Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Ілля Сметанін
Ілля Сметанін

Ілля Сметанін: скрипаль, авіалюбитель і «агент Путіна». ІНТЕРВ’Ю

17:57 04.04.2018
1925

Ми зустрічаємося у невеликій кав’ярні на Привокзальному – недалеко від дому мого співрозмовника. Тут він виріс. У районі, де з початку війни жили офіцери авіації. Тут сформувалися його захоплення і особливі погляди на життя. Погляди, за які дехто сьогодні називає його «агентом Путіна» та пальцем «руки Кремля». Ілля Сметанін посміхається, коли говорить про ці звинувачення. Посміхається, і продовжує робити свою справу.

Він вивчає і популяризує історію місцевої авіації, збирає разом ветеранів, веде спільноту для молоді, де розповідає про літаки і льотчиків. А ще грає на скрипці, їздить у гастролі та досліджує історію рідного міста. Міста, яке не завжди його розуміє.

Про волинську авіацію та музику Ілля Сметанін розповів у відвертій розмові на Район.Луцьк.

Ілле, ти якось розповідав, що захоплення літаками почалося ще в дитинстві. І все – від спілкування з сусідом, так?

– Скоріше, з сусідами. В районі, де я виріс, після Великої Вітчизняної війни жили офіцери військово-повітряних сил і офіцери ракетних військ стратегічного призначення. Всі сусіди мали стосунок до служби у цих військах.

Моє дитинство припало на 90-ті роки, коли не було інтернету, комп’ютерів – нічого. Ті старі офіцери – вони виходили у дворик біля нашої «хрущовки», сідали на центральну лавочку і грали елітні ігри: шахмати, нарди… Брали під цю справу пляшку і коли вже трохи підвипивали, то завжди починали переповідати свої авіаційні байки.

А ми – дітвора, що проводила час у дворі, слухали їх, розвісивши вуха.

Тільки зараз я розумію (а вже ж багато років минуло), що вони нам часом і прибріхували, і перебільшували, аби вразити дітей.

А як сприймала твоя дитяча уява всі ці байки?

– Романтика, польоти… За містом завжди було чутно гул двигунів: літали тут день і ніч. То, буває, пролетить літак над містом, і всі старі у дворі притихнуть. І далі вже починають «О, а я там в 50-му…». І розповідають свої історії.

Скільки тобі було, коли ти вже зацікавлено слухав ці історії і захопився літаками?

Це був, мабуть, десь 98-й рік. У свої 12 я врешті-решт змусив батька відвести мене на аеродром.

Поїхали, подивилися і з того часу я зацікавився ще більше. Почав щось читати, наклейки якісь купував. Потім якось біля ЦУМа, ще старого, там, де книжками торгували, я побачив великий двотомник «Довідник з військової авіації». Сказав батькові, що хочу ту книгу. Ми її тоді не купили.

Того літа я поїхав відпочивати у дитячий табір. Через місяць повернувся, а вдома на столі лежить він, цей двотомник. Я за нього як засів, то ледь не напам’ять його вивчив. Так почалося моє захоплення.

Далі було навчання, і я на трохи закинув авіацію. У льотне училище мене не прийняли через невелику ваду зору, тому я відучився у Львівській консерваторії, влаштувався на роботу. Тоді літаки до мене почали повільно знову повертатися.

Все відбувалося поступово. Ми створили спільноту «Вконтакті» і так воно все потроху почало обростати діяльністю, яку лучани зараз можуть спостерігати в місті. Так народився «ОВАЛ» – Організація волинських авіалюбителів.

«ОВАЛ» зараз існує тільки «Вконтакті», чи і поза соцмережами?

– Ми не реєстрували організацію, бо людей, які реально схиблені на авіації, і готові весь свій вільний час присвячувати вивченню і поширенню цієї інформації, у нас можна перерахувати на пальцях однієї руки.

Тому зараз «ОВАЛ» – це спільнота у соцмережі, де ми робимо тематичні публікації. Ми залишилися «Вконтакті». Там наші підписники, там фото-, відеоархів. Ніхто його зараз перетягувати на «Фейсбук» не буде. До того ж, у «ВК» є технічно ширші можливості, ніж у «ФБ».

Зайти туди зараз не проблема. Варто всього лише установити необхідні додатки на комп'ютер чи смартфон.

Для кого ця спільнота і на кого розрахована інформація, яку поширює «ОВАЛ»?

– В основному це молодь. Саме вони постійно перебувають «Вконтакті». Старшим людям – ветеранам та іншим – нема особливого сенсу розказувати, адже вони знають більше за нас. До них ми звертаємося за матеріалами.

Є багато фотоматеріалу, що просто лежить на шафі у когось із офіцерів, неоцифрований. А там безцінні світлини. Якщо старі люди відійдуть у вічність, ці фото дістануться їхнім дітям, внукам, яким насправді може бути байдуже. Часто саме так історія і опиняється на смітнику.

Ми працюємо винятково для того, аби ті сторінки історії авіації в місті, яка вже нараховує більше століття, не зникли безслідно. І робимо це безкоштовно. Кидаємо інформацію у відкритому доступі, організовуємо різні заходи. Так було і з цим фільмом, радянською документалкою «Право на крила».

Давай трохи про фільм. Звідки він узявся?

– Про «Право на крила» мені розповів сусід. Він згадав, що колись у далекому 70-му така стрічка знімалася. Розповів мені, хто її режисер, і я почав пошуки.

Аби знайти фільм, довелось звернутись в Росію, до доньки відомого режисера-документаліста Олексія Габриловича, який зняв цей фільм. Вона відповіла, що вся фільмографія батька зберігається у Держтелерадіофонді, який розташований у підмосковному Домодєдово. Я звернувся туди і нам видали чіткий прайс. Отримати фільм для зберігання в домашньому архіві, без права публічної демонстрації, вартувало 15 тисяч рублів. Це близько 7 тисяч гривень. Аби отримати ліцензію демонструвати його на публічних показах, заплатити треба було ще більше.

Звісно, таких грошей у нас не було. Тому спочатку, враховуючи, що авіалюбительські зв’язки не втратилися з початком війни, була ідея кинути клич у тематичних авіалюбительських спільнотах з метою збору коштів. Проте сума виявилась занадто великою. Люди часто не хочуть пожертвувати кілька гривень на хірургічні операції, коли мова йде про людське життя, а тут якийсь фільм.

Читайте також: Як у Луцьку зривали показ радянської документалки

Отже, через доньку режисера я дізнався, що фільм – у Держтелерадіофонді. Я відправив туди запит і мені підтвердили, що фільм є. І тоді, не плекаючи особливої надії, я звернувся із відповідним листом безпосередньо в департамент зовнішньоекономічних і культурних зв’язків міста Москви. Написав листа міністру цього департаменту і взагалі не сподівався колись отримати відповідь.

В листі попросив допомогти дістати цей фільм, враховуючи, що ця частина історії, не зважаючи на різні політичні перипетії та війну, спільна для Росії та України. Я пояснив, що фільм знімали у Луцьку, а презентували його у Москві. І що та бобіна, яка мала зберігатися в Україні, давно зникла невідомо куди після розпаду СРСР.

Дуже здивувався, коли прийшла відповідь, що фільм для нас викупили. Мені написали, де і коли його можна буде скачати. Таким чином я зміг повернути в Луцьк ще одну сторінку його майже забутої авіаційної історії. Але багато хто почав це сприймати як ніби я співпрацюю з ворогом. І, відповідно, пішли всі ці розмови на кшталт «рука Кремля», «російський слід», «агент Путіна». Я вже, знаєш, звик. Вже, як то кажуть, настрій піднімає. Намагаюсь віджартовуватись (посміхається, - авт.). Хоча, якщо подивитись з іншого боку, то я не співпрацював з ворогом, а забрав у нього те, що по праву належить Луцьку та лучанам, і ворог при цьому ще й кругленьку суму за це заплатив.

Перший показ стрічки у Луцьку зірвали. Тоді націоналісти були проти того, аби ви популяризували радянську авіацію.

– Це дивно. Україна ж до цього часу літає на літаках радянського виробництва. Серед бойових літаків немає жодного, що був би зроблений з 1991 року. Та ж «Мрія», яку дехто називає українською гордістю – ніяка не українська. Це літак випуску 1988 року, над яким працювали підприємства всього Радянського Союзу.

«Мрія» ж, вона зараз у єдиному екземплярі. На самісінькому початку 90-х, коли Союз доживав останні дні, почали закладати другий такий літак. Тоді збудували корпус другої «Мрії», і його вже можна вважати українським літаком. Тільки от фінансування на його створення припинилося і в результаті українську «Мрію» благополучно продали китайцям, а літаємо ми на радянській «Мрії».

Стосовно позиції націоналістів, мені здається, тут ще не на руку зіграла твоя російськомовність. Я не так давно у Луцьку, але це місто для мене ще більш україномовне, ніж той же «бандерівський» Львів.

– Нічого подібного. Ти просто не жила тут у 80-х, у 90-х. Просто хтось асимілювався, вивчив нормально українську мову. Я ж теж нормально українською спілкуюся. Але рідна мова у мене і ще досить немалої кількості лучан – російська. Весь привокзальний район – то військові. А військові українською здебільшого не розмовляли. До цього часу мова перемовин у повітрі на військових літаках України – російська. Є прийнятий у всьому світі авіаційний кодекс, за яким вся документація і радіообмін в авіації може вестися однією із семи офіційних авіаційних мов. Російська в їх числі, українська, на жаль, ні.

Я частіше розмовляю російською. Більшість моїх друзів – російськомовні.

П’ять років я працював у Києві, а там державною мовою спілкуються дуже мало людей.

Давай поговоримо про музику. Ти скрипаль. Як взагалі музика з’явилася у твоєму житті?

– Мої батьки – музиканти. В п’ять років мене ніхто не питав, чи хочу я грати. Батько (а він теж скрипаль), дав скрипку в зуби і сказав «Грай!». Закінчив музичну школу, далі – училище, а після того хотів вступати в авіаційне, але не взяли за станом здоров’я. Тому я вчився у Львівській консерваторії – зараз Національній музичній академії імені Лисенка.

Потім почалася робота. Працював спершу у Львівській філармонії, поїздив Європою. Далі п’ять років пропрацював у столиці – грав у естрадно-симфонічному оркестрі, який надавав музичний супровід для зірок світової естради, що приїжджали до України.

Чому ти повернувся до Луцька?

– Після Майдану зарплатня, на яку я в Києві знімав квартиру і нормально жив, і ще й відклав, різко скоротилася втричі в доларовому еквіваленті. Люди, що замовляли музичні «халтури» (дні народження, корпоративи, весілля, похорони) – перестали їх замовляти.

Поїздки з оркестром у нас теж після цього раптово припинилися, адже для того, аби поїхати у тур Європою, потрібно ж спочатку вкластися в це: забронювати готелі, харчування та інше. Гроші ж з’являються тільки після того, як ми відіграємо концерти. Артисти звідти до нас також стали менше їздити. Казали, що у нас війна і тому не приїдуть. Як їм пояснити, що війна на Сході, а не в Києві?

Гастролі Росією, які завжди приносили нам прибуток, також скасувалися. Ми ж державний колектив. Нас би зразу охрестили зрадниками і колаборантами.

Де ти зараз працюєш у Луцьку?

– Я повернувся додому, бо ледь зводити кінці з кінцями просто заради того, аби залишатися в Києві, не бачив сенсу. В мене там лишилися друзі і зв’язки. Якщо раптом з’являється якась вигідна пропозиція, як-от моя зимова поїздка в Італію, – я не вагаюся і їду.

Зараз знову влаштувався тут. Працюю в Камерному оркестрі «Кантабіле» в обласній філармонії.

В тебе доволі динамічне життя. Ти постійно кудись їздиш, гастролюєш, рідко буваєш вдома. Як знаходиш час на особисте?

– Важко. Дуже важко. Можна сказати, майже неможливо. Робота музиканта у нас, якщо ти хочеш вижити, вимагає, аби ти постійно був у русі. Треба їздити. Причому, їздити постійно. Це мають бути тривалі контракти, наприклад, по півроку на якихось круїзних лайнерах в морі. Як на «Титаніку», але не з летальними наслідками (посміхається – авт..).

Якщо всі думають, що це романтично – поїхав покататися Європою, на скрипці пограти... А ви спробуйте. Щоденні переїзди по 9-12 годин, коли ти готелю майже не бачиш, коли вночі спиш в автобусі, а в душ потрапляєш за кілька годин перед концертом. Так було в Італії. Це коли ми після концерту на півдні мали їхати на північ у Мілан. І це так ти вночі через всю Італію їдеш і тільки кожні три-чотири години голос водія говорить у мікрофон в автобусі «паркінг 20 хвилин». Цього часу має вистачити, аби сходити до вбиральні, покурити і купити якихось снеків, аби перекусити. Це дуже виснажує.

Попри все, у мене тут є кохана дівчина, з якою я планую в майбутньому узаконити стосунки. Вона сприймає мій спосіб життя як будь-яка нормальна жінка. Тобі ж також було би неприємно по півроку сидіти біля вікна і чекати на чоловіка, хай навіть він привезе з собою валізу грошей. Це як з моряками дальнього плавання, або ж з військовими підводниками, які довго можуть сидіти на дні.

А ти будуєш плани? Що хочеш робити далі?

– Я для себе зрозумів, що краще не планувати. Тут не знаєш, чи доживеш до завтра (сумно посміхається – авт.). Можливо, коли помруть всі, хто зараз робить цю війну, все зміниться на краще, і тоді можна буде впевнено планувати далі.

Для «ОВАЛу» я бачу майбутнє у нових заходах, у цікавих статтях. Ми це робимо і зараз.

Чи вийде «ОВАЛ» коли-небудь із соцмереж у реальне життя? Тобто, чи буде це якась організація зі статутом, розкладом лекцій та планом заходів?

– Розклади, плани, статути… Це все – пережиток Радянського Союзу. Поганий пережиток, бо ж у Союзі було і багато хорошого. Потужна авіація, наприклад.

Але в сучасному світі, де все міняється не щодня, а кожні кілька годин, потрібно, мабуть, бути гнучким. Треба імпровізувати. Зіграти по нотах можуть всі. Але по нотах ти сидиш в державному колективі та отримуєш свою мінімалку. А коли ти імпровізуєш – за це платять більше. І йдеться не тільки про гроші.

Розмовляла Людмила РОСПОПА

Фото – із особистого архіву Іллі Сметаніна

Використання цього матеріалу без дозволу редакції «Район.Луцьк» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних медіа). Щодо використання матеріалу телефонуйте +38 066 413 29 28 або пишіть на редакційну електронну адресу [email protected]

Коментарі

Татьяна

19:42 14.05.2018

Илья,ты молодец! Не обращай внимания на злые языки! Собака лает,а караван идет!!!)))

26 вересня
Вчора
24.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин