Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Майдан, який не переболів. Спогади лучан

12:52 21.11.2015
2166

Сьогодні, 21 листопада, минає два роки від початку Революції гідності. Лучани Ольга Дацюк, Сергій Шаповал, Ігор Тихолаз та Жанна Куява розповіли свої історії - одні з багатьох неповторних, особливих і назавжди закарбованих в пам'яті.

ТІМ З МАЙДАНУ

У всій цій історії з трьома відомими ‒ Майданом, псом (не Майданом) і хлопцем, який «порішав» пса, ‒ дуже важко розставити акценти. Ці три речі в мені переплетені і залежні одна від одної. Якби не було хоча б однієї секції в цьому ланцюжку, не було би цієї писанини. Звичайно, хотілося б, щоб обставини реалізації давньої мрії таки були інакшими.

До Майдану

Я давно хотіла собаку. Одразу після того, як оговталася від смерті попереднього, почала підбирати за параметрами: великий (щоб можна було обіймати) і неагресивний (щоб можна було цілувати і не хвилюватися за носа). За декілька кліків мені видало «найкращу пропозицію» за моїм запитом ‒ лабрадор. Після перегляду сотень фотографій у мене в голові «намалювався» цей пес: величезний добряк кольору чорного шоколаду.

Але конкретизація мрії цього разу не сприяла її реалізації. Я все не наважувалася. Коли гроші були зібрані й справа ‒ лише за телефонним дзвінком, зрозуміла, що це не моє ‒ вибирати й купувати друга. Періодично намагалися «підсобити» друзі ‒ то кролика дарували, то «на потребу» в вівчарці промацували. Зрештою я відмовилася від ідеї купівлі, та й загалом від ідеї. Тягла додому поранених голубів, пташат і кошенят.

Майдан

В один із кількох десятків вечорів так випадково склалося, що випадковий чоловік на випадковому блокпосту майже «на екваторі» випадково познайомив мене із випадковим хлопцем, який випадково назавжди залишився в моєму житті. 15-хвилинна зустріч переросла в декілька слів у соцмережі. Розстріли спонукали до телефонної розмови. Чергова поїздка ‒ до кавування в наметі на Хрещатику. Саме там, зробивши декілька кроків і сказавши декілька слів (про каву без цукру), побачила, як в ковдрах і речах щось завовтузилося, а потім сіло собачам зі схиленою набік головкою і допитливим поглядом. Кросівок 43-го розміру сидів і уважно дивився на мене. Це була любов

За годину я вже складала план, яким чином я можу привезти знайду додому так,щоб не довелося їхати з ним назад. Була одна помʼякшуюча обставина ‒ пес із Майдану. Але всі мої плани зламалися через факт: пес «забитий», чекає, поки його заберуть. Я розстроїлася, а за годину почала клянчити: у мене йому буде найкраще в світі,у нього буде подвір’я, де бігати, і я, і всі ми будемо його дуже любити. Мого «випадкового» друга не довелося довго вмовляти. Погодили, що коли майбутня хазяйка захоче забрати собача, він скаже, що втекло.

Далі ‒ справа «за малим»: кинула фото мамі, вона показала татові, всі роздивилися, обдивилися, винесли вердикт: «Хай везе, якщо привезе, але не кажи, що я дозволив».

Наступного дня маршруткою ми поїхали. Приїхали пізно вночі і першим ділом «воно» з-за моєї спини обгавкало татові яскраві червоні шкарпетки, звʼязані бабцею. Собача гавкало, всі сміялися. «Буде лад», ‒ думала я. Попереду у нас були довгі ночі неспання і розмов по телефону з консультаціями, «як це вложити».

За тиждень я знову приїхала в Київ з купою емоцій і фотографій ‒ треба ж показати! Як і було домовлено, почала набирати, а там ‒ «не абонент». Раз, другий, третій. А потім зателефонував інший «абонент» і сказав: «Стьопки немає…» ‒ (??? за цигарками? додому? коли буде???) ‒ «Ні, Оль… його… немає…»

«Випадкові» Тимофій і Тім

Тимофій (он же Стьопа (с) був категорично проти імені для собаки Тім. Тім взагалі не знає, чому він Тім і таке враження, що думає, що був ним усе життя. Хоча при нашому знайомстві його відрекомендували як «Шестигранник».

Це собача, якому не було й місяця, страшенно не любило обійматись (дуже поважало особистісний простір з усіма наслідками ‒ гарчанням і покусуванням), а тим більше цілуватися, про що свідчив мій «надірваний» ніс. Воно було революційне, нічийне, викинуте і всім своїм виглядом це показувало.

