинка загальнодержавного соціуму, тоді, можливо, зможемо якось змінювати ситуацію.

– Часто від артистів можна почути думку про важливість творення культурної революції, хай як пафосно це звучить. Хто і як її має творити?

– Мені не подобається таке формулювання. Тим паче, погано уявляю, що таке культурна революція в сучасному світі. Якщо говорити про артистів, то важливо робити якомога більше якісного, цікавого, вартісного. От мені хочеться написати й оприлюднити якомога більше пісень, дати якомога більше хороших концертів, можливо, започаткувати й реалізувати ще якісь творчі проекти.

Насправді зараз в Україні твориться дуже багато всього цікавого у сфері сучасної музики, але більшість того продукту, надзвичайно цікавого у культурно-мистецькому плані, є не україномовним. Відбувається своєрідна культурна шизофренія. Усе це називається сучасною українською музикою, але разом з тим воно більше схоже або на музику російську, або на музику європейську чи американську. З точки зору мультикультурності, космополітизму це, можливо, дуже правильно, сучасно і тенденційно. Але ж ідеться про існування України як незалежної держави, про існування України як держави в першу чергу українського народу, який, звичайно, не відмежовує себе від представників інших національностей, що жили й живуть поряд з українцями на одній землі, вважають себе її громадянами і вболівають за неї.

Усе ж таки, на жаль, Україна – держава, де потенційно мали би забезпечуватися умови для розвитку всього українського – мови, культури, традицій, вивчення і популяризації історії тощо. Тому ми мусимо про це думати. Чим більше всього твориться в Україні, хай дуже якісного, цікавого, високотехнологічного і сучасного, тим краще, але при цьому цей продукт часто не можна на 100% назвати українським, тому що в ньому втрачена ідентифікація, яка значною мірою базується на мові як одному з головних факторів визначення етносу, нації, народу.Тому дуже складно говорити про перспективу України як держави і українців як народу. Звичайно, можна погодитися з тим, що колись світ стане послуговуватися єдиною мовою, але навряд чи це станеться так швидко, як багатьом хотілося б. Тим паче, є дуже багато націй, народів, країн, які дуже сильно захищають усе своє, національне, свою мову, культуру, які створюють оці бар’єри, але при цьому лишаються сучасними й прогресивними. Я за те, щоби ми рівнялися на такі нації. Зрештою, мультикультурність породжує у сучасному світі дуже багато проблем.

«МИ МОЖЕМО САМІ СЕБЕ ВБИТИ НА СЦЕНІ»

– За останній рік у вашому гурті відбулися суттєві зміни в складі. «Тартак» покинули барабанщик і клавішник, як це вплинуло на творчий процес?

– Ці зміни й досі тривають. У нас поки немає сталого складу. І я навіть не певен, що він з’явиться найближчим часом. Ми поки самі для себе не усвідомили, в якому напрямку з музичної точки зору хочемо розвиватися далі, у тім числі не розуміємо, який склад колективу хотіли би сформувати. Зараз саме ведемо дискусії з цього приводу. Частково рухаємося за інерцією, частково чекаємо знаку згори, що доля колись приведе потрібних людей і все само собою вирішиться.

– Звістка про переїзд до США від Андрія Благуна, який у «Тартаку» від самого початку, була неочікуваною?

– І для нас, і навіть для нього самого. Коли він зрозумів, що змушений буде піти з групи, то для нас усіх це стало неприємною новиною. Ми, звісно, лишилися друзями, він є у моєму житті, ми багато спілкуємося. Не буду приховувати, у нас з Андрієм було дуже багато суперечок з приводу творчості. Тим не менш, він багато років складав отой основний стрижень гурту, оту доцентрову силу, всіх нас гуртував, підганяв, виконував функції директора гурту, головного двигуна і організатора. Одне слово, він тримав порядок в групі, хоч і доволі розслаблений, але таки порядок. І коли Андрій пішов, ми пережили своєрідний нокдаун. Зараз у нас з’явився новий менеджмент, ця співпраця тільки почалася, побачимо, як буде далі.

– Ти раніше зізнався, що великою мірою мотивував музикантів до роботи з’явою проекту «Був’є». Тим не менш, довгий час про цей задум нічого не було чутно. Та нещодавно ти порадував шанувальників першим повноцінним кліпом на пісню «Голова». На якому етапі запис дебютного альбому «Бувє»?

– Справді музиканти «Тартака» не дуже бралися за нову роботу, натомість у мене є нові пісні, мені твориться. І оцей процес внутрішнього накопичення без зовнішньої реалізації мені не дуже комфортний, він мене виснажує. Познайомившись у Луцьку із Романом Сорокою, з хорошими музикантами, я зрозумів, що є люди, з якими мені хочеться попрацювати і яким цікаво попрацювати зі мною. І ми почали цю роботу, вона пішла дуже оптимістично й весело, так, що ми планували закінчити до кінця минулого року наш дебютний альбом. І значну частину роботи таки виконали. Але при цьому в пріоритеті у мене все одно лишався «Тартак». І коли восени минулого року хлопці з «Тартака» висловили бажання знову повернутися до активного процесу піснетворення, ми взялися за нову програму, почали студійну роботу над новим альбомом. Ось усе це мене й відволікло від «Був’є». До того ж, з’явилися концерти для військових. Але зараз ми відновили цю роботу, процес триває. Сподіваємось, до кінця цього року закінчити і викласти в інтернет.

– Матеріалу на альбом назбиралося?

– Якби ми зараз захотіли почати роботу над другим альбомом, то вже можна говорити про те, що і той матеріал потенційно є. І тут річ не в готових текстах, а насамперед в ідеях. Саме зараз переглядаю свої архіви й знаходжу купу всього цікавого. І якщо все це привести до ладу, то матеріалу вистачить ще на десяток альбомів.

– Натомість шанувальники на концертах просять одних і тих же пісень. Чи у вас не так?

– Ні, не одних і тих же. Саме тому наші концерти відрізняються довготривалістю. Ми в числі рекордсменів за тривалістю виступів і кількістю виконаних пісень. Я навіть подумую, що пора уже з цим боротися, тому що це дуже виснажливо. Ми можемо самі себе вбити на сцені. Та коли справа доходить до виступу, важко себе зупинити.

– Вочевидь, це свідчення того, що у вас багато хітів?

– Можливо. Хотілося би так думати. Звісно, я знаю, які пісні точно попросять заграти. Але є чимало таких, які просять на біс в одних містах, а в інших хочуть зовсім не того. Мене як автора такі речі тішать, а з іншого боку, це дуже ускладнює просування своєї творчості. І навіть якщо у мене зараз запитають, на яку пісню із нового альбому я хотів би зняти кліп, то чітко розумію, що майже на кожну. Більше того, майже на кожну пісню я маю ідею для відеокліпу. Але реалізувати всі ці задуми нереально, адже потрібні шалені кошти і купа часу. А є ще ж «Був’є» й задуми знімати відео на пісні цього проекту.

– Скільки тривав ваш найдовший виступ?

– Точно більше як три години. Двогодинний концерт для «Тартака» – це дуже мало. Здебільшого наші сольні концерти тривають від двох з половиною годин і більше. І все-таки я намагаюся себе переламати й навчитися формувати більш стислу програму.

– Нещодавно стали відомі переможці премії «M1 Music Awards», яка аж ніяк не відображає реалій сучасної української музики. Хоча, до слова, «проривом року» став наш талановитий лучанин Діма Монатик. Тебе на церемонію не кликали?

– Я дуже радий за Монатика. Він мені страшенно подобається. Радий, що ми виявилися з ним земляками. До знайомства з Дімою я не знав, що він з Луцька. Ми з ним час до часу спілкуємося. І в мене є велике бажання зробити спільний трек. Я вже навіть знаю, як це має бути. Хоча не певен, що він підтримає мою ідею, бо ми цього ще не обговорювали. Мені, звісно, хотілося б, аби він писав більше пісень українською мовою. Але це саме той випадок, коли я слухаю і при цьому в мене немає такого відчуття, що коли б оце було заспівано українською, то для мене було би цікавіше. Тут мені настільки подобається, як все зроблено у музичному плані, що про мову виконання я думаю менше.

А щодо власне премії. «М1» – музичний канал, який має право крутити тих, кого вважає за потрібне, і визначати переможців на власний розсуд. Навіть та ж «Yuna», яка позиціонує себе як національна премія, все одно зав’язана передусім на плейлисти радіостанцій і телеканалів та на інтереси потужних продюсерських компаній. Але це точно не відображає стану всієї української музики. І так само можна впевнено говорити про те, що на каналі «М1» не орієнтуються на всю українську музику.

Я чув схвальні відгуки про церемонію. Мене запрошували, але я не мав змоги у той день бути в Києві. Зрештою, мені цілком достатньо інтернету, аби скласти враження про це дійство. До того ж, якби я прийняв запрошення і прийшов, то, найімовірніше, мені довелося би дефілювати цією червоною доріжкою, чого я ніколи в житті не пробував і, якщо чесно, не хочу пробувати. Я не люблю надто багато уваги до своєї персони тоді, коли я не знаходжуся на сцені. Мені хочеться, щоби було багато уваги до моєї творчості.

Я навіть не люблю, коли люди просять позувати, фотографуючи мене. Бо просто не знаю, як треба позувати. А коли багато фотографів одночасно, то взагалі гублюся – як позувати так, щоби на всіх фотографіях вийшов гарно.

– До речі, кліпів «Тартака» я давненько не бачила на «М1»…

– Я й сам не пам’ятаю, коли востаннє «Тартак» був представлений в ефірі «М1» якимось відеокліпом. Керівництво телеканалу і музичні редактори активно критикують всі останні «десять» кліпів, які ми пропонували до ротації.

– Свіженьку роботу «Бувє» вже запропонували?

– Я цим уже не опікуюся. Мені сказали, що відіслали кліп, але реакції поки ніякої не було. Не дуже переймаюся з цього приводу. Насправді час до часу передивляюся ефіри «М1», там дуже мало такого, що мені подобається. Часто мені здається, що там показують якийсь один нескінченний кліп. І мені не хотілося б потрапити в отакий кліп у ролі рівноправного учасника. А на інших умовах туди потрапити годі.

<iframe width="683" height="384" src="https://www.youtube.com/embed/4jRwVZgE8_Q" frameborder="0" allow="autoplay; encrypted-media" allowfullscreen></iframe>

«ПІСНЯ «ВОЛИНЯКИ» ЗДАТНА РОЗКРУТИТИ СЕБЕ САМА»

– У своєму нещодавньому інтерв’ю генеральний директор телеканалу «М1» Валентин Коваль сказав, мовляв, їхній глядач не хоче, аби його повчали. Це така красива відмовка на публіку?

– Я давно знаю Валентина, оскільки сам тривалий час працював на «М1». І думаю, що як керівник масового музичного телеканалу він змушений іноді лукавити. У тому числі перед самим собою. Я впевнений, що якби він поставив собі за мету створити музичний канал, який чогось вчить аудиторію, то зміг би його створити, і цей канал теж був би відомим і успішним. Гадаю, вся проблема в тому, що Валентин керує цим каналом, але не володіє ним. Є власники, і саме вони визначають, яким має бути цей продукт. Вони вирішили, що «М1» – це канал більше розважальний, яскравий, позолочений, із вензелями, а не канал із відкритим забралом і щирим серцем. Це їхнє право, вони так будують свій бізнес. Я нікого не засуджую, хоча маю зовсім іншу точку зору на те, яким мав би бути «М1».

– Повернімося до «Бувє». Мабуть, кожен уважний слухач зауважив, що в цьому проекті Сашко Положинський більше співає…

– Тим, власне кажучи, «Був’є» і відмінний від «Тартака», що, крім різних музикантів, я намагаюся зовсім не читати, а більше співати. Складно, звісно. На концертах я все це не виспіваю точно, на студії поки що вдається. Власне, частково і затримка із виходом дебютного альбому й полягає в тім, що мені не все вдається виспівати, доводиться багато часу проводити на студії.

До слова, у нас уже відзнятий матеріал на ще один кліп. Думаю, він вийде на початку весни. Якщо говорити про дебютний альбом, то заплановано дванадцять пісень. Дев’ять з них ми вже презентували під час свого першого і поки що єдиного виступу на фестивалі «Бандерштат» минулоріч. Ще три – новинки, які, гадаю, неодмінно сподобаються слухачу. Та й узагалі думаю, що в дебютному альбомі «Був’є» чимало потенційних хітів. І знову ж таки на пісень зо п’ять я хотів би зняти кліпи.

– Майже всі музиканти з «Був’є» працюють із луцьким гуртом «Фіолет». Яка ймовірність того, що хлопці з «Фіолету» підуть у твій колектив, тим паче, зі складом «Тартака» нині невизначеність…

– Якщо чесно, то мене справді трохи напружує той факт, що колись-таки у «Був’є» можуть початися концерти, і музиканти стануть перед вибором – кому віддати перевагу. Я люблю «Фіолет», мені дуже подобається ця команда і я не хотів би, щоб мої творчі амбіції стали на заваді розвитку цього колективу. Не думаю, що дійде до конфлікту. Ми вже точно якось порозуміємося. Якщо зовсім відверто, то зараз як в «Був’є», так і в «Тартака» дуже невизначений стан, і тому не дуже зрозуміло яким буде майбутнє. Не приховуватиму, що я активно роздумую на тим, що у майбутньому все може перерости в єдиний спільний проект, який називатиметься Сашко Положинський або Олександр Положинський. Не знаю, назва наразі неважлива. Річ у тім, що зрештою я можу все об’єднати і виступати як сольний виконавець, як автор пісень з тими музикантами, з «Тартака» чи «Був’є», з якими зможу і захочу. Загадувати наперед важко, тим паче, все може вийти зовсім не так, як думається нині.

– У будь-якому разі – лишається творити…

– І мені хочеться творити. Поки мене влаштовує, що «Був’є» лишається більше студійним проектом. Але той факт, що ми намагаємося зараз популяризувати свою творчість трішечки активніше, дає надію на те, що у нас можуть з’явитися концерти.

– Під час минулорічного виступу на «Бандерштаті» публіка особливо тепло відреагувала на пісню «Волиняки». Очікуєш, що вона стане популярною?

– Думаю, що це потенційний хіт. Я сам стовідсотковий волиняка. У мене є певний пієтет до волинян, я реально їх люблю, навіть тих, які видаються мені чимось огидними чи надто нахабними, жадібними, самозакоханими. Я все одно люблю цих людей. Є навіть така історична версія, що саме з території Волині пішли всі слов’яни. Це, до речі, відображено в пісні. Якщо поглянути на історію України, то все дуже сильно на Волині зав’язано – чи на Волині, чи на волиняках. Це у жодному разі не сепаратизм. Це просто особлива любов до своєї малої батьківщини. Від того я не менше люблю всю Україну.

<iframe width="683" height="384" src="https://www.youtube.com/embed/zDwkIPRjk8I" frameborder="0" allow="autoplay; encrypted-media" allowfullscreen></iframe>

– То саме на цю пісню готуєте наступний кліп?

– Ти знаєш, хай як це дивно, але поки я не знаю, який відеокліп зняти на цю пісню. Але мені здається, що це саме той випадок, коли пісня здатна розкрутити сама себе, якщо вона сподобається людям, кожен охочий зможе зняти свій власний кліп, пісню можуть почати співати у караоке, на весіллях, на стадіоні під час футболу і так далі. Саме ця пісня з усіх дванадцяти має безліч напрямків для самопіару і популяризації. Я не настільки сильний фахівець, щоби беззаперечно прогнозувати долю цієї пісні, але гадаю, що такий потенціал у неї є.

– Вона може стати таким собі неформальним гімном, як «Файне місто Тернопіль»?

– Мені не хотілося б порівнянь і тим більше – претендувати на поняття гімну, хоч і неформального. З піснею «Волиняки» все інакше, бо вона буде близькою тільки нам, волинянам. Натомість той же славнозвісний хіт Гадюкіних люблять не лише в Тернополі, його співає вся Україна. Навряд пісня «Волиняки» набуде великої популярності за межами Волині. Натомість це може викликати певну навіть настороженість з боку тих же галичан, або ж подолян і всіх інших.

– Це така собі творча провокація?

– Ну, чому ж? Я – волиняка, люблю рідну Волинь, всі мої родичі і більшість найближчих друзів теж волиняки. І відпочивати я люблю найбільше саме на Волині. Я люблю наші ліси, озера, річки. Люблю збирати гриби на Волині. Вони там мені найкраще збираються.

– Як ця пісня творилася? Спеціально чи народилася випадково?

– Як завше, наспівував собі щось і зачепився за мотив. Надзвичайно легко написав текст. Роботи над піснею як такої не було.

– Музиканти кажуть, коли пісня народжується швидко й легко, то вона має більші шанси стати хітом. У тебе теж так?

– У цьому є зерно істини, але не завше так буває. От відома всім пісня «Понад хмарами» із Катею Chilly дуже складно творилася. Це був тривалий процес, крок за кроком щось змінювалося, була купа невдалих спроб. А зрештою пісня стала надзвичайно популярною. Так само є дуже багато пісень, які написалися легко й просто, але для публіки вони не стали якимись особливими.

– Я повсякчас захоплююся твоєю грамотністю, а надто пунктуацією, коли читаю твої дописи на «Facebook». Звідки у тебе така ретельність?

– Так, у мене є певні вияви занудства. Річ у тім, що для мене грамотність – як візитна картка. Мені важко сприймати людину, якщо вона пише дуже неграмотно. Я можу не звернути увагу на дрібні недоліки, але мені ріже око неграмотність. Звісно, сам роблю помилки, я не бездоганний. І не хочу, щоби когось моя неграмотність дратувала, тому намагаюся писати правильно.

– Мабуть, ти гарно вчився у школі?

– У мене були хороші вчителі мов, і української, і російської, і англійської. На жаль, у вивченні іноземних мов я не досяг особливих результатів. Факт – завше був гуманітарієм.

– Проте вчився у політесі?

– Але на економічному факультеті. Коли вступав, то не знав, що мені доведеться вивчати багато технологічних і технічних дисциплін. І, власне, саме через це я мало не вилетів з інституту на перших двох курсах. Увесь час був на межі. І лише завдяки заступництву світлої пам’яті Віктора Володимировича Божидарніка я не вилетів. Але ходив до нього й обіцяв виправитися. І під час нашої останньої зустрічі на тему мого проблемного навчання він показав свого чималого кулака зі словами: «Ще раз прийдеш – особисто цим кулачком прикладуся». І подіяло, знаєш. Щоправда, це збіглося зі змінами у навчальному плані, бо з третього курсу почалася власне економіка, залишилися ті дисципліни, які мені були цікавими і легко давалися.

– Нехай тобі все легко дається!

– Дякую! Я за те, аби всім добрим людям усе завжди легко давалося, а поганим – нічого й ніколи.

Автор: Ірина КАЧАН

Коментарі
26 вересня
Сьогодні
Вчора
24.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин