Вимушене «робінзонство»: як сирота з Тернополя виживає у Луцьку

Проблема сирітства в Україні з кожним роком посилюється. І якщо дітей до їхнього повноліття ще є можливість прилаштувати у сім’ї, то після досягнення 18 років сироти лишаються один-на-один зі своїми негараздами.

Чи не найбільшою проблемою тих, хто виходить за межі сирітського будинку, є подальше місце проживання. На законодавчому рівні передбачене піклування про забезпечення сиріт усім потрібним. Проте що робити людям, які просто не знають своїх прав і змушені скитатися по світу в пошуках кращої долі? Одним із таких «загублених» став Тарас Врублевський, який вже більш як чотири роки шукає свого щастя в обласному центрі Волині.

Юнак народився 29 вересня 1991 року в місті Тернополі. Батьки від хлопця відмовилися, тому дитинство змушений був провести у дитбудинках Тернополя і міста Долини на Івано-Франківщині. Пізніше навчався в інтернаті Рожнятівського району в селі Перегінськ Івано-Франківської області. Після чого хлопець вступив до училища навчатися на кулінара. І хоч така професія його не приваблювала, вибору там не давали.

Коли навчання завершилося, з’явилися проблеми із житлом, адже Тарас змушений був звільнити місце в гуртожитку. Поки вирішували, куди прилаштувати хлопця, доводилося спати на «голих пружинах»,  бо після того, як усі мешканці виселилися, житло стало непридатним.

«Ще під час навчання я їздив на Тернопільщину, де звертався до соціальних служб по допомогу у пошуку житла. Проте там відповіли, що житла ніхто надати не може», – поділився Тарас Врублевський.

Згодом у Тернополі все ж вдалося знайти місце в гуртожитку. У цей період юнак працював охоронцем та двірником при інституті землеустрою. Так він жив протягом двох з половиною років, поки до гуртожитку не навідалися проповідники зі спільноти мормонів. Оскільки їхній осередок Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів знаходився в Луцьку, то хлопцю запропонували переїзд і пообіцяли допомогти із житлом. Тож Тараса «охрестили» і він, покинувши все, переїхав до обласного центру Волині. Тут майже за чотири роки хлопець встиг поміняти три тимчасових місця проживання і поскитатися вулицями міста. Однією із тих, хто на певний час прихистив юнака до себе, стала Катерина Мороко. Саме вона і допомогла Тарасу Врублевському влаштуватися на роботу двірником у ЖКП № 11, де він працює і понині.

3

Катерина Мороко

Зараз богослужіння хлопець уже не відвідує,  зв’язки зі спільнотою майже розірвав. Після  того як якийсь час знімав кімнату в ближньому від Луцька селі, Тарас уже не мав постійного місця проживання.

«Ночував, де прийдеться. Проте небайдужі, з якими познайомився в період роботи, часто пускали до себе переночувати і допомагали з харчами», – розповів Тарас Врублевський.

Тоді вирішив зробити хоч якийсь, але свій куточок, де і від негоди сховатися можна, і прихистити тваринок, з якими встиг потоваришувати. Хатина, яку змайстрував Тарас,  має і вікна, і двері, а матеріалами слугувало те, що іншим виявилося непотрібним.

Всередину, на жаль, увійти не вдалося, бо пес, якого Тарас вигодував зі сліпенького щеняти, вірно охороняє помешкання. Проте хлопець розповів, що в помешканні стоїть саморобна пічка і диван, який колись «красувався» серед мотлоху. Та все ж як би «Робінзон-самоучка» не старався, хатина таки не захистить від лютих морозів.

До соціальних служб у Луцьку Тарас не звертався. Мовляв, не знає, куди йти, ще й соромиться. Проте холод уже не за горами і помешкання треба міняти. Тож з обіцянкою, що хлопець  звернеться по допомогу, ми попрощалися із тепер уже луцьким Робінзоном. Та думка про те, що таких сиріт, яких доля лишила напризволяще,  у світі тисячі, не покидає і досі. Хто дасть прихисток тим, хто не знає, куди іти й що робити далі, і хто допоможе загубленим дітям  долі – лишається риторичним питанням.

Оксана ВЛАСЮК

1

Тарас Врублевський

Саморобна хатина луцького Робінзона

1

Невеличке володіння юнака

Тут раніше жив песик

Мешканці хижі

Обійстя новколо будинку

Обійстя новколо будинку

Обійстя новколо будинку

Саморобна хатина луцького Робінзона