Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Церква, морква та поезія: чим живуть мешканці луцького «будинку престарілих»

07:01 29.09.2017
2745

Маршртука №9, в яку я сіла одного вересневого ранку, їхала до геріатричного пансіонату. Я їду туди вперше, тому питаю людей, де мені потрібно виходити.

«Вийдете після мене на наступній», - каже молода жінка, і з цікавістю дивиться на мене. Вже потім мені скажуть, що молодь навідується сюди не так вже й часто. Я їхала маршруткою, і подумки складала пронизані глибокою печаллю речення мого майбутнього репортажу про перші відвідини «будинку престарілих». В дитинстві він уявлявся мені місцем, яким лякають «нечемних» бабусь та дідусів. Згодом я думала про нього як про місце безмежної самотності покинутих суспільством людей.

Зрештою, мої очікування не виправдались, які тільки я переступила поріг пансіонату.

Директор закладу Алла Гнатюк каже, що тут сформувалося таке собі маленьке село зі своїми компаніями, чутками та насиченим активним життям.

Сьогодні тут проживає 158 людей. 70% мешканців – це люди похилого віку. Живуть тут також інваліди першої та другої груп.





Потрапляють до пансіонату тільки за власним бажанням. Право проживати тут мають громадяни похилого віку та інваліди, які потребують стороннього догляду і допомоги. Люди пишуть заяви до департаменту соціального захисту населення, потім збирають необхідний пакет документів, де обов’язковим є проходження медогляду. Саме за результатами медичної експертизи мешканцям пансіонату буде призначений відповідний догляд.

Утримують людей за державний кошт. Однак, кожен мешканець пансіонату віддає 75% пенсії на власне обслуговування. Є також четверо людей, що проживають тут на платних умовах. У них є родичі, які не мають можливості доглядати за ними. Вартість платного проживання у пансіонаті складає близько п’яти тисяч гривень на місяць. Людей тут забезпечують житлом, одягом, взуттям, постільною білизною, інвентарем та столовим посудом. Чотириразове харчування та цілодобове медичне обслуговування також включене у вартість проживання тут. Мешканців за висновками лікаря забезпечують також слуховими апаратами, окулярами та спеціальними засобами пересування.

Є у закладі кімнати для індивідуального проживання, а є ті, в яких кілька ліжок. У кімнатах з кількома ліжками проживають переважно ті мешканці, що перебувають на лікуванні. В кожній кімнаті є вмивальник, ліжко, стіл, шафа для речей та невелика тумбочка.

День із життя закладу

День у пансіонаті починається зазвичай о сьомій годині зранку. Зранку мешканці зазвичай одягаються, миються, прибирають кімнати. О дев’ятій приходять снідати. Велика спільна їдальня розташована на першому поверсі закладу. Чергові допомагають працівникам накривати на стіл та прибирати. На першому поверсі мешкають люди, що не мають проблем із пересуванням.



О десятій на мешканців пансіонату чекає трудотерапія. За висновком лікаря, кожен тут може виконувати якусь роботу. Хтось малює, хтось прибирає на кухні, підливає вазони чи вишиває. Дехто погожого вересневого ранку іде в «огород» викопувати моркву.

Урожай моркви в пансіонаті видався щедрим. Люди похилого віку, обмінюючись жартами та допомагаючи одне одному, неквапливо просуваються вперед ділянкою, що заросла бур’яном. Жартома припускають, що, можливо саме бур’ян є причиною такого рясного врожаю моркви.







Ті, хто не може ходити, виконують іншу роботу. Малюнки та вишивку від бабусь та дідусів можна побачити на стінах закладу. Вірші мешканців пансіонату прикрашають інформаційні стенди. Роботи часто продаються на благодійних аукціонах та приносять додатковий дохід їх творцям.

Заняття для кожного

Мешканцями пансіонату стають різні люди. Потреби та інтереси у цих людей також дуже різні.

«Хтось цілий день не виходить з кімнати, хтось гуляє подвір’ям чи селом, хтось пише, читає, малює або щось створює», - розповідає директорка.

У мешканців є величезна зала, де відбуваються різні концерти та зустрічі. При пансіонаті працює навіть власна невеличка церква, яку в будні «ховають» за ширмою. Сюди приїжджає священик з міста, і проводить служби для охочих. Молитися приходить чоловік 20-25. Кому як дозволяє здоров’я.

Є ще також сад із фруктовими деревами, та город, на якому час від часу працюють ті, кому дозволяє здоров’я. Колись були теплиці, які нині потребують капітального ремонту.


Люди

Церквою опікується 70-річна Таїса Володимирівна. Жінка живе у пансіонаті третій рік. День пані Таїси проходить за читанням, якщо дозволяє здоров’я. Коли тиск високий, лежить та відпочиває у власній кімнаті. Читає зазвичай духовну літературу. «Мирські книжки» читати у жінки не виходить.

«А куди мені було йти? В мене дітей нема, і не було зроду-віку. Були тяжкі операції, тому я не мала дітей. Чоловік помер. Більш ніхто мене глядіти не хтів. Мені тут добре. Мене ніхто не ображає, я живу одна в кімнаті. В мене тут своє життя», – ділиться жінка.

На невеличкому, схованому за ширмою столику лежать молитовники, хрест, кілька іконок та список мешканців пансіонату, за здоров’я яких моляться кожної неділі.







Ще одна мешканка – 79-річна Марія Парфенюк – власну кімнату покидає вкрай рідко. Річ у тім, що жінка втратила одну ногу, і тому зараз пересувається на інвалідному візку. Це їй, однак, не заважає час від часу навідуватися у бібліотеку, і вибирати книжки для читання.

В пансіонаті жінка вже 8 років. До того працювала вчителькою «десь так 40 років».

«Була гангрена в мене. Закупорка вен. І мені відрізали ногу. А я сама, без сім’ї. Там, в хаті, все мольодьож. Їм вчитися, їм жити. А я побачила, що там лишня. А тут, тут дуже добре. Я би навіть сказала, з перспективою. Чим хоч, займайся», - бадьоро розповідає пенсіонерка.

Зошити, ручки і журнали сьогодні також її оточують. Жінка малює чудові картини та пише індивідуальні привітання всім іменинникам пансіонату. «Вражає, правда?», – показує жінка свої роботи. Я дивуюся чудовим малюнкам, а вона каже читати вірші-присвяти, «бо ж там все, що на серці, і трохи про кожного».






При зустрічі поспішає Марія Парфенюк розповісти якомога більше про своє життя, про особливі стосунки з бібліотекаркою Тетяною, про поезію та про давню мрію побачити «місто японських вишень» – Ужгород, в якому ніколи не була, але про яке читала дуже багато.

Марія Павлівна веде щоденники, в яких фіксує кожен прожитий день, бо каже, що розум старечий, а вона хоче пам’ятати все: і те, як розмовляла з подругою, і навіть те, як на третьому поверсі кілька років тому прорвало трубу.

У сусідній із жінкою кімнаті лежить старенька бабуся, яка перелякано і дещо розгублено дивиться в об’єктив. Жінка каже, що з самого ранку погано себе почуває, і що інколи в неї трапляються провали в пам’яті, і це її дуже лякає. Директор Алла Гнатюк заспокоює пенсіонерку, і через декілька хвилин до бабусі приходить лікарка.

Лікарів тут потребують багато мешканців. Є люди, які не можуть жити без медицинської підтримки. Інваліди першої та другої групи з паралізованими частинами тіла також активно долучаються до життя пансіонату. На 35-річчя закладу вони виготовили вітальну листівку.

«Хто гляне збоку, скаже, що нічого особливого. Але якщо знати, хто робив цю листівку, сльози навертаються на очі від зворушення», – розповідає директорка. Люди, що ледь рухають пальцями, вирізали квітки, аби привітати пансіонат.

Валентина Онищук опинилася в закладі унаслідок травми. Дівчина вишиває картини бісером, вишиває хрестиком, постійно сидить у соціальних мережах, спілкується з друзями та посміхається, коли бачить фотографів.

Роботи Валентини можна побачити у кімнаті, яку тут називають «Ел-джі-пі» (розшифровується як Луцький геріатричний пансіонат). Поряд з її вишивками тут експонують вироби «місцевих» майстрів та майстринь.









Пансіонат загалом справляє враження місця тимчасового відпочинку. Єдина різниця в тому, що люди звідси вже не повернуться додому. Тут їх дім, і вони роблять все для того, аби в цьому домі їм було добре.

Людмила РОСПОПА

Передрук матеріалу у ЗМІ без дозволу редакцїі заборонений

Коментарі
23 вересня
Вчора
21.09.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин