Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Лучанка розповіла про засекречене життя на «Байконурі»

15:17 25.11.2015
1537

Наталія Петрова понад десять років жила у казахській пустелі, де працювала на космодромі «Байконур».

«У соцмережі є група, присвячена «Байконуру», там подружилась із людьми, які в різний час працювали на космодромі. Пригадуємо, як починалося будівництво, як готувалися до перших стартів супутників і пілотованих ракет, як поляки, американці, інші закордонні гості заздрили нашим космічним досягненням», – розповідає лучанка.

Місто Ленінськ, де поселяли військових і цивільних, став містом молодості Наталії Петрової. У перший рік після повернення до Луцька жінка ніяк не могла заспокоїтися, усе поривалася на космодром.

Каже, сім’я її батька родом із Житомира, матері – із Києва. Батько отримав військову спеціальність, працював зв’язківцем у частині у селі Гаразджа. Згодом його направили служити на Далекий Схід Росії, у Хабаровську народилася перша донька. У 1970-х роках главу родину за розподілом відправили на космодром «Байконур».

«Я закінчувала шостий клас. У Луцьку були улюблені бабусі та дідусі, друзі по школі, захоплення. Та мама настояла, що їдемо всією сім’єю, крім мене, була ще молодша сестра. Ми добиралися поїздом добу до Москви, звідти – ще три з половиною доби до Ленінська. Перше враження від побаченого шокувало. Нехай і Луцьк на той час був невеликим, без 33-го і 40-го кварталів, але скрізь було чистенько, акуратно. А перед в’їздом у Ленінськ, огороджений колючим дротом, ліпилися одна на одну мазанки з кізяків – казахські юрти», – пригадує жінка.

У самому місті від душі трохи відлягло, бо побачили багатоповерхівки, телевізійну вежу, магазини.

«Будинки і вулиці розмістили в оазисі посеред пустелі, арики вранці наповнювали водою з Сирдар’ї, щоб підживлювати рослинність. Нас поселили у двокімнатній квартирі в центрі, напроти пам’ятника конструктору Сергію Корольову. Чи не найважче було витримувати спеку до +40 градусів, понад триста сонячних днів у році. Але по нас уже принаймні не повзали скорпіони і тарантули, як по перших поселенцях-будівельниках, які мешкали в палатках. Поступово звикала до нових реалій і навіть полюбила це місто. У магазинах не знали дефіциту, можна було купити красиві новенькі речі з Німеччини, Угорщини, Польщі», – каже лучанка.

Стартові майданчики були розкидані на величезній території, вранці до кожного відходив окремий поїзд. Батько пані Наталі відповідав за спецзв’язок на 113-й площадці, що разташована біля легендарної «двійки» – Гагарінського старту, звідти вперше у космос полетіла людина. Всі подальші пуски космонавтів відбувалися саме звідти. Діти зазвичай спостерігали за польотами ракет з міста, з дахів будинків, чи виходили на край степу.

«Відчували піднесення, гордість за країну. Тато вперше взяв мене на пуск у дев’ятому класі. Це був особливий пуск, нічний, потім таких не бачила. Ми вийшли на балкон для спостереження. Світло було яскравішим, ніж денне, у степу виділялася кожна травинка. Ракета на підйомі досить повільна, ніби розкачується, а потім різко вистрілює вгору», – каже лучанка.

Після школи Наталія вступила до Московського авіаційного інституту, у філіал «Восход» просто на космодромі. Всі викладачі були зі столиці, спеціально прилітали сюди навчати молодь. Освоювала спеціальність «Електронно-обчислювальні машини» на вечірніх заняттях, а вдень працювала у вузлі зв’язку.

«Татові запропонували хорошу посаду в Луцьку, і батьки поїхали з «Байконура». А я зосталася, бо в Ленінську вже мала багато друзів, коханого, якого чекала з армії. На третьому курсі стала рядовим військовослужбовцем, влаштувалася у відділ автоматизованих систем управління. Наш відділ із 20 чоловіків, у якому я була єдиною жінкою, приймав участь у розробці ракетоносія «Буран». Після від’їзду батьків працювала ще років із вісім. Та допекла страшна алергія на пісок, пил і цвіт степових трав. Задихалася, спати не могла, постійно приймала ліки. Зрештою написала рапорт, що звільняюся за станом здоров’я», – продовжує розповідь жінка.

Повернувшись на Волинь у 26 років, Наталія Петрова думала, що втратила все важливе: роботу, перспективи, друзів. Не продовжувала військову службу. Працювала в управлінні статистики інженером-економістом, ще – на електроапаратному заводі.

«Батько допоміг чоловікові з роботою, потім пішли дітки, буденні клопоти. Вже більш як 30 років «Байконур» для мене – незабутні спогади. Влітку пустеля всіяна тюльпанами. Як ті квіти пробиваються крізь солончаки, велика дивина. Там навіть дерева не ростуть, тільки кущики ледве по коліна. Їздили на екскурсії в Алмату, в Фергану, Бухару, на знамениті східні базари. Улюбленою тогочасною розвагою були танці. Влітку ходили на відкритий танцмайданчик на березі річки, у холодну пору – в зал Будинку офіцерів. Популярним дозвіллям були походи в кіно, відвідування концертів, часто приїздили зірки першої величини – Пугачова, Понаровська, Леонтьєв, Толкунова та інші. У вихідні ходили в гості, теж обов’язково танцювали. Дружба у гарнізонних містечках була дуже міцною», – пригадує Наталія Петрова.

Ольга ЮЗЕПЧУК, «Сім’я і дім»

Фотографії із сімейного архіву Наталії Петрової



Коментарі
22 вересня
Сьогодні
Вчора
20.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин