Хто, як та коли: динамічна історія луцької котельні на Карбишева

Найбільшу луцьку котельню, яка розташована на вул. Карбишева і обігріває помешкання 40-го та 33-го мікрорайонів, «лихоманило» не один рік. Провернувши на початку 2000-х нехитру аферу, приватний власник котельні довгий час тримав в заручниках півміста: виставляв «з голови» рахунки за тепло, а в разі незгоди – батареї просто холонули… Про це пише «Волинь24».

Через негативний досвід і міська влада, і лучани неохоче довіряють бізнесу питання температури в луцьких оселях. Хоча котельня давно змінила власника і принципи співпраці з містом, щойно в Луцьку з’являються «теплові» проблеми – відразу кивають в бік Карбишева.

Тим часом нинішні представники котельні дивуються такій позиції міської влади і керівництва комунального підприємства «Луцьктепло». Адже за їхніми підрахунками, співпраця з котельнею на Карбишева лише цього року дозволила зекономити місту близько 26 млн грн.

«ШОВКОВИЙ» ШЛЯХ ДО ТЕПЛА

Котельня на Карбишева будувалася в 70-х як частина величезного комплексу шовкового комбінату. 

Виробництво розкинулося на 37 гектарах окраїни тогочасного Луцька. Тут працювало близько шести тисяч робітників і 28 цехів – прядильних, ткацьких, оздоблювальних, а в рік випускали понад 50 мільйонів квадратних метрів тканини. Для таких об’ємів необхідна була власна потужна котельня – не лише для обігріву промислового міні-містечка, а й для виготовлення пари, яка використовувалась у виробничих процесах. Тому величезну котельню спорудили з трьома водогрійними і п’ятьма паровими котлами (перші виробляють теплову енергію шляхом нагріву води і подальшої циркуляції її в мережі, другі – окрім того, що нагрівають воду, виготовляють пару).

Попри те, що Волинський шовковий комбінат вважався одним із кращих підприємств легкої промисловості в усьому Союзі, у 90-х його історія успіху закінчилася. Ринок збуту, як і добре налагоджена мережа постачальників, рухнули, борги наростали, далі – приватизація, і зміна одного акціонера на іншого. 

У 2002 році – чергова зміна власника. Комбінат придбало спільне російсько-українське підприємство «Укрбашнафта», серед засновників якого – лучани Олександр Кропива, Леонід Полячек, Ігор Джемесюкта четверо громадян Російської Федерації із московською пропискою.

Поки саму фабрику «роздержавлювали», котельню віддали в комунальну власність Луцька. 

КОГЕНЕРАЦІЙНА АФЕРА

Ткацькі справи в Олександра Кропиви на комбінаті не заладилися: спершу виробництво на якийсь час відновили, тоді – скорочення за скороченням, і зрештою під приводом «грандіозної реконструкції» усіх працівників відправили в неоплачувані відпустки. 

Тим часом Кропива звернувся до тодішньої влади, зокрема, до міського голови Антона Кривицького із пропозицією забрати котельню. Мовляв, місто однаково не має коштів для модернізації, а бізнес – готовий. Пропозиція полягала у спорудженні на котельні когенераційних установок, які дадуть можливість виробляти не лише тепло, а й електроенергію.

Обіцяли встановити дві такі установки потужністю по 20 МВт кожна й інвестувати при цьому 77 млн грн. 

«Луцьк споживає приблизно 60 МВт електроенергії. Тобто практично усі життєво важливі об’єкти міста можна було б забезпечити значно дешевшою електроенергією», – писало про луцький проект когенерації «Дзеркало тижня». 

У 2004 року під цей проект створили фірму – ТОВ «Енергетична компанія «Луцьктеплоенерго» (із 2009 року вона змінила назву на ТОВ «Східноєвропейська теплоелектрогенеруюча компанія», скорочено – «СТЕК»). 

Засновниками цього підприємства окрім «Волинського шокового комбінату» стали комунальне підприємство «Луцьктепло» та ТОВ «Енерго-Трейд». У свою чергу, серед засновників «Енерго-Трейду» – кілька фірм Олександра Кропиви та кілька приватних осіб, серед яких –донька Антона Кривицького – Олена Жогалка та сини заступника мера Леоніда Кирильчука – Ігор та Олександр Кирильчуки. 

Внеском «Енерго-Трейду» у статутний фонд нової фірми стала так звана когенераційна установка. Цей агрегат був нічим іншим, як турбіною від підводного човна. Його вартість оцінили у 8,436 млн грн. 

Частка «Волинського шовкового комбінату» становила 2,513 млн грн. Його роль у «когенераційному» бізнесі – майбутні грошові інвестиції.

Тим часом, вступивши «в долю», місто внесло у статутний фонд нової фірми котельню на Карбишева, яку на той час оцінили в 6,973 млн грн. Загалом частки двох співзасновників, причетних до Олександра Кропиви, нівелювали участь міста, яке не отримало достатню частку, аби хоч якось впливати на прийняття рішень. 

Фактично відбулося наступне: три юридичні особи створили фірму, одна пообіцяла майбутні інвестиції, інша – привезла турбіну від човна, а третя – комунальне підприємство «Луцьктепло» – віддала найбільшу міську котельню, проте отримала найменші права.

До слова, рішення про передачу котельні фірмі «Луцьктеплоенерго» приймали депутати Луцької міської ради. Офіційно коментувати, чому підтримали таку ідею, сьогодні ніхто не хоче: кажуть, події – давні, тож не пам’ятають подробиць. У приватних розмовах додають: рішення «протиснув» сам Кривицький, адже на той час багато депутатів були керівниками бюджетних установ, і знайти на них вплив не було проблемою.

Наступний хід Олександра Кропиви – приватизація котельні. Схема – проста: шовковий комбінат (власник – Кропива) подає до суду з проханням витребувати у «Луцьктеплоенерго» (за яким також стоїть Кропива) «з чужого незаконного володіння» котельню. Та на той час котельня вже пройшла довгий шлях зміни власників: від шовкового комбінату до комунального підприємства, а затим рішенням луцьких депутатів – до «Луцьктеплоенерго», тож суд відмовив комбінату у праві на котельню. І тим самим підтвердив, що котельня на законних підставах перебуває у приватній власності. Керуючись рішенням суду, Олександр Кропива оформив усі належні документи для затвердження права власності.

ШИБИНІ СУДИ І БЕЗПЕРЕБІЙНІ БОРГИ

«Той двигун від човна, який місту пафосно припіднесли як когенераційну установку, був навіть без усіх комплектуючих. Я взагалі маю сумнів, що він підходив до системи котельні і хтось планував впроваджувати ту когенерацію», – пригадує Богдан Шиба, який у 2006-2010 роках був Луцьким міським головою і активно відстоював у судах повернення котельні в комунальну власність.

«На початку 2000-х газ подавався за тіньовими непрозорими схемами, існували різні бартери, гроші передавали просто у валізах… Тому інтерес Кропиви до котельні зрозумілий. Але крім «схем» із ДП «Газ України», на яких він, очевидно, наживався, непрозорою була і співпраця із містом. Він виставляв рахунки просто «зі стелі», і навіть коли ми встановили лічильник, щоб чітко бачити, скільки тепла надала котельня – Кропива не визнавав цих показників і вписував у рахунки цифри, які йому хотілося», – розповідає Шиба.

Суди між Луцькою міською радою та фірмою Кропиви про повернення котельні громаді з перемінним успіхом тривали два роки. Та зрештою у 2008 році Верховний Суд скасував усі прийняті раніше рішення і справу закрив. Тим часом мікрорайони, які обслуговує котельня на Карбишева, місяцями лишалися без гарячої води. 

У жовтні 2008 року через борг перед ДП «Газ України» котельню опломбували і опалювальний сезон опинився під загрозою зриву. Як виявилося, за три роки «Луцьктеплоенерго» заборгувало понад 13 млн грн. 

Цікаво, що за кілька місяців до опалювального сезону Кропива продав турбіну, яка нібито призначалася для когенерації. За його словами, за ці гроші планували купити газопоршневий двигун і таки виробляти електроенергію. Як показав час, плани знову лишились порожніми обіцянками…

ЛЕГАЛЬНО І …НЕЦІКАВО

Цивілізований «тепловий» бізнес виявився не настільки вигідним, як схеми, за якими у попередні роки «Луцьктеплоенерго» отримувало прибутки. Мова йде про ймовірні відкати від продажу газу та необлікована кількість тепла, яку продавали лучанам.

Наприкінці 2010 року змінилося керівництво міста і вдалося домовитися про повірку лічильника на котельні, аби надалі розрахунки проводилися за фактично наданими об’ємами тепла.

Схема роботи, за якою працювала тепер вже «Східноєвропейська теплоенергогенеруюча компанія» (перейменоване «Луцьктеплоенерго») полягала у наступному: вони і надалі напряму закупляли газ в ДК «Газ України», виробляли теплову енергію і відправляли в домівки лучан. Оскільки труби – комунальне майно, рахунки «СТЕК» виставляв не напряму мешканцям, а – «Луцьктеплу». 

Таким чином, підприємство залежало від платежів «Луцьктепла», які були далеко не своєчасними. Через постійне здорожчання газу, затримки із повернення державою субсидій, комунальне підприємство обростало боргами, і станом на початок опалювального сезону 2011-2012 років недоплатило котельні 28 млн грн.

Ймовірно, що Олександр Кропива вкотре б вдався до ультиматумів, відключив котельню і 40% міста знову б опинилися без тепла і гарячої води, але наприкінці вересня 2011 року з’явилися нові інвестори, які погодилися купити проблемну котельню.

До слова, нещодавно Олександр Кропива знову з'явився в теплоенергетичній галузі Луцька: у травні його призначили радником першого заступника Луцького міського голови Григорія Недопада з питань енергетики.

ДІРЯВІ ДАХИ І ПРАЦІВНИКИ В ТІЛОГРІЙКАХ

Новим власником котельні на Карбишева стало ТОВ «Західна Теплоенергетична Група» («Захід-ТЕГ»). Згідно із відомостями реєстру YouControl, засновником цієї фірми є іноземна компанія «Девонія Ентерпрайзес Лімітед» (Британські Вігрінські острови), яку відносять до сфери впливу фінансово-промислової групи «Континіум».

Представники компанії розповідають, що котельня на той час була в занедбаному стані, обладнання – застарілим, а умови для роботи – жахливими. Існувала і немала заборгованість із виплати зарплат.

«Навіть коли працювали всі котли, температура в приміщенні котельні не піднімалася вище нуля, працівники ходили в тілогрійках. Таке враження було, що тут не робили жодного ремонту ще з 70-х, коли котельню збудували», – розповідає Богдан Денисюк, директор ТОВ «Захід-ТЕГ».

«У 2011 році восени лив страшний дощ. Тому перше, що нам довелося зробити – не встановлювати нове обладнання, щоб його все залило дощем через діряві дахи, а відремонтувати покрівлю. Потім був випадок, коли в котельні повністю випав вітраж – уся стіна з вікон. На щастя, це сталося вночі, і ніхто з працівників не постраждав. Тому другим питанням було встановлення сучасних склопакетів», – розповідає директор підприємства.

Подальшим етапом стала модернізація обладнання. 

«Система подачі повітря в котли працювала наступним чином: двигун працював в стандартному режимі, а спеціальними засувками регулювалась потужність. Відкривали повністю засувки – потік повітря ставав сильнішим, зачиняли – ставав меншим. Ми зрозуміли, що регулювати треба не потік повітря, а швидкість обертання двигуна, бо від цього залежить кількість спожитої електроенергії. Ми відразу побачили, яка це економія», – пригадує Богдан Денисюк.

Загалом, за словами представників компанії, із 2011 року у ремонт і модернізацію котельні нові інвестори вклали 24 млн грн.

КОРУПЦІЯ ЧИ ЕКОНОМІЯ 26 МІЛЬЙОНІВ?

Протягом п’яти років котельня співпрацювала із «Луцьктеплом» за так званою «давальницькою» схемою. Вона полягала в тому, що «Захід-ТЕГ» не купував напряму газ, а отримував його від «Луцьктепла», відповідно, в оплату отримував не повну вартість, затверджену в тарифі, а – за мінусом вартості газу. Таким чином, нові власники котельні вирішили застрахуватися від постійних боргів «Луцьктепла» за газ.

При цьому, і «Захід-ТЕГ», і «Луцьктепло» мали свій затверджений тариф. Але якщо від мешканців «Луцьктепло» отримувало кошти за своїм тарифом, то з котельнею розраховувались – за їхнім. Завдяки тому, що на котельні модернізували роботу, на цій різниці «Луцьктепло» отримувало суттєву економію.

«У тарифі «Луцьктепла», наприклад, було затверджено використання 162,23 кг газу, а наша котельня фактично використовувала лише 148 кг. Різниця – 10%. Але ж від населення «Луцьктепло» отримувало гроші за своїм тарифом. Виходить, протягом п’яти років отримували додаткові кошти», – розповідає Богдан Денисюк.

У 2016 році Національна комісія з регулювання комунальних послуг виступила проти «давальницької» схеми: мовляв, така форма співпраці не передбачена галузевим законодавством. Пропри те, що «Захід-ТЕГ» довів її законність у суді, правила співпраці довелося змінити.

Із початку 2017 року котельня – в оренді «Луцьктепла». Вартість оренди – 750 тис грн. на місяць, тобто – 9 млн грн. на рік. Проте представник «Захід-ТЕГу» переконаний: така співпраця – є ще більш вигідною для «Луцьктепла» і дозволить зекономити за рік понад 26 млн грн. 

«Знову ж таки повернемося до різниці між показниками, які передбачені в тарифі «Луцьктепла» і фактичними витратами нашої котельні, яка без сумніву є найбільш економною в місті. На виробництво одиниці теплової енергії (гігакалорія) у тарифі затверджено 128,9 тисяч метрів кубічних газу, у той час, як ми витрачаємо 117,8. Те саме з електроенергією: в тарифі – 42,27 кіловат на годину, а у нас йде лише 25,09. Тобто на одному гігакалорії «Луцьктепло» отримує плату за невикористані 11,1 тисяч метрів кубічних газу та 17,18 кіловат електрики. Поки ми не знаємо, скільки гігакалорій буде вироблено в котельні цього року, але минулого року така цифра становила 223 тисячі гігакалорій. Якщо перемножити ці цифри на вартість послуг, які сплачує населення і юридичні особи, виходить 15,54 млн грн. економії на газові та 8,9 млн грн. на електроенергії», – навів розрахунок Богдан Денисюк.

За його словами, часто проблеми комунального підприємства «Луцьктепло» пов’язують із котельнею на Карбишева, проте реальний стан справ та наведені цифри говорять про інше.

«Мене дивують закиди про те, що котельня на Карбишева хоч якимось чином причетна до проблем на «Луцьктеплі». Я навів цифри, які чітко показують зворотну ситуацію: завдяки тому, що ми вклали в модернізацію котельні, «Луцьктепло» економить кошти. Нехай просто сядуть і чесно все порахують. А якщо над «Луцьктеплом» висить ще й старий борг, нечесно переводити тепер все в політичну площину, чи казати: як погано, що котельня – в приватній власності. Погано, коли в поганого власника. А коли власник покращує показники котельні і це дозволяє економити мільйони – про що тоді мова? І, до речі, якби між котельнею і мешканцями сьогодні не було «Луцьктепла», і ми напряму надавали послугу, оці 26 мільйонів – це була б сума, на яку лучани менше б платити за тепло», – зауважив директор «Захід-ТЕГу».

* * *

Не перший рік йде мова про те, що на ринку комунальних послуг необхідні приватники, які здатні створити конкуренцію, вкласти гроші в нове обладнання і виготовляти якісніші та дешевші послуги.

Проте вище описана ситуація добре ілюструє: приватний власник може бути різним. Одному цікава лише власна нажива, інший – не забуває, що взявся за відповідальну галузь, від якої залежить добробут тисяч людей. Проте в одному й іншому випадку вкрай важливо зберегти за місцевою владою та громадою важелі впливу на такі стратегічні речі, як гаряча вода в кранах і температура в оселях.