Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Як «гаспадін Корсак» посилав українофобів на хутір Михайлівський

16:24 17.08.2015
1174

Звання “Почесного громадянина Луцька» 2006 року вперше отримав журналіст. Ним став засновник медіа-холдингу «Сім’я і дім» Іван Корсак. Також Корсака знають як автора низки романів та повістей на історичну тематику, де серед героїв переважають лучани і волиняни.

Район.Луцьк до Дня міста започатковує серію інтерв’ю з почесними громадянами Луцька.

– За заслуги у якій сфері вам надано звання почесного громадянина Луцька?
– Це запитання більш природне тим народним обранцям, які ухвалювали рішення… Однак, аби не ухилятися від відповіді, вдамся до тексту, який є на сайті Луцької міської ради: «За активну участь у становленні Української держави, особистий внесок у розвиток національної журналістики, пропагування ідей місцевого самоврядування, забезпечення оперативного інформування населення міста про діяльність місцевої влади, забезпечення свободи слова...»

Звісно, за стислим офіційним формулюванням – сторінки життя. Тож згадаю їх кілька.

П'ятнадцять літ редагував газету у Камені-Каширському «Радянське Полісся». І видання з типового совкового вдалося зробити справді демократичним, попри всякі пакості, які чинили газетярам.

Були ще п’ять років редагування газети «Народна трибуна» (1990–1995) у Луцьку. То роки, якими особливо пишаюся. Славний колектив підібрався: Віктор Вербич і Надія Гуменюк, Віктор Федосюк і Олексій Шумик, Клава Корецька і Василь Бубенщиков, Андрій Криштальський і Михайло Світліковський, Леонід Осауленко і Ростислав Хвень, світлої пам’яті Богдан Берекета. Даруйте, колеги, якщо когось не назвав.

– Розкажіть більше про тонкощі роботи газети «Народна трибуна».

– Починали ми ще за живого обкому та інших «комів»: які тільки перепони нам не чинили. Не давали паперу, порушували карні справи та виносили попередження на зразок: за образу честі і гідності президента Горбачова. Бо ми, бачте, написали, що кров на вулицях Вільнюса на його руках.

Або інший випадок. Рідкісним україноненависником був командувач ракетної дивізії генерал Юдін. Тож ми опублікували матеріал Петра Вінцукевича, в якому йшлося: якщо вам не подобається наш народ, його мова й культура, то забирайтеся під три вітри за хутір Михайлівський. Прикол полягав у тому, що не випадало ніяк звинуватити нас у «націоналізмі» – автор був білорусом за національністю, а видрукували матеріал російською мовою. Залишалося тільки генералу, тодішньому депутатові обласної ради, за сесійною трибуною ногами тупати та обурено кричати: «Гаспадін Карсак!»

Я, звісно, як депутат, теж перемовчувати не збирався (до слова, в обласну раду обирався тричі, очолював в різних каденціях екологічну комісію і комісію з питань культури).

А «Народній трибуні» непросто було виживати. За інфляції в рік 10 000 відсотків передплати річної вистачало хіба на два тижні. Ми змушені були підзаробляти всіма доступними способами: від друкування молитовників до торгівлі товарами, але з бюджету дотацій не брали. Щоправда, одного разу нам перерахували 300 мільйонів (!) – на теперішнє – три тисячі гривень, але наступного дня ми ті кошти назад відігнали. Створивши тридцять робочих місць, ми платили податків за тодішньої системи стільки, що вистачало б на зарплати більше 90 лікарям або вчителям.

Газета, як оповідали нам знаючі люди, за даними моніторингу Конгресу США, входила в число найкращих тоді в Україні.

Є весела приповідка: кожна добра справа має покарана бути. За «Народну трибуну» мене (і не тільки мене!) довго й наполегливо поливали мулами, поливали якраз ті, які за боротьбу супроти нашої державної Незалежності зробили собі кар’єру, як і ті, що за ці публікації здобули собі керівний стілець. Спасибі Василеві Простопчуку, що його видання тоді заступилося, дало можливість правду оповісти.

З сорока семи років у журналістиці останніх сімнадцять я віддав газеті і радіо «Сім’я і дім». Ці ЗМІ створені з «нуля» і мають ім’я в лучан та волинян.

– Чи гордитеся званням почесного громадянина?

– Яку не дав би відповідь на це запитання, вона буде або нескромною, або нещирою. А от містом гордитися я маю усі підстави. Згадуваний генерал Юдін через низку років побував у Луцьку. І оповідали мені знайомі, що він походив і поїздив багатьма вулицями та куточками. А врешті не стримався: «А все-таки ви молодці…»

Як часто не цінимо ми ту землю, на якій живемо, як нетерпляче хочемо вже сьогодні найліпших змін: відразу і бажано, щоб багато. Я особисто це зрозумів, коли випало з групою луцьких прочан побувати на Святій землі. В дорозі до гори Мойсея треба було чимало проїхати Палестиною. Я був просто шокований тією дорогою. Їдеш годину, і другу, і третю, а за вікном автобуса марсіанський пейзаж, жовта вигоріла земля не тільки без дерева або кущика, а навіть без жалюгідної травини, бодай на показ. Мимоволі, подумалося: і за цю нещасну землю ще безкінечно воюють… То як цінувати належить нам нашу, де третина покрита лісом, де котить води свої добродушний Стир, а озер у краї не так просто і порахувати.

А ще як письменник, автор низки романів та повістей на історичну тематику, де серед героїв переважають лучани і волиняни, я маю усі підстави пишатися історією Луцька і всієї Волині. Це неймовірно цікавий край. Тут сходилися не тільки різні культури, розмаїті конфесії, а й не раз сходилися цивілізації.

– Чи хотіли б, аби діти і внуки жили у Луцьку?

– Так, я не знаю, як кого, а мене мегаполіси втомлюють – з їхньою сутолокою, автомобільними корками, задимленістю, гуркотом і т. д. Мегаполіси для вирішення якихось справ, а міста як Луцьк – для життя.

Наше місто у давнину йменували Великим Лучеськом, тож і в майбутті бути йому великим та славним.

Коментарі
22 вересня
Сьогодні
Вчора
20.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин