Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Олександр Фацевич: «Додаткових вимог до поліцейських не ставлю, але вони повинні врахувати, моє рідне місто – Луцьк»

19:30 21.12.2015
1523

Вже протягом року зі всіх засобів масової інформації звучить ім’я заступника очільника Нацполіції України Олександра Фацевича. Професійний військовий, учасник АТО, а сьогодні одна із головних рушійних сил правоохоронної реформицей перелік здобутків породжує неабияку суспільну цікавість до персони першого керівника патрульних поліцейських.

Що таке патріотизм, які надії Олександр Фацевич покладає на луцьких поліцейських та як почувається у ролі Почесного громадянина Луцька, читайте в ексклюзивному інтерв’ю Анастасії Тітової для «Таблоїда Волині».

– Олександре, рада вітати Вас у Луцьку! Чи вважаєте Ви Луцьк своїм домом?

Так, адже наша сім’я переїхала сюди ще у 1998 році. Але потім я навчався і, відповідно, жив у Львові, Одесі, Миколаєві. Зараз, з березня 2015, живу у Києві. У Луцьку живуть мої батьки, старший і молодший брат. Не часто вдається приїжджати, часу дуже мало, працюємо практично без вихідних. Зараз приїхав, так як заступає на службу патрульна поліція у Луцьку.

– Знаю, що ви навчалися у Луцькому військовому ліцеї. Навідуєтеся туди, коли приїжджаєте?

Так, коли є можливість. Цього разу теж був, заходив до офіцерів, до начальника ліцею – Боснюка Павла.

– Ви зростали в сім’ї військових. Самі займаєтесь цією справою. Поширений стереотип, що для військових, не тільки на роботі, а й дома, на першому місці дисципліна. Ви дома суворий?

Ні, у мене більше керує дружина (сміється – авт.). Звісно, є питання, рішення стосовно яких приймаю я. Але я б не сказав, що командую. Я дочку свою бавлю… Я більш лояльний, дружина строгіша. Дисципліна для військового важлива, але сім’ї це стосуватися не повинно.

– З дружиною як познайомилися?

Коли навчався в інституті в Одесі, в 2004 році. Дівчина мого хорошого друга, теж курсанта, привела з собою подругу на КПП. Так з Мариною і познайомилися. Це військовий інститут, навчання було закритим, ми проживали в казармі. На той час, щоб вийти в місто, треба було здійснити подвиг. Тому знайомилися в основному таким чином. Надалі теж, в основному, вона до мене приїздила. Адже вихідних було небагато. В Одеському інституті сухопутних військ з дисципліною було доволі суворо.

– Скоро Різдвяні свята, Новий Рік... Де і як святкуватимете?

На роботі. Нам задано такий темп, що розслаблятися ніколи. Зараз от запуск патрульної поліції в Луцьку, потім Хмельницький і Дніпропетровськ. А в наступному році ще 20 міст. Так що, не до відпочинку.

– Дружина не ображається?

Вона дружина офіцера і такі труднощі їй не вперше... Якийсь час ми взагалі були змушені жити у різних містах. Як тільки я почав працювати в Патрульній поліції в Києві, до столиці їх з дочкою забрати не було змоги. То ж я був там, а вона з донечкою – у своїх батьків в Одесі. Зараз уже перевіз їх до Києва. То ж, вона все розуміє.

– Не секрет, що в ЗМІ Вам створили імідж голлівудського красунчика… Як Ви до цього ставитесь?

Я навіть не знаю. Я рідко коли в Інтернеті переглядаю про себе інформацію. В соцмережах мене теж нема. Я не публічна людина. Ну, стараюся бути не публічним, хоча, як бачите, не дуже виходить. Перші мої фото, коли мене призначали на посаду, це фотографував Арсен Борисович (Аваков – авт.)особисто. Коли ці фото з’явилися в мережі – писали багато чого, коментували. Але я стараюся не звертати на це увагу. І, тим більше, цим не користуюся.

– На вулицях часто просять з Вами сфотографуватися?

Ви знаєте, ні. Може не впізнають, особливо якщо я так як зараз, без форми, шапку вдягну, та й по всьому… Але мені так навіть краще – не хочу привертати зайвої уваги. Я не люблю публічність і такої популярності не прагну. Хочеться, аби мою роботу оцінювали за вчинками, а не за зовнішністю. Я розумію, що це свого роду піар-хід – молодий начальник, все таке… Та, в першу чергу, хочу аби на вулицях добре працювали патрульні і це слугувало критерієм оцінки для людей. Це для мене важливо.

– Що Ви вважаєте своїми сильними сторонами, а що недоліками?

Я взагалі дуже самокритичний… Тяжко про хороші риси судити… Але аби було зрозуміло, з дитинства я хотів бути офіцером з великої літери, мене батько так навчав... Чесність, порядність – це для мене першочергово. Я не вмію зраджувати. Але й сам зрадництва не терпітиму. З людьми, що зраджують довіру, потім не хочу мати нічого спільного. Те саме, що стосується порядності – якщо тобі довірили справу, ти повинен максимально зробити все від тебе залежне. Будучи командиром, і раніше, і зараз, я ніколи не ставлю завдань, які б не зміг виконати сам! І завжди кажу своїм підлеглим «Я не вимагаю, я прошу по-людськи». Інша справа, якщо по-людськи не розуміють… А щодо недоліків – я дуже довірливий! Я на цьому не раз «обпікався»! І на війні, і в житті. Хочу довіряти і вірити людям. Тому часто даю другий, третій шанс: розказую, пояснюю. Та дуже часто буває, що люди цього не цінують. Звісно, всі ми не ідеальні, всі помиляємося, я у тому числі… Але важливо вміти свою помилку визнати, виправити і більше не повторювати.

– Ви раніше часто говорили про те, що важко було йти з батальйону «Світязь», адже за час спільної служби ви стали однією сім’єю. За час роботи в Києві, наскільки близьким став новий колектив?

Дуже близьким! Ми цілодобово разом. Ми працюємо в команді, задля спільної мети. Це дуже зближує. Патрульні навіть інколи ображаються, що я не приділяю їм стільки часу, як раніше. Але у мене в підпорядкуванні тепер більше підрозділів, менше часу. Та за можливості стараюся приїжджати до кожного підрозділу, навідуватися.

– Як ви ставитеся до того, що зараз працювати в поліцію йде багато жінок?

Сказати чесно, мені, як офіцеру, не те що древньої, але старої школи, спершу важко було усвідомлювати, що дівчина буде патрульним. Але якщо говорити про ламання стереотипів, то аби ви розуміли моє ставлення... У мене начальник патруля у Харкові – молода дівчина. І справляється! Поміняв насправді думку. Тепер можу сказати, що дівчата справляються інколи краще за хлопців. Особливо у спілкуванні з «буйними» порушниками. Так що це було правильне рішення.

– Наскільки професію поліцейського можна вважати жіночою професією, адже постійно потрібно мати справу з асоціальними елементами?

Так, тяжко. Але працюють. У мене навіть є дівчата інструктори з тактики, які навчають патрульних… Так що вони на рівні з чоловіками.

– Попри весь романтичний «ореол», яким окутано роботу в поліції, вона насправді доволі тяжка – як фізично, так і морально. Як самому, маючи справу із, даруйте, покидьками, не перетворитися на такого?

Ми постійно під час навчання спілкуємося про це з патрульними і пояснюємо, що вони не повинні вестися на провокації. Кожен із них, йдучи на цю роботу, чітко усвідомлював, для чого це йому потрібно. Так, якась частина пішла через заробітну плату. Але, попрацювавши, вони розуміють, що не тільки у грошах справа. Коли до тебе звертаються за допомогою люди, коли вони тобі довіряють і дякують – ось винагорода! То питання, для чого самому ставати хамом? Через відносно невеликий відсоток недуже адекватних людей? Для чого? Звісно, ситуації бувають різні. Ображають, щодо дівчат − то це можуть бути образи сексуального характеру… Не все ідеально. Але я завжди кажу своїм патрульним «Ставтеся до людей так, як би ви хотіли, щоб ставилися до вас!».

– А є вже такі поліцейські, яких звільнили, або які самі пішли?

Близько 50 людей. Є такі, що не витримують і самі звільняються. Є і звільнені через порушення службової дисципліни. В тому числі, до речі, й за хамство громадянам. Але ж інші успішно працюють. І це з 6000 людей! Цей результат насправді хороший, бо були побоювання, що піде близько 30 відсотків…

– А як щодо корупції серед нової поліції? Багато чого говорять…

Говорять то багато, але хоч би хтось один надав докази! У всіх є мобільні − зніми ти відео,запиши розмову на диктофон… Це ж не проблема зараз. То чому тільки безпідставні звинувачення? Так, були прецеденти: один шолом хотів в Києві продати − по-дурості, не інакше. Інший, в Одесі, від вдячного громадянина «подяку» за виконану роботу взяв. Але все це чітко контролюється і одразу на це реагуємо. Бо сьогодні він, на радощах, прийняв подяку, а завтра може «подяку» вимагати… Я коли йшов служити, йшов не заради «схем», чи високої заробітної платні. Йшов заради ідеї та бажання − так повинно бути. Бо, окрім закону, є ще поняття совісті і честі.

– Є ще одне запитання, яким цікавляться і на якому люблять спекулювати – питання мови. Ви розмовляєте російською. Як щодо української мови?

Чесно кажучи, коли ми переїхали в 1998 в Луцьк, я пішов одразу в українську школу. Потім жив у Львові і доволі добре розмовляв українською. Потім навчався в Одесі − там все, в тому числі навчання, було російською. Служив у Миколаєві – теж переважно російська мова довкола. Я дуже хочу навчитися вільно розмовляти українською! Зараз, якщо не хвилююся, не поспішаю − я можу говорити. Я читаю ліпше українською, ніж російською. Я пишу більш грамотно українською… Але якщо я виступаю перед аудиторією… Ой, це для мене тяжко (зітхає – авт.)! Я починаю «тормозити» − кажу як є. Просто не хочеться виглядати безглуздо, розмовляючи незрозуміло як. Так, я зобов’язаний знати українську і говорити нею – це беззаперечно! І я не шукаю виправдань! Але, з іншої сторони, наразі це настільки принципово? Була така ситуація в Рівному, коли я заговорив, закцентували увагу на мові. Стало трохи образливо…То, виходить, я не патріот лише тому, що вільно не розмовляю українською? Я добровільно пішов воювати на схід проти росіян, хоча у мене мама росіянка. Я був у росіян в полоні… Чи я якось неефективно працюю? Я живу роботою, я нею «хворію», переживаю, а мені кажуть, що я не патріот своєї країни лише тому, що я не розмовляю українською! То давайте я буду розмовляти українською, але буду сидіти в кабінеті, нічого не робити і хай мені приносять хабарі! Краще бути таким «патріотом»? Я розумію цей свій недолік − державна мова у нас одна єдина − і це правильно. Посада, безперечно, мене зобов’язує її знати. Але це не єдиний показник… Я працюю − працюю не для кар’єри. Мені просто хочеться цим займатися, бо я бачу результати.

– Цікаво, як почуваєтесь у ролі Почесного громадянина міста Луцька?

Навіть якщо б це давало якісь пільги, я б ними не скористався, якщо ви про це.

– Тобто, громадським транспортом безплатно не користуєтеся і безплатну підписку на газету «Луцький замок» не оформляли?

Ні (сміється – авт.)! Якщо серйозно, то мені дуже приємно. Я б не сказав, що я так багато зробив для Луцька чи для Волині… Та ношу цю відзнаку із гордістю! Навіть міністр, як побачив, запитав що це за орден. Я сказав, що це знак Почесного громадянина Луцька. Справді приємно! Було би байдуже – не носив би. Стараюся виправдати звання. В жодне місто, де запускалася патрульна поліція, я не приїжджав. Мені дуже важливо, аби тут все було максимально добре. Я вчора сказав хлопцям і дівчатам (патрульним – авт.), що ніяких додаткових вимог до них не ставлю, але що вони повинні врахувати, моє рідне місто – Луцьк. Тож якщо, раптом, у Луцьку будуть якісь «проколи», то ці «проколи» будуть моїми особисто. Але підготовка у них хороша, ми врахували недоліки, що були у попередніх містах. Я думаю, все буде добре і вони себе покажуть.

– Страшно не виправдати довіру?

Дуже страшно. Дуже. І дуже не хочеться «облажатися». Я взяв на себе відповідальність і потрібно її виправдати. Цього я вимагаю від підлеглих, але починати завжди потрібно із себе. Показати приклад.

– Що б Ви побажали нашим читачам у Новому році?

Я тут про порядність і чесність стільки говорив… Так от хочеться побажати, щоб люди були чуйними, відкритими, чесними самі перед собою та один перед одним. Бажаю всім таких друзів, товаришів, родичів… таких життєвих принципів − тоді все вийде!

Хочете бути першими на районі? Підписуйтесь на наші новини у спільнотах Facebook та Вконтакте.

Коментарі

Ірина Никифорівна

22:12 22.12.2015

Як хочеться, щоб тобі все вдалося!!!

25 вересня
Сьогодні
Вчора
23.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин