«Поки Бог дає сили, буду допомагати людям», – переселенець із Луганщини

П’ять складних операцій, три коми, тимчасова втрата пам’яті, атрофія очних нервів і повна сліпота. Стільки випробувань, скільки випало на долю Даниїла Саламатіна з Первомайська на Луганщині, витримати можна лише з Божою поміччю.

Далі була довготривала реабілітація в спеціалізованих центрах. Незрячий чоловік не лише навчився обслуговувати себе сам, а й здобув кілька професій, що дозволяли заробляти на життя. Проте одного дня разом з мамою мусив тікати від війни аж до Луцька. Тут переселенець працює масажистом і допомагає повернути людям здоров’я.

НАЙКРАЩИЙ ЛІКАР – БОГ
У 18 років у Даниїла різко погіршилось здоров’я – нагадала про себе  давня травма голови. Почав погано працювати шлунок, щодня носом ішла кров, порушилась мова. Ще за якийсь час виникли проблеми з координацією рухів, впав зір. У нейрохірургічному відділенні хлопцеві поставили діагноз «гідроцефалія» – водянка головного мозку. Відтоді  для нього почалося справжнє ходіння по муках.

Одного дня я зумів встати з ліжка і дістатися до вікна. Як його відчинив, добре не пам’ятаю. Хотів вистрибнути з сьомого поверху, проте якоїсь миті ноги відмовили. Почув голос, що просив не робити цього. Вважаю, що це Бог зупинив мене. Підбігли хлопці з палати, що й собі не могли дати ради, а мене, на диво, зуміли відтягнути від вікна. Тоді я зрозумів –  моє життя в руках у Бога. Паніка пройшла, і депресія минула моментально».

Пані Тетяна, мама Даниїла,  тоді таки переконала хірургів зробити йому операцію. Після першого хірургічного втручання він ще прийшов до свідомості. Далі було ще чотири операції і три коми. З грошима допомогли брати по вірі. Вони постійно підтримували маму Даниїла і чергували біля його ліжка. Коли після останньої операції він прийшов до тями, то виявив, що втратив не лише зір, але й пам’ять.

«Я щиро вірила: якщо Бог врятував мого сина від смерті, то не залишить і зараз, – розповідає пані Тетяна. – Вірила і безперестанку молилася. Не мала права впадати у відчай, бо потрібна була синові як ніколи».

Мама і друзі довго й терпеливо пояснювали Даниїлу, як його звати, хто він і звідки. Орієнтуватися у світі темноти незрячий навчився в столичному реабілітаційному центрі. Особливо його надихнув приклад одного з нових друзів по нещастю, який провадив повноцінне життя: працював, спілкувався з цікавими людьми, подорожував.

«Закінчив курси соцпрацівників, школу масажу, здобув фах викладача християнської етики, навіть почав опановувати спеціальність майстра художніх виробів з кераміки, –  розповідає Даниїл. – Як і кожен чоловік, мусив заробляти, аби утримувати сім’ю – на той час у мене підростали дві донечки. Щоправда, навчитися премудростям гончарського мистецтва так до кінця і не встиг –  в Євпаторію, де проходили курси, після анексії Криму українцям шлях закрили».

НА ВОЛИНЬ – ВІД ЖАХІВ «РУСЬКОГО МІРА»
Даниїлу довелось повернутися додому, в Первомайськ. Та за якийсь час і туди докотився «руській мір». На референдум ні Даниїл, ні його мама не ходили. І відразу відчули презирливе ставлення до себе сусідів, які підтримували сепаратистів. За якийсь час у місті з’явилися перші біженці зі Слов’янська. Їх жаліли, проте розповідям про жахи обстрілів не йняли віри. Аж поки не почали обстрілювати Первомайськ.

«Люди сиділи в підвалах по кілька днів без води, їжі та можливості сходити в туалет, – розповідає переселенець. – Від спеки, задухи та жаху дехто божеволів, інші безпробудно пиячили та лаялися. Були й такі, хто звідти не вийшов – під час обстрілу привалило балками або бетонними плитами. Дехто загинув на вулиці від осколків та куль.

Я в підвал не спускався – сидів у квартирі і молився. Сподівався, що Господь знову врятує мене й не помилився.  Після обстрілів виходив на вулицю і допомагав ховати загиблих. Сусідів, що задихнулися під обвалами, ми закопали у дворі. Учительку, яка загинула від осколка снаряда,  – під абрикосом».

На той час дружину і дітей Даниїла Саламатіна вдалося відправити на Вінничину. Обстріли тривали щодня, незрячий чоловік з мамою теж вирішили тікати якнайдалі від війни. Проте з першого разу потрапити за межі Первомайська не вдалося. Поки ходили по речі, почався обстріл, машина вирушила без них. Відтоді Даниїл з мамою носили із собою лише документи та коробку з папугою. За межі міста вивіз їх водій хлібної машини, хоча й сам неабияк ризикував. На блокпосту зупинили сепаратисти, вимагали відкрити кузов. Побачивши людей, що втиснулись між хлібними лотками, лише засміялись і пропустили.

Далі був Алчевськ, Бердянськ і Запоріжжя, де біженці нарешті змогли попрати речі та помитися. Волонтери купили їм квитки до Києва. У столиці Саламатіних зареєстрували і запропонували кілька варіантів переїзду. Проте вони вирішили їхати до Луцька, куди давно кликала хороша знайома Жанна Борщ. Попри те, що жінка прикована до інвалідного крісла, вона знаходить у собі сили допомагати іншим знедоленим.

1

«На Волині дуже хороші люди, – каже Даниїл. – До нас добре ставляться,  живемо у кризовому центрі. Мене зареєстрували у центрі зайнятості, а якийсь час допомогли знайти роботу масажистом у готелі «Профспілковий». Поталанило – у них якраз звільнився працівник. Інакше, як Божим промислом, цей випадок не назвеш. Тепер маю  кабінет, де практикую лікувально-профілактичний, класичний та апаратний види масажів. Також пропонуємо арома- і фітотерапію в кедровій бочці. Є вже свої клієнти, що самі пройшли масаж й тепер радять мої послуги іншим. Мама у всьому допомагає – веде записи, вимірює тиск».

Незрячий чоловік розповідає, що завжди переймався проблемами тих, кому випало пережити ще тяжчі випробування, ніж йому самому. Тому каже, що щиро жаліє рідних волинян, які загинули під час війни на сході.

Запитую в Даниїла, чи сумує за домом і чи планує повертатися туди після закінчення військових дій.
«А куди їхати, в Росію чи в ЛНР? – зітхає 32-річний чоловік. – Нам нема куди повертатися, бо там, на моїй батьківщині, нема більше України. Тому поки Бог дає сили, допомагатиму людям тут, на Волині».

Лариса ЗЕЛЕНЧАК

Фото Дмитра КУХАРУКА