Тепер кросівок 43-розміру став 35-кілограмовим собакою, якого можна обіймати, цілувати, гладити. Точно такий, як той, що я собі колись намалювала. Тільки цьому хвоста чіпати не можна. Ми його відлюбили. Він змушує мого хворого тата сміятися, як хлопчика.

* * *

Я не знаю, де в цій історії розставити акценти. На Тімові ‒ найменш болюче.

Ольга ДАЦЮК, журналіст

ТІТУШКИ І СМЕРДЮЧА ТУШОНКА

Ця історія сталася в січні 2014 року. Після перших вбивств Жизнєвського та Нігояна в центрі Києва встановився крихкий мир, але сторони готувалися до протистояння. Тоді я вештався майданом і шукав, де себе приточити. Це були дні, коли я тимчасово був без роботи, тож навіть написати про щось не міг, бо не мав ні редакційного завдання, ні якоїсь цікавої теми.

Одного ранку я прокинувся близько 6-ї години ранку і пішов у Маріїнський парк. Там базувалися прихильники Януковича у блакитних накидках і під прапорами Партії регіонів. Їх називали «голубі». Або «Антимайдан». Того ранку я побачив дещо незвичне: у парку встановили десятки польових кухонь, з’явилися гори продуктів.

Стало зрозуміло, що «янучари» готують якусь велелюдну акцію, тому й займаються організацією харчування для навезеного натовпу. Біля кожної польової кухні поралися три-чотири жіночки – мобілізовані кухарки із заводських їдалень Київської, Чернігівської та Полтавської областей. Бідні підневільні робітниці вперше зіткнулися з таким дивом радянської оборонної промисловості, як польові кухні, тому не знали, як їх «запустити». Поряд лежали сирі і грубі дровиняки, а жінки навіть не мали сокир для того, щоб їх порубати.

І хоч поряд тинялося багато чоловіків сумнівної зовнішності, ніхто з них не горів бажанням допомогти своїм годувальницям. Хоча й пайка передбачалася нормальна: миска гречки, заправленої тушкованим м’ясом. Мабуть тітушня і гопота логічно вирішила, що так чи інакше, а ненагодованими вони не можуть залишитися.

Я одразу зрозумів, що тут можна рознюхати про те, яким чином працюють організатори біло-блакитних «протестів». Підійшов до кухарок. Назвався привезеним протестувальником зі сходу та запропонував допомогу. У наметовому містечку позичив сокиру і лопату. Ми нарубали разом дров і за допомогою солярки розвели вогонь у кількох польових кухнях.

Попри те, що за планом роздавати їжу повинні були близько дев’ятої ранку, нещасні кухарки впоралися тільки до 12-ї. З подивом виявив, що тушонка, якою годували тітушню, була прострочена. Але її все одно кидали в котли. Викидали хіба вже ту з банок, які аж пороздувалися від протухлого м’яса.

Наостанок я потяг у тітушок сокиру та лопату і відніс їх на Майдан, подарувавши знайомим хлопцям з Дніпропетровщини. Сподіваюсь, тією сокирою зарубали якогось «беркутівця»...

Сергій ШАПОВАЛ, журналіст


ЛЮДИНА З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

Чи не найкращий мені урок в житті – то приклад мого діда.

Він на війну потрапив у 42-му, але воював недовго. Пішли у наступ, і граната йому влучила прямісінько у скатку (тоді солдати плащ-накидку так змотували та через плече носили). Він намагався її витягнути і відкинути – та граната в руках розірвалася. Упав, як підкошений, а рота далі пішла… Вранці санбат трупи збирав після вечірнього бою. Аж тут одне тіло з пошматованими руками почало на ноги підійматися. То був мій дід. Одна санітарка, казали потім хлопці, знепритомніла, то ще і її до тями приводити довелось… Забрали його у шпиталь, обидві руки ампутували, лишень обрубки залишились сантиметрів по десять… Лікувався довго, адже контузія була сильна, а скільки заліза з грудей вийняли – того й не згадував. Усе не дістали, мучила діда до смерті та граната в грудях…

Але повернувся у своє село, на Миколаївщину. І що ви думаєте? Зробили йому хлопці спеціальні зажими-культяпки на обрубки рук, щоб міг якийсь інструмент узяти – і став мій дід... столяром! Почав із табуреток, а вже через рік цілі гарнітури збирав. Із сусідніх сіл до столяра Володі їхали замовлення на меблі робити – бо ніхто краще не вмів! А потім одружився столяр із найкрасивішою дівчиною в селі Доманівка, і трьох синів вони народили та виховали, і мій батько – старший поміж них…

Тому змалечку я на людей з вадами, без ніг чи рук, чи ще з чимось, не дивився так, як решта дивилась на інвалідів, – з сумом та співчуттям. Вони для мене були героями. Людьми, які попри все, ведуть боротьбу до кінця. Вони в рази сильніші за нас, звичайних людей. Тому я не називаю цих людей «інвалідами», що означає буквально «непридатними». Мене не влаштовує навіть визначення «люди з обмеженими можливостями», як зараз часто кажуть. Для мене вони – люди з особливими потребами. І найбільша їхня потреба – не наша жалість, повірте. А наша увага й повага.

На Майдані мені довелося пліч-о-пліч з цими хлопцями бути. Сліпі розносили канапки, дівчата з вадами рук майстерно мастили бутерброди та робили чай, глухонімі заповзято, як мурахи, зводили барикади… Та вразив мене один чоловік, імені якого я й досі не знаю, бо не запитав. Просто: чоловік без ніг із Майдану. Він активно допомагав у прибиранні, у спорудженні барикад, брався за будь-яку роботу. Пересувався просто на колінах, які були захищені якимись шкіряними подушками. Не просив допомоги – сам допомагав іншим, завжди шукав собі якусь роботу. Бородатий, з брудними нігтями, та завжди усміхнений і налаштований оптимістично! Любив під’юджувати та сипав анекдотами. У його компанії я почувався комфортно. Хоча в інших умовах та часі я сказав би: бомж, безхатько, – та й усе. А тут він був навіть не на рівних. Він був вище. Хоча повзав по землі! Я запитав у нього: «Ось ти чому тут, за що борешся»?

І відповідь мене вразила. Я більше ні від кого такого не чув, хоча запитував про це десятки людей. Він відповів:«Щоб рабом не вважали».

Ігор Тихолаз, редактор «КНК Медіа»

РІДНА КРОВ

Ми скидалися на потік несамовитої води, що лився згори. Весь багатотисячний люд, що був на вулиці Інститутській, шугонув до Майдану, втікаючи від роз’ярілих «беркутівців» та частих пострілів, що доносилися ззаду. Ми розуміли, що нас, певно, будуть убивати. Але не вірили в це.
Був вівторок, 18 лютого.

Десяток із нас кинувся ховатися між будинками. В офісних вікнах першої висотки помітили людей. Попросили відчинити двері під’їзду чи бодай сказати код домофону, але «трудяги» лише щільніше зачинили жалюзі на вікнах. Було лячно, але не надміру. Так, ніби в час, коли розумієш, як швидко наближається біда, ти так само швидко відганяєш навіть думки про неї і хутко втікаєш…

Інше подвір’я було обгороджене височенними парканами. Хтось зауважив, що це територія Адміністрації Президента. У дворі стояло двоє чоловіків. Досі в очах їхні байдужі погляди. Вони стояли і, мов нічого не відбувається, курили. Нам іти було нікуди.

Ще вибралися на якесь двометрове підвищення, гадали, там знайдеться якийсь дашок, під яким можна буде заховатися. Але ні. Довкола лякав собою відкритий простір і чувся тупіт численних кроків.

За мить за спинами почувся скажений і ненависний репет: «Сукі! Убівать будєм!» Схожі на купку беззахисних мишенят, яких шакали загнали у пастку й збираються розтерзати, ми миттю зіскочили з чималого підвищення й вилетіли на спорожнілу та розгромлену Інститутську. Вулиця вразила чорним кольором. Усе було затоптане в сажі: ні тобі жовто-блакитного прапора, ні стрічки, лише змішані з брудом одежі майданівців і шеренги «беркутівців» у чорних обладунках.

Ліворуч, на барикаді, сиділи побиті чоловіки, їхні голови й груди були залиті кров’ю. Посеред дороги лежав непритомний, біля нього – порвана куртка, потрощені телефони й ріка крові. Я сіла поруч. Не знаю, чому, але опустилася на землю, сподіваючись, що саме він, цей побитий і скривавлений чоловік, мене якимсь чином врятує. Так і вийшло – мене не зачепили. І якщо доти я страшенно боялася крові, то відтоді – ніяк. Її було так багато на обличчях однодумців, і таким близьким було власне кровопролиття, що кров набула іншого значення. Значення жертовності ради спільної мети, значення рідності та безстрашності.

Рани, завдані злочинцями, вже не загоїти. Кров із побитих облич ми зітерли, але болю з понівечених душ не позбутися. І вже ніколи ми не будемо такими, якими були до проводів Небесної сотні. Ми стали іншими. Майдан нас змінив.

Жанна Куява, письменниця

Коментарі
25 вересня
Сьогодні
Вчора
23.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин