Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Луцька тюрма
Луцька тюрма

Як в’язню Луцької тюрми вдалося вижити під розстрілами

14:25 23.06.2018
760

Борис Стасишин з Києва був заарештований радянською владою зі звинуваченням за участь в ОУН у Луцькій тюрмі.

Про це пише Тетяна Привалко на сайті Українського інституту національної пам'яті.

З початком німецько-радянської війни органи НКВД СРСР масово знищили ув’язнених і арештованих. Цей злочин став продовженням карально-репресивної політики радянської тоталітарної системи. Влада, стрімко втікаючи від наступу німецьких військ, не спромоглася організувати швидку евакуацію в’язнів. Боячись залишити свідків терору НКВДисти вдалися до їх фізичного знищення.

Масові розстріли в Луцькій тюрмі відбулися 23-24 червня 1941 року. Дослідники називають різну кількість убитих – від двох до чотирьох тисяч. Згодом на території тюрми впали жертви і німецького окупаційного режиму.

За радянських часів трагедія Луцької тюрми червня 1941 року замовчувалася. Після 1991 року стало можливе проведення досліджень цієї події, зокрема й археологічних розкопок. Волинська громадськість вимагає на території тюрми створити музей.

До вашої уваги спогади православного священика Бориса Стасишина, якому пощастило вижити під розстрілами. Він народився у 1916 рці в Києві. У 1918 році родина переїхала на Волинь. У Луцьку він закінчив гімназію і теологічні курси. У 1940 році був заарештований радянською владою зі звинуваченням за участь в ОУН. У 1944 році виїхав до Німеччини, жив у Любеку, потім у таборі для переміщених осіб у Гайденау. У 1946 році висвячений митрополитом Полікарпом Сікорським на священика. Приїхав до Австралії у 1949 році й поселився в Мельбурні. Там заснував Святопокровську парафію та став її настоятелем. Від митрополита Іларіона Огієнка отримав звання протоієрея (1970), від митрополита Андрея Метюка – архіпресвітера (1978). Помер у 2004 році.

Інтерв’ю з отцем Борисом Стасишиним записали 2 квітня 2003 року в Мельбурні. Інтерв’юери: Любомир Луцюк, Любомир Лаврівський

При редагуванні збережено розмовний стиль мовлення.

Перед самою війною ми побралися з дружиною, і мене «совєти» арештували. Сказали: «Ты враг народа». Я тоді працював на торговельній базі і мене арештували. Це сталося на свято Воздвиження, 27 вересня 1940 року. Тримали мене добу в обласному НКВД, а пізніше завезли до тюрми. Судили 23 лютого.

Нас трьох із барака привезли до суду, і прокурор каже: «Он – бандит, має чорне піднебіння, поповське». Він давав мені 25 років ИТЛ – исправительно-трудовые лагеря.

Адвокат встає (дякуючи дружині, вона найняла адвоката) і каже: «Так, заробити він заробив, але не 25 років».

І я отримав 18. Мене судили за статтями 12, 14, 18, і дали також 33-ю статтю, за якою я не мав права жити в 39 областях Советского Союза.

Виходимо із судового засідання, а людей багато зібралося, всі піднімають угору руки, кричать, хочуть дізнатися, чим завершився суд. Я хотів підняти руки, а мене хтось у залі стукнув кольбою по спині і я упав. Бачу, що і дружина моя впала. Це нас так розганяли.

Приходжу я до тюрми, цілу ніч не спав. Думав, що моя дружина впала і, напевно, її забили. Рано встаю, дивлюся, з тюрми видно мою хату. Як провести лінію в повітрі, то до неї два кілометри. Бачу з мого подвір’я йде похорон, я почав плакати. Мене заспокоїли.

Згодом з’ясувалося, що моя дружина жива. Проходить місяць і мені прислали передачу. Дружина кожного місяця присилала мені дві тисячі папірос, і я їх усі викурював.

У тюрмі ми взялися викликати дух Тараса Шевченка. Він каже: «Діти, дайте мені святий спокій. Ви мене мучите».

Викликали Петлюру. Той сказав, що 25 червня буде війна. Буде війна, то буде війна, нам вже наче трошки легше. Сидиш у камері, а робити немає чого, то ми намалювали хреста. І донощики донесли. У камеру увірвалася варта, нас віддубасили і почали топтати того хреста. Дали нам 14 днів карцеру, без харчів.

У моїй камері сиділо 350 осіб, з села Звірів. А в самій тюрмі сиділо чотири з половиною тисячі людей.

Пізніше у нас один чоловік займався ворожінням. Ми намалювали сірниками і папіросами карти і він на них ворожив.

Підходить до мене і каже: «Ти скоро вийдеш звідси, але на волю не підеш, а перейдеш у государственний будинок. А перед цим будеш бачити кров. Про це дізнаються твоя дружина, брат, родичі. Але ти вийдеш звідси живий».

То був великодній тиждень, ми готувалися до свята. У п’ятницю відмовилися від їжі, хліба.

Відразу з коридору прибіг вартовий: «В чём дело?» Ми кажемо: «Ми нічого не хочемо, ми маємо п’ятницю». – «Вы дураки».

НКВДисти до нас говорили російською. Вони були привезені сюди. Наступного дня я отримав передачу, дивлюся, дружина в коробку поклала маленькі дитячі штанята.

А хлопці мені кажуть: «Ти вже є батьком».

21 червня у суботу ми пообідали, нам сказали, щоб кожен мав запаковані речі. Потім викликають з прізвищами на букву «С». Я сказав своє, кажуть: «З речами, збирайся».

Мене забрали з камери, читають: «По статті другій твоєї справи ти виправданий, але через те, що належав до організації, наново йдеш на слідство».

І мене завели у камеру свідчень. Я зайшов – сидять «старики» – які рік сидять у тюрмі і показують мені, щоб я зайвого не говорив.

Кажуть: «Розповсюдилися язикаті люди з доносами. Ми чули слух про війну. Також прийшла до нас вістка, що з’явилися бандерівці. Якщо хто питає, ми кажемо, що ми українці, а бандерівців не знаємо. І до нас перестали мішатися».

Я та ще двоє людей сіли, стали тихенько розмовляти, що робити далі. Я взяв простирадло і порізав ножем на широкі частини, щоб можна було обв’язатися: як куля попаде в коліно, то буде рана, а як попаде в живіт, то помру в муках.

Назад на слідство мене вже не брали. Ми бачили якісь зміни у варті, вони стали ходити з карабінами, револьверами. Рано в неділю бомбили. Ми бачимо, що камери смертників відкриті, нікого там немає, і не знаємо, де люди пропали. Ми порахували, що в тих камерах по десять людей сиділо, а камер було п’ять – п’ятсот людей немає.

О четвертій годині знову бомбардування. І таке сильне, що відчинилися двері. З’явилося НКВД і почало стріляти по нас. За пару хвилин було 50 забитих людей. Ішов чоловік, йому потрапила куля в живіт.

Я його одвів у кімнату, замотав його хусткою, а він кричить: «Забери мої золоті зуби!» Я кажу: «Чоловіче, лежи спокійно, ніхто нічого не буде забирати. А як будеш кричати, то заб’ють».

Ми цю людину засунули в камеру. А в коридор хто вийде, того стріляють.

Я пішов рано спати. То було якраз свято Івана.

А мені бабуня повідала: «На свято Івана маєш раненько встати, бо сонце грає». І то дійсно, я бачив гарне сонце.

Я став до молитви, помолився. Чую, хтось стоїть позаду мене. Оглядаюся – якась пані. Я пізнав, то Мати Божа стояла. Вона мене взяла за плечі і каже: «Не бійся нічого». Обернула мене до долини, бо наша церква була на горбку, а там багато людей, і вона каже: «Це твої люди, ти маєш опікуватися ними. Нічого не бійся». Я кажу: «Добре». Пішов до себе, такий спокійний.

Читайте також: Як розстрілювали в’язнів у Луцькій тюрмі 77 років тому

Нас викликали на подвір’я і всіх поставили на коліна. То були офіцери, медалей повно, і кажуть: «Ви – бандити. Нанесли великої шкоди тюремному майну, понищили двері». А під час бомбардування і справді все було понищено.

Я чую, щось пече в лице, дивлюся на дах, а там готуються стріляти. Я крикнув і кинувся під стіну, ліг. Бачу високо в повітрі літаки б’ються, а потім почалася страшна стрільба.

Прибіг хлопець років 15-ти, йому куля потрапила, яка розривається, і він кричить: «Мамо, мамо…» Я йому кажу: «Лежи». Сам я боюся рухатися, а він пішов, не витримав, і кров з нього стекла.

НКВДисти кричать: «Кто живой, поднимайся, иначе будем стрелять». Ми піднялися. Нас завели у велику камеру, яка по розміру була майже як церква. Туди священики приходили служити православним. Я бувало допомагав проводити службу. Ми так тісно були, що не мали, де присісти. Пригадую, я викурив 120 папірос, у мене нікотин із рота тік.

Пройшла ніч. Вони викликали, пальцем показували і ставили по дванадцять людей, по зросту. Нас повернули до камер і був наказ до вікон не підходити.

Потім якийсь чоловік приходить і питає: «Хто є повар?» А хлопці знали, що вмію готувати, я їм за їжу розказував. І мене питають: «Ти повар?». Я кажу: «Так». – «А що ти вариш?» – «А що ти хочеш?»

Вони ще десять людей забрали. І ми з камери до камери переходили, я записував скільки залишилося. Залишилося тільки п’ятсот людей, решту постріляли. Із тих, хто залишився, на кухню взяли 25 людей. Зварили яйця, порізали хліб на чотири частини, і подвійну порцію цукру дали.

Можна було виходити в другий коридор, а через нього й на гору. Там були великі ями, куди закидали сотні трупів. Жінки-НКВДистки ходили, і як хто живий, то добивали.

Був наказ, кого судили по статті 54/2-11, має прийти на подвір’я до начальника тюрми. Я наче йду, але щось мене затримало.

Назустріч – офіцер НКВД, мене за шиворот і каже: «Дурень, куди ти йдеш, ще буде тобі час».

І я побіг назад. Упав, перехрестився і думаю, буду чекати. Раптово почали стріляти. Бачу троє синів священика, батько вже забитий лежить, а вони бігли, і кулі в них потрапили. То я сидів як заворожений.

Наступного дня, у середу, не стало в тюрмі НКВДистів. Не було що їсти, приходять люди і кажуть: «Пане Борисе, ми голодні». Кажу: «Почекайте». По обіді почалася страшна стрільба – німці довідалися, що тюрма спалена, знищена, і вони кинулися на амфібіях через річку, бо міст спалили. Кинулися до воріт, а ми почали кричати: «Не їдьте по людях. Вони закопані в землі». Німці кажуть: «Хто буде тікати – будемо стріляти. Всі хто є, сидіть у камерах».

Рано о 8-ій годині приходить генерал і багато німецького війська, і питає: «Кто есть начальник тюрьмы?». Мене підтягнули, кажуть: «Це начальник тюрми», бо начальника тюрми бомба на шматки розірвала.

Я тоді підходжу до офіцера, кажу: «Коли я можу йти додому?» Він питає: «Де живеш?» Я показую – видно ж подвір’я моєї хати. Той каже: «Оголоси, хто є із західної частини міста, той може йти, а хто зі східної – ще ні. Бо ми тільки пів міста зайняли». Я те оголосив.

Пішов із тюрми, йшов через міст, мене знову затримали і кажуть: «Йди закопувати людей». Я кажу, що тільки з тюрми йду (я по-німецьки трохи говорив). То був якийсь сердитий німець.

Я пішов, зустрів євреїв, кажу: «Там є забиті. Витягніть та поховайте їх».

Згодом німці стали розстрілювати євреїв. Загалом у Луцьку три тисячі євреїв розстріляли. Німці їздили на машинах, викликали їх і розстрілювали. Українці в той час сиділи по хатах, а потім закопували розстріляних. Проти євреїв українці з німцями не співпрацювали.

Згодом кличе мене директор облспоживспілки правої частини міста. Він був вибраний головою Луцька, і каже: «Ми тебе назначили завідуючим технічної школи». Я кажу: «Пане, як ви могли мене назначити директором, як я не господар». А він каже: «Ти добрий організатор». Я відмовився.

Одного разу пішов у село, там мене побачили і кажуть: «Вас хоче бачити комендант поліції». Приходжу, сидить за столом чоловік у шапці, лежить автомат, і він швидко-швидко пише, а потім питає: «Як Ви будете виховувати дітей? Якою мовою?» Кажу: «Не турецькою, українською». – «Ви пана петлюрівця-полковника знаєте?» – «Знаю». – «Дайте мені провідника, хай мене проведе додому». Бо я боявся йти, адже в людей стріляли: не так слово скажеш і розстрілювали без суду.

Згодом мене запросив владика і ми надрукували один мільйон молитовників по 20 сторінок – щоб вислати в Україну. Хлопці заховали папір, ми затягнули його вночі до друкарні. Паперу стільки заховали, що на мільйон молитовників вистачило.

Потім я пішов до магістрату і мене направили на роботу до торговельної компанії. Там я став до праці. Спочатку в нас був начальником німець, який страшно не любив поляків. Його тоді поляки спіймали і забили. Став інший начальник, то був симпатичний німець. Він питає: «Де ти роджений?» Я кажу: «В Києві». – «В тебе має бути метрика. Йди до свого батька, хай він тобі видасть метрику». Батько мені видав метрику. Далі німець каже: «Ти маєш спакуватися, бо вже німці Сталінград програли і відступають. Пакуйся і будь готовий, я тебе завезу». Перед Новим роком фактично він забрав мене з сім’єю з дому і завіз до Холма. Це був 1944 рік.

Читайте також: Луцька тюрма у червні 1941, напередодні розстрілу

Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Район.Луцьк» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу телефонуйте +38 066 413 29 28 або пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

Дізнавайтесь останні новини Луцька першими.

Стежте за нами у Twitter, Google+ та Instagram. Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!

Коментарі
20 вересня
Сьогодні
Вчора
18.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